Єдиному і неповторному присвячую

У нас не було квітів і закоханих поглядів. У нас не було прогулянок під зорями, дискотек з друзями і дзвінків з дурними запитаннями. Вже не знаю, хто з нас вважав надмірну увагу зайвою, але так було добре обом. Не було спільних радостей, а отже не було жодних сварок. Не було слів подяки, бо ж не було жодних прохань про допомогу. У нас не було такого і все просто.

Мені так радісно від того, що це не кохання! Так, між нами нема того почуття, про яке мріють в 15, яким снять у 20, в яке не вірять у 25, з яким живуть до 45 і яке оплакують в 70... У нас немає слів “кохаю”, “сумую” і “мрію”. У нас немає походів в кіно, пікніків на вихідних і спільних сніданків. У нас немає реплік “побудь зі мною” і “приготуй мені щось”. У нас немає “я щось тобі приніс” і “де ж ти так довго був”. У нас немає ані “до завтра”, ані “цілую”, ані “ти — диво”. У нас немає нічого такого і крапка.

У нас не буде великого дому з двома дитячими кімнатами і гойдалкою під вікном. Зрештою, дітей у нас також не буде, як і собаки, кота чи рибок. У нас не буде зайвих клопотів, бо ніхто не нагадить на коврику і нікому не доведеться міняти памперси. У нас не буде потреби доглядати квіти, бо ми ніколи їх не посадимо. А ще в нас не буде білої сукні, чорного фраку, весілля, новосілля та інших дурниць. У нас не буде такого та й добре.

У нас було дерево, увінчане перемогами. Як так? Отак. Звичайнісіньке дерево, на яке вішали нагороди: мої — за сміливість, твої — за мужність. У нас були переховування від людей і змагання за владу. У нас було розуміння того, що завтра може не настати. Тому треба сьогодні швидко зі всім впоратись. Інколи МИ нагадували мені кількасерійну комедію з недолугими жартами і штучними оплесками. З часом комедія дістала присмак трагізму і нову назву “НЕМАКОХАННЯ”.

У нас є мета. В кожного різна, але кожен із нас якимось чином причетний до того, щоб досяглась мета іншого. У нас є спокій і сила волі. А ще ми вміємо не плакати, коли дуже хочеться. Я, звісно, часто не стримуюсь. Так, тоді, коли ти втомлений кладеш голову мені на груди і я чую запах твого волосся. Руки мене не слухають — тягнуться, щоб погладити. А ще хочеться поцілувати твоє вічно холодне ліве вухо... Тоді так хочеться плакати... Але зупиняюсь і думаю про щось інше, аби не забувати, що між нами нема кохання. Зате у нас є ванна на двох і це на якийсь час може замінити почуття. Чи змінити...

Що у нас буде? Важко сказати, адже ми обоє живемо так, наче завтра не настане. Радіємо з того, що можемо бути справжніми: ти — відкритим і байдужим, я — спокійною і передбачуваною. І хай там що, а між нами нема таємниць. Ми говоримо про життя країни, стосунки між іншими, та тільки не про те, що між нами. І тут не треба нарікати на щось, всьому є пояснення: МІЖНАМИНЕМАКОХАННЯ.

P.S. І не треба шукати сенс.

16.07.2011