Одного чудового ранку я прокинулась німою,а ти незрячим.Коли я просила зварити каву,то клала твої руки на цукор,а ти посміхався,знаючи,що п"ю її чорною і до непристойності гіркою.Ми заїдали поцілунки грейпфрутами і ніколи не знали,що смачніше.

Коли падав дощ і краплі періщили об гнилу бруківку вулиці,ти стискав мене за плечі і відводив до кімнати,щоб разом дивитись фільми.Тоді було неважливо про що.

Якось я написала багато віршів і таки наважилась дати тобі їх прочитати.Ти на дотик повірив у мене і відправив їх поштою далеко у прерії.

Коли мені не було у що вдягнутись і моя косметика на обличчі жевріла з сорому рум'янцю та синцями на повіках від меланхолії...ти казав мені,що я красива.А я хотіла бути рудою,сподіваючись,що так у нашому домі буде більше світла.

Іноді ти залишав на столі калюжі з-під молока,щоб у них я побачила багато білого дна.Я замочувала там пелюстки орхідей і сідала ними снідати.

Ми займались коханням на книжкових полицях,як дві заповнені чимось нетлінним кулькові ручки,що виписують з себе натхненні пориви геніальних ідей,а потім рвали сувої порядності,щоб більше нікого і нічого не соромитись...Бо я не могла про це тобі розповісти,а ти не бачив осуду вбогих душами людей і тому завжди нюхав наніч сухі персики,щоб відчувати мене поряд.
2011