
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.06.21
21:40
Я хочу пірнути в сніги,
У сон, невідомість, пургу,
В пекельне обличчя жаги,
У білу безмежну труху.
Я питиму сніжне вино,
До краплі, до самого дна.
Простелеться біле руно,
У сон, невідомість, пургу,
В пекельне обличчя жаги,
У білу безмежну труху.
Я питиму сніжне вино,
До краплі, до самого дна.
Простелеться біле руно,
2025.06.21
20:15
Фіалка ночі - матіола.
Бузковий колір щастя, ніжний пах.
Зірчасті квіточки довкола,
Медовість поцілунків на вустах.
У темряві - любові світло.
Обійми душ єднають щиро нас.
І матіолова привітність
Бузковий колір щастя, ніжний пах.
Зірчасті квіточки довкола,
Медовість поцілунків на вустах.
У темряві - любові світло.
Обійми душ єднають щиро нас.
І матіолова привітність
2025.06.21
17:06
Трамвай запашного літа
Стукотить по чужій вулиці Янголів
В самотині – рікою буття – в самотині
Порожній, наче руїна крику волошок,
Бо це місто – притулок позичений
Заблукалої Еврідіки-невдахи,
Що шукала чи то Арахну, чи то Сапфо,
Бо слова загуби
Стукотить по чужій вулиці Янголів
В самотині – рікою буття – в самотині
Порожній, наче руїна крику волошок,
Бо це місто – притулок позичений
Заблукалої Еврідіки-невдахи,
Що шукала чи то Арахну, чи то Сапфо,
Бо слова загуби
2025.06.21
15:22
Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno. У відеоряді використано 10 ілюстрацій - згенерованих ШІ за описом авторки, ексклюзивно для цієї поезії.
Ілюзія
О
Ілюзія
О
2025.06.21
15:16
Маючи за плечима 12 років досвіду роботи в психіатрії та 9 — у психотерапії, я щодня стикаюся зі складністю людських переживань. Поряд із цією професійною діяльністю моє життя завжди супроводжує любов до поезії — як до читання, так і до написання. Нерідко
2025.06.21
12:57
І виростають покоління,
Котрі не чули тишини.
О найстрашніше з літочислень -
Війна війною до війни"
Ліна Костенко
Війни невигойні стигмати.
Котрі не чули тишини.
О найстрашніше з літочислень -
Війна війною до війни"
Ліна Костенко
Війни невигойні стигмати.
2025.06.21
05:06
Хлопчик має хом’яка, –
І без відпочинку
Всюди носить на руках
Чарівну тваринку.
З хом’яком і спить, і їсть,
І уроки учить, –
Ні подій нема, ні місць,
Що близьких розлучать.
І без відпочинку
Всюди носить на руках
Чарівну тваринку.
З хом’яком і спить, і їсть,
І уроки учить, –
Ні подій нема, ні місць,
Що близьких розлучать.
2025.06.20
21:58
Мовчання, як вулкан.
Мовчання, як гора,
яка здатна народити
невідомо що:
красеня чи потвору,
але в будь-якому разі
щось грандіозне.
Мовчання, як плід,
Мовчання, як гора,
яка здатна народити
невідомо що:
красеня чи потвору,
але в будь-якому разі
щось грандіозне.
Мовчання, як плід,
2025.06.20
15:51
Начебто дві голови у тебе
І два люстерка у руці
Проповідники з цегли із хрестами золотими
І твій ніс задрібний у краю цім
У голові твоїй місто
У твоїй кімнаті в’язниця
Натомість рота слонячий хобот
Пияцтво
І два люстерка у руці
Проповідники з цегли із хрестами золотими
І твій ніс задрібний у краю цім
У голові твоїй місто
У твоїй кімнаті в’язниця
Натомість рота слонячий хобот
Пияцтво
2025.06.20
15:22
Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno. У відеоряді використано 8 ілюстрацій - згенерованих ШІ за описом авторки, ексклюзивно для цієї поезії.
Панно Фа
Панно Фа
2025.06.20
14:58
Якщо порівнювати між собою такі явища, як політику, релігію і проституцію, відверто оцінюючи їх із точки зору людської моралі, то доведеться визнати, що остання із цієї тріади для суспільства – уже найменше зло.
2025.06.20
07:48
Вигулюючи песика на лузі,
Побачилась картинка отака:
Стоїть рогата із великим пузом
І вим’я так набралось молока,
Що я дійки відтягую руками,
Дійничку наповняючи ущерть,
Як тричі за добу робила мама,
Допоки я маленький був іще.
Побачилась картинка отака:
Стоїть рогата із великим пузом
І вим’я так набралось молока,
Що я дійки відтягую руками,
Дійничку наповняючи ущерть,
Як тричі за добу робила мама,
Допоки я маленький був іще.
2025.06.19
21:35
Снігова маса розтає,
як магма часу.
Усе робиться хиским,
непевним у пухкому снігу.
Снігова маса проникає
у черевики, як сутності,
які ми не помічали,
як невидимі смисли,
як магма часу.
Усе робиться хиским,
непевним у пухкому снігу.
Снігова маса проникає
у черевики, як сутності,
які ми не помічали,
як невидимі смисли,
2025.06.19
20:51
На вулиці спекотно, навіть парко,
Здавалось, сонце ладне спопелить.
Дідусь з онуком прогулялись парком,
На лавці сіли трохи відпочить.
Дерева прохолоду їм давали.
Пташки співали радісні пісні.
Отож, вони сиділи, спочивали.
Кущі позаду виросли тісні
Здавалось, сонце ладне спопелить.
Дідусь з онуком прогулялись парком,
На лавці сіли трохи відпочить.
Дерева прохолоду їм давали.
Пташки співали радісні пісні.
Отож, вони сиділи, спочивали.
Кущі позаду виросли тісні
2025.06.19
12:21
Літо видихає спеку,
і не тільки сонце розпеклось,
нечестивці пруть ракети,
скручена у мізках, мабуть, трость.
В них давно згоріла совість.
КАБи і шахеди дістають.
Падають безсилі сови,
в попелищі гине мирний люд.
і не тільки сонце розпеклось,
нечестивці пруть ракети,
скручена у мізках, мабуть, трость.
В них давно згоріла совість.
КАБи і шахеди дістають.
Падають безсилі сови,
в попелищі гине мирний люд.
2025.06.19
09:59
Голосистою напрочуд
Зрана горлиця та є,
Що в гайку щодня туркоче
Й довше спати не дає.
А батьки казали сину:
Їдь скоріше у село
І там гарно відпочиниш,
Нашим бідам всім на зло.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Зрана горлиця та є,
Що в гайку щодня туркоче
Й довше спати не дає.
А батьки казали сину:
Їдь скоріше у село
І там гарно відпочиниш,
Нашим бідам всім на зло.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.04.24
2025.03.18
2025.03.09
2025.02.12
2024.12.24
2024.10.17
2024.08.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Юлька Гриценко (1990) /
Проза
/
Крик душі
Бувають миті в житті, коли…
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Бувають миті в житті, коли…
Так хотіла почати свою сповідь зі слів “Бувають миті в житті, коли…”, але востаннє я починала так дуже теплу розповідь про те, як я зустріла щастя. І справа тут не в прагненні не повторюватись, а в тому, що не можна, напевно, про цілком протилежні речі починати писати однаково. Хоча… Хто його знає, що можна, а що ні. От пишу і знаю, що мені не вдається згуртувати думки і направити в якесь єдине русло, знаю, що виникатимуть розбіжності між власними поглядами. А ще знаю, що почну сама собі суперечити і врешті дійду висновку, що не можу дійти жодного висновку.
Але повернусь до свого початку. Уже й не треба вигадувати його, якось сам собою склався. Тепер уже можу писати про миті (всередині оповідки я можу собі це дозволити). Отже, бувають миті в житті, коли хочеться літати. Чи просто не хочеться падати… Кажуть, до хорошого звикаєш швидко. Справді, якщо ти вже відчув смак теплого весняного неба, то так страшно спускатись на холодну землю. Вже саме передчуття падіння створює у свідомості такий потік страху, якого ти не досягаєш під час самого падіння. Кінець же завжди однаковий — сильний стрес, бо варіантів закінчення твого польоту тільки два — або ти розіб’єш голову або серце зупиниться у стані шоку. Та все ж люди продовжують літати.
Бувають миті в житті, коли хочеться провалитись крізь землю. Не в тому сенсі, що ти скоїв якийсь злочин і не знаєш, як втекти від покарання. Маю на увазі інше — коли ти вмираєш від сорому, але сорому приємного. Так, тоді, коли ти нарешті зізнався комусь коханні, коли ти похвалив чиюсь зачіску, коли просто усміхнувся. Так часто буває, що не знаєш, куди подіти руки і куди сховати очі. Ти ненавидиш ці хвилини, але коли вони минають, то так вже за ними сумуєш, бо саме вони слугують підтвердженням існування людського в людині. І як би не хотілось провалитись, ми все ж робимо один одному компліменти.
Бувають миті в житті, коли все втрачає сенс. Ти вважаєш, що ти найнещасніша людина в світі. І ти так вважав, знаю. Усі ми через це проходимо. Ти зі смутком згадуєш ті дні, коли тримав у руці золотий кубок. Але отримав ти його не за найкращу роль, і навіть не за життєві перемоги. Такий кубок дають лише тим, хто вміє любити. Бог бачить, що ти віддаєш себе комусь іншому і вручає тобі нагороду. Той кубок нічого не важить, більше того, його ніхто, окрім тебе не бачить. Навіть тоді, коли тебе вже не кохають, Бог свій подарунок не відбирає доти, доки кохаєш ти. І так гарно, коли кохаєш ти вічно і незмінно одну людину. З часом золото дає тріщину (таке теж буває), і розколюється на мільйони уламків. От тоді вже ти починаєш розуміти зовсім іншу істину. Тобі здається, що серце в тебе найбільше в світі і в кожен його квадратний міліметр впився мільйон таких скалок. З одного боку, ти вже морально готовий страждати до кінця життя, а з іншого, знаєш, що теоретично ти можеш витягнути усі ці шматки із серця, просто на це треба кілька років. І як би не боліло серце, ми все ж з таким ентузіазмом боремось за той кубок…
Бувають миті в житті. Зрештою, життя — це суцільні миті. Деякі з них хочеться навіки закарбувати в пам’яті, щоб ще не раз гріли зимовими вечорами. Інші волів би стерти з голови і більше ніколи до них не повертатись. Для цього й потрібна сила, щоб визнати: “Так, зі мною таке було”. Навіть якщо це твоя найбільша помилка, то ти вже її виправив тим, що сотню разів про неї згадав. І ще, втікають лише слабаки, але тільки сильна людина може піти і замести після себе усі сліди. Піти то ж не значить втекти. Піти можна й з добрих намірів. Піти, щоб комусь стало легше дихати. Ні, піти — то цілий подвиг! І якщо у банці води вистачає лише на одного, то… знаєш, я не питиму. Тебе він врятує, а мені що з того ковтка? Я піду шукати джерело… Ні, не для того, щоб напитись, а для того, щоб здалеку за тобою спостерігати. Колись та й побачу, як тобі захотілось провалитись під землю. Колись та й побачу, як ти літаєш в блакиті весняного неба і не боїшся впасти! А ще, колись я побачу, як Бог урочисто вручає тобі нагороду за вірність — золотий кубок, який не розіб’ється за жодних обставин.
10/03/2011
Але повернусь до свого початку. Уже й не треба вигадувати його, якось сам собою склався. Тепер уже можу писати про миті (всередині оповідки я можу собі це дозволити). Отже, бувають миті в житті, коли хочеться літати. Чи просто не хочеться падати… Кажуть, до хорошого звикаєш швидко. Справді, якщо ти вже відчув смак теплого весняного неба, то так страшно спускатись на холодну землю. Вже саме передчуття падіння створює у свідомості такий потік страху, якого ти не досягаєш під час самого падіння. Кінець же завжди однаковий — сильний стрес, бо варіантів закінчення твого польоту тільки два — або ти розіб’єш голову або серце зупиниться у стані шоку. Та все ж люди продовжують літати.
Бувають миті в житті, коли хочеться провалитись крізь землю. Не в тому сенсі, що ти скоїв якийсь злочин і не знаєш, як втекти від покарання. Маю на увазі інше — коли ти вмираєш від сорому, але сорому приємного. Так, тоді, коли ти нарешті зізнався комусь коханні, коли ти похвалив чиюсь зачіску, коли просто усміхнувся. Так часто буває, що не знаєш, куди подіти руки і куди сховати очі. Ти ненавидиш ці хвилини, але коли вони минають, то так вже за ними сумуєш, бо саме вони слугують підтвердженням існування людського в людині. І як би не хотілось провалитись, ми все ж робимо один одному компліменти.
Бувають миті в житті, коли все втрачає сенс. Ти вважаєш, що ти найнещасніша людина в світі. І ти так вважав, знаю. Усі ми через це проходимо. Ти зі смутком згадуєш ті дні, коли тримав у руці золотий кубок. Але отримав ти його не за найкращу роль, і навіть не за життєві перемоги. Такий кубок дають лише тим, хто вміє любити. Бог бачить, що ти віддаєш себе комусь іншому і вручає тобі нагороду. Той кубок нічого не важить, більше того, його ніхто, окрім тебе не бачить. Навіть тоді, коли тебе вже не кохають, Бог свій подарунок не відбирає доти, доки кохаєш ти. І так гарно, коли кохаєш ти вічно і незмінно одну людину. З часом золото дає тріщину (таке теж буває), і розколюється на мільйони уламків. От тоді вже ти починаєш розуміти зовсім іншу істину. Тобі здається, що серце в тебе найбільше в світі і в кожен його квадратний міліметр впився мільйон таких скалок. З одного боку, ти вже морально готовий страждати до кінця життя, а з іншого, знаєш, що теоретично ти можеш витягнути усі ці шматки із серця, просто на це треба кілька років. І як би не боліло серце, ми все ж з таким ентузіазмом боремось за той кубок…
Бувають миті в житті. Зрештою, життя — це суцільні миті. Деякі з них хочеться навіки закарбувати в пам’яті, щоб ще не раз гріли зимовими вечорами. Інші волів би стерти з голови і більше ніколи до них не повертатись. Для цього й потрібна сила, щоб визнати: “Так, зі мною таке було”. Навіть якщо це твоя найбільша помилка, то ти вже її виправив тим, що сотню разів про неї згадав. І ще, втікають лише слабаки, але тільки сильна людина може піти і замести після себе усі сліди. Піти то ж не значить втекти. Піти можна й з добрих намірів. Піти, щоб комусь стало легше дихати. Ні, піти — то цілий подвиг! І якщо у банці води вистачає лише на одного, то… знаєш, я не питиму. Тебе він врятує, а мені що з того ковтка? Я піду шукати джерело… Ні, не для того, щоб напитись, а для того, щоб здалеку за тобою спостерігати. Колись та й побачу, як тобі захотілось провалитись під землю. Колись та й побачу, як ти літаєш в блакиті весняного неба і не боїшся впасти! А ще, колись я побачу, як Бог урочисто вручає тобі нагороду за вірність — золотий кубок, який не розіб’ється за жодних обставин.
10/03/2011
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію