уламками ночі тремтіли страшні передбачення.
що з неба лягло на душу - пролилося на папір.
ми сильні були, хоч покинуті, та не втрачені.
кроїли аркуш словами, а він смиренно терпів.

кожен просив для себе: дай мені самоти,
зміни мені почерк, прочерк постав у колонці
де треба писати про те, чи палив листи,
про те, чи втрачав любов, чи молився сонцю...

тавро таємниць тягарем опускалось на плечі,
як втомлений сніг заховав під собою зелене.
колись вже тікали, нам навіть забракло втечі,
за нами ганялось тіней похмуро-сіре знамено.

можна було вагатись, "ламатися" до останнього,
і знаєш, ніхто не питав, чи воно того варте.
бо ми тоді ще не вміли прострелювати питаннями.
ми вчилися божеволіти і змінювали стандарти.

18.02.2011