Поема

1

Пам’ятаю усе, що було із планетою вічно.
Важко бути людиною, хоч не людиною теж...
Більш, як я, хочуть жити, напевно, вовчиця і річка.
Вище й нижче від себе людина лише росте.

Не спасай мене, Боже,
Якщо не спасеш кохану.
Не спасай мене, Боже,
Якщо не спасеш вербу.
Не спасай мене, Боже...
Бо, спасенний уже, повстану,
Сьомим ангелом стану –
Й поб’ю на чортах трубу.

Я не вірю усім.
Хто цілує цей світ – Іуда...

І безбожник,
Безчортник,
Безправдник...
Безкривдник теж.

На маленькій Землі стільки люду!
Стільки люду було,
Як у небі зірок-пожеж.

2

Як у небі зірок-пожеж.
«Ой-ой-ой!» – все журився наївний Фауст.
«Ха-ха-ха!» – все сміявся розумний чорт.
Біла магія слова в’язала сторукий хаос,
Що вже зуби гострив
Об опалий в луг метеор.

Юшка з носа текла
Не одному малому чуду.
Від очей до ікла
Все в солоних було річках.
Саваоф і Аллах
Закликали на пошук Будду:
Вкрали істину люди
Й згубили в своїх серцях.

«Те, що нищить людей –
Хай врятує,– сказала Рада. –
Ми пішли.
Ми боги.
Ми самі.
Ми чекаєм їх».

Забриніла зоря –
Як метелик у пащі гада.
Піднялися хрести –
Як великі сліди солов’їв.

І пішла суєта.
І молилось на неї тіло.
Тихо совість пливла,
Й закохався у неї дух.
Почалась боротьба.
І обоє були всесильні –
Дух і тіло,
Як небо й луг.

А судила краса.
Їхню битву судили квіти!
Полягли, як хліби,
Міліони. ще юних тіл.
А душа... Вона що?
Вона й в пісні
Уміє жити,–
Світлий промінь дзвінкий
Ще не видимих нам світил.

Що ти, Істино?
Хто?
Як знайдемо – куди подінем?

Ширина,
Довжина,
Висота...
Більш нема куди.

Я, безпечний, лежу
На високім дідовім сіні
І рахую пташок,
Що шукають в ставку води.

3

А розп’ята коза
Соромливо мекає з липи.
«Тьотю мамо!» – кричить
Інтернатське руде хлоп’я.
Воно хоче тепла
Від Землі і сузір’я Риби.
Воно хоче, щоб тато щасливий
Над ним стояв.

І співав про колись,
І горнувся до нього тілом.
Щоб так довго були,
Щоб заснуло воно, мале.
Мудрі гномики йшли.
Білі квіти кругом садили,
На ракетах кудись летіли,
І наївним було все зле.

Пес наївний також:
Пальцем в зорі тицьнув господар –

Він брехав,
І скакав,
І моргав
В льодяні вогні.

Вони падали, він –
Біг за ними в кулак природи.
Мов не зорі були,
А підбиті в крило крижні.
І коли вже не вмів бути злим той собака більше,
Бути гіршим за себе господар його не вмів,
То лелека летів на зорю, наче ангел білий.
А упала зоря – облизалась одна з корів...

Підіймалась душа
До богів, до садів Едему.
Опускалась душа.
Підіймалась бездушна плоть.
Чорні душі кричать,
Білі душі не знають, де ми.
Чи, як пісня, усі помремо,
Чи на дно – як піратський флот.

Переможе любов –
Найніжніший натхненник бою.

Полетить,
Поспіва.
Погуде...
До нової тьми.

О, найбільша із битв!
Битва тіла й душі з собою.

Як закінчишся ти –
То і втратимо
Землю
Ми.

4

Лиш відбиток пера на скалі ще залишить птиця
І лоскотний плавник біля нього – вусатий сом.
Ось і пісня уся.
Що в душі буде, те й на лицях.
Піднімаючи нас, нам боги віддадуть поклон.

Не спасай мене, Боже,
Якщо не спасеш кохану.
Не спасай мене, Боже,
Якщо не спасеш вербу.
Не спасай мене, Боже,
Бо собою тоді не стану.
Я маленька планетна рана,
А такою і син твій був.

Пам’ятаю усе, що було із планетою вічно.
Важко бути людиною, хоч і Богом, напевно, теж.
Син Його...
Й Той покинув поля і річку...

Як же мій
На Землі
Зросте?..