Життя...

Прийшовши додому з роботи, я зачинив за собою двері, прищемивши при тому хвіст власного кота. Щось хруснуло. Такого жахливого звуку, як горлач домашнього утриманника, я ще не чув. Хоча на мить мені стало трохи соромно і не по собі. Воно ж живе створіння все таки. Розлючившись на самого себе, я підійшов до столу, що стояв у глухому закутті (дубовий, від прадіда залишився) та виклав на нього щойно куплені продукти.
Ступор…в очах щось невимовно дике затьмарення сьогодні, неначе сонце непрозорим свинцем обійняли. В грудях защемило. «Боже, знову починається»,- подумав я і з грохотом брякнувся на землю. Всі мої спроби піднятися були неможливими з точки зору моєї хвороби мінімум на півгодини.
Звідкілясь прийшов кіт і почав пестити мене своїм перебитим хвостом по обличчю. Я на мить зупинив свій погляд на його переломі. Невже йому вже не болить? Як він може так легко забути про свою скаліченість? Мені стало не по собі втричі. Його масивне тіло вляглося на моєму животі і почало мурчати. Мені було здавалося, що він хоче пощикотати мене своїм гулом та вібрацією, як у машиніста, але затих.
Робота в мене проста. Я всього лиш ставлю штампи на почті . Посилки, бандеролі, листи. З людьми майже не спілкуюсь. Тільки чую : «Піте, штамп постав…!». Зарплатня… якби кіт таку отримував, то для нього і це було б мало, а мені ще нас обох годувати. Йому легше. З товаришами борсатися в смітнику біля сусіднього двору його пристрасть. Не зрозумію. Як можна видельфінюватися у тому гниллі сповненому відходів тієї буржуазної морди та нюхати те сміттєве натхнення бомжів . Та я і скоро таким стану . Казали батько освіту вищу здобувай . Еге ж бо. Так воно і є. Молодеча закоханість була настільки ж безглуздою, як і я сам.
Пройшло дві години…
Нарешті підвівся. Кіт зліз з мене сам по добрій волі, наче боявся мого ривка, що переламає йому не тільки хвоста. Моє тіло було схоже на ті рештки тверезості одвічного п’яниці , такий вже був мені притаманний перепліт ніг під час ходу, після низки моїх падінь і затьмарень.
Серед продуктів є тільки кава і вода. «Найсмачніша вода Лондона »- назва цього продукту, читаю, а в голові лише сутінки правди і етикетка здається справедливою більше в моїх думках - «Найсмачніша вода з нашої запльованої Темзи, що проходить жодного рівня фільтрації» .
Кава …. Ставши над столом, я висипав з жерстяної банки собі на руку грамів з п’яти того гуталінового єства. Чорна… На запах, як життя. Справжня лондонська. 2 фунти стерлінги віддав за неї. Довго грошенята збирав, аби відчути і в себе в кімнаті той аромат, що я беріг аж до самого дому, вловивши на вулиці серед бідноти, проходячи повз кав’ярню « Forest ». Мій іржавий чайник мабуть тільки додавав смаку тій воді, що кип’ятилася в ньому. Так, наче закип’ятилось. Кухонька не така і простора. Десь два метри на три.
Дім нагадував шпаківню . Такий же малий із діркою на горищі, що виходила нутром до вулиці.
Паровий водопад стрімко почав юшити із чайника до чашки. Я був повен захоплення, спостерігаючи за цим шумом. Мені до того ж закортіло стояти із цією чашкою кави десь на водоспаді .
Готово. Цукру немає. Дороге задоволення та і мені часом сниться бува. Але то для господ всіляких . Надмірна гуманність та гурманність мені не до вподоби. Зате я спробую справжню смакоту.
Присівши на стілець поряд я почав посьорбувати цю темну водицю. На диво іржу я не відчував, вона була затьмарена цією чорною цвіллю.
Гіркий смак…трохи сушить горло і дере…дере за душу.
Далеко у 1825 році я ще був малий. Грав на вулиці з ліверпульськими хлопчаками. Батько повертався додому пізно вночі, а так як матері у нас не було (вмерла як мене народжувала) я міг займатися чим завгодно впродовж всього дня, але і повинен був дочекатися старого. Він йшов і крізь темінь мені завжди посміхався. Я це бачив зблизька, але відчував, що ця посмішка вишукувала мене здалеку. У батька був великий борг у банку . Я не розумів ще того. Одного дня ми прийшли до цієї ж хатини,яка мені тепер передалася у спадок від нього . Я сидів з ним довго . Він встромивши сигару в зуби перераховує гроші, поправляючи постійно лампу, що висіла майже біля верху столу (мала освітленість), а я тим часом гойдався поряд на триногому стільці.
Тут я помітив як скривилося його обличчя. Скупа чоловіча сльоза потекла по сльозам мого батька. Я хоч і малий, але зрозумів, що справа в грошах. Жити більше немає на що. А про банк я дізнався вже від дядьків на цвинтарі.
«Я так більше не можу сину»,- батько приклонив свою голову до моєї, злегка почісуючи її . «Вибач мене колись чуєш?»,- старий дістав револьвера з кишені і вистрілив з блискавичною швидкістю собі в скроню.
Кров з його голови потрапила мені малому на вуста. Саме такий смак я відчуваю зараз від чорної кави…
Начхати на гроші витрачені на неї. Я взяв банку і чимдуж побіг до Темзи та висипав її всю у воду.
Мені стало гидко,бридко та якось зневолено . Наче я залежний у цьому світі від пам’яті триклятої. Всі люди від неї залежні. Мені все нагадує про жахливі речі. Так чому я не можу знайти своє щастя у найпростіших речах, Господи?
Банальщина.

Прийшовши додому, я закрив двері прищемивши хвіст свого кота… такого жахливого звуку я ще не чув. Мене аж прорізало. Не чув, але ж і чув.
Щоб не дивитися йому в очі, я викинув його надвір. Соромно…

Так виходить, що в кожного свій смак кави . Пам'ять і думка супроводжують її аромат та солодкість, навіть якщо її немає. В мене вони ведуть попід руки гіркоту. Все…набридло.

Підійшовши до столу, я впав.

Цього разу я не підведусь ніколи…. хвороба . В рекомндації написано :
«Ніколи не пити кави».
Життя…