
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.09.18
01:11
Щастя любить тишу,
тож плекаєш в домі;
у душі колишеш
почуття знайомі.
Затуляєш вікна,
запіркою двері —
квіточка тендітна
в пишнім інтер'єрі.
тож плекаєш в домі;
у душі колишеш
почуття знайомі.
Затуляєш вікна,
запіркою двері —
квіточка тендітна
в пишнім інтер'єрі.
2025.09.17
22:28
Руїни зруйнованого міста.
Від міста нічого не лишилося.
Надгризені скелети будинків.
Бита цегла, щелепи дверей,
вищир безуства.
Що нам хочуть сказати
ці руїни? Вони не стануть
руїнами Херсонеса,
Від міста нічого не лишилося.
Надгризені скелети будинків.
Бита цегла, щелепи дверей,
вищир безуства.
Що нам хочуть сказати
ці руїни? Вони не стануть
руїнами Херсонеса,
2025.09.17
18:46
Я обійму тебе…
У дотиках моїх
Забудь свої печалі і тривоги,
Забудь напругу буднів гомінких,
Знайди спочинок на складних дорогах.
…..
…..
Нехай в моїх обіймах плине час
У дотиках моїх
Забудь свої печалі і тривоги,
Забудь напругу буднів гомінких,
Знайди спочинок на складних дорогах.
…..
…..
Нехай в моїх обіймах плине час
2025.09.17
18:18
Знаючи, надходить ніч і сонце палить кораблі
Я чекатиму оркестру, пограти на трубі
Став на берег би праворуч, а ліворуч на пісок
І вінка плів би з волошок, і рояль би грав ото
Капричіо ріжком виймає павутини з вух моїх
Я цей раз одверто голий. Не с
Я чекатиму оркестру, пограти на трубі
Став на берег би праворуч, а ліворуч на пісок
І вінка плів би з волошок, і рояль би грав ото
Капричіо ріжком виймає павутини з вух моїх
Я цей раз одверто голий. Не с
2025.09.17
17:57
Ходу вповільнив і спинивсь
Раптово чоловік,
Схопивсь за груди та униз
Зваливсь на лівий бік.
Ногами сіпавсь і хрипів
До піни на устах,
Немов пояснював без слів,
Чому ця хрипота
Раптово чоловік,
Схопивсь за груди та униз
Зваливсь на лівий бік.
Ногами сіпавсь і хрипів
До піни на устах,
Немов пояснював без слів,
Чому ця хрипота
2025.09.17
16:58
Заливався світанок пташино,
Зачекався бджоли липи цвіт.
Я сьогодні вдихав Батьківщину,
Видихаючи прожитість літ.
Приспів:
Від обійм Чужина – мати-мачуха,
Світла крайці і крихти тепла.
Зачекався бджоли липи цвіт.
Я сьогодні вдихав Батьківщину,
Видихаючи прожитість літ.
Приспів:
Від обійм Чужина – мати-мачуха,
Світла крайці і крихти тепла.
2025.09.17
11:14
Нетрадиційність нині в моді,
Ярмо традицій – на смітник!
Здоровий глузд шукати годі,
Бо навіть слід по ньому зник.
Коли розкручують амбіції,
Передусім цькують традиції.
Ярмо традицій – на смітник!
Здоровий глузд шукати годі,
Бо навіть слід по ньому зник.
Коли розкручують амбіції,
Передусім цькують традиції.
2025.09.17
08:56
вересня - День народження видатного українського письменника
Його називали соняшником, адже найбільше він любив сонце…
Шляхетний, стрункий, красивий,
по сходах життя пілігрим,
він ніколи не буде сивим,
він ніколи не буде старим.
Його називали соняшником, адже найбільше він любив сонце…
Шляхетний, стрункий, красивий,
по сходах життя пілігрим,
він ніколи не буде сивим,
він ніколи не буде старим.
2025.09.17
02:36
Прийшла ця година,
за Отче, за Сина
зайшло в Україну
звести в домовину,
почавши з Стефана
несе смертні рани
як пік благочестя
зухвале нечестя.
за Отче, за Сина
зайшло в Україну
звести в домовину,
почавши з Стефана
несе смертні рани
як пік благочестя
зухвале нечестя.
2025.09.17
00:22
О життя ти мойого -- світання,
Чарівливе таке, осяйне.
І любов на цім світі остання --
Хай ніколи вона не мине.
Феєричне небес розгортання --
Спалах ніжності, світлості дня.
І обіймів палких огортання,
Чарівливе таке, осяйне.
І любов на цім світі остання --
Хай ніколи вона не мине.
Феєричне небес розгортання --
Спалах ніжності, світлості дня.
І обіймів палких огортання,
2025.09.16
23:55
Ты могла бы наконец
Уступить – и под венец,
Но, как донне подобает,
Говоришь: какой наглец!
Убиваешь без пощады –
Кавалеры только рады.
Я унижен – спору нет!
Уступить – и под венец,
Но, как донне подобает,
Говоришь: какой наглец!
Убиваешь без пощады –
Кавалеры только рады.
Я унижен – спору нет!
2025.09.16
22:19
Дощі йдуть і змивають усе,
роблячи землю безликою.
Дощі йдуть, ніби вселенські сльози
вилилися в один момент.
Дощі змивають пам'ять,
змивають здобутки
творчого духу,
любов і ненависть,
роблячи землю безликою.
Дощі йдуть, ніби вселенські сльози
вилилися в один момент.
Дощі змивають пам'ять,
змивають здобутки
творчого духу,
любов і ненависть,
2025.09.16
21:05
Рабби Шимон бен Элазар в молодости ушел из своего родного города и много лет изучал Тору в иешиве. Со временем он стал большим мудрецом и получил право обучать Закону других.
Решил однажды рабби Шимон Бен Элазар поехать в свой родной город навестить род
2025.09.16
16:00
Під сувору музику Шопена
Скаже хтось услід:
«Не повезло».
Ось і налаштовує геєна
Янголу-хранителю на зло
Печі, казани, вогненні плити,
Паливо, трійчата і багри,
Щоб мене у смолах кип’ятити,
Скаже хтось услід:
«Не повезло».
Ось і налаштовує геєна
Янголу-хранителю на зло
Печі, казани, вогненні плити,
Паливо, трійчата і багри,
Щоб мене у смолах кип’ятити,
2025.09.16
14:47
Причепурила осінь землю
жоржинами у теплих кольорах,
хоча трава втрачає зелень,
смарагдовий наряд гаїв побляк,
але леліє айстр паради
і чорнобривців барви неспроста,
щоб берегли, - дає пораду,-
красу земну, - без неї суєта,
жоржинами у теплих кольорах,
хоча трава втрачає зелень,
смарагдовий наряд гаїв побляк,
але леліє айстр паради
і чорнобривців барви неспроста,
щоб берегли, - дає пораду,-
красу земну, - без неї суєта,
2025.09.16
07:42
Перекреслений стежками
Викошений луг, -
Перечесаний вітрами
Верболіз навкруг.
Поруділі та вологі,
Стебла і листки, -
Обмочили звично ноги
І усі стежки.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Викошений луг, -
Перечесаний вітрами
Верболіз навкруг.
Поруділі та вологі,
Стебла і листки, -
Обмочили звично ноги
І усі стежки.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.08.19
2025.04.30
2025.04.24
2025.03.18
2025.03.09
2025.02.12
2024.12.24
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Юрій Сегеда /
Проза
Черепашка
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Черепашка
В автобусі «Джанкой - Керч» їхав хлопчик з батьками і тримав на колінах невеличку клітку з хом’ячком. Присутність дитини і кумедної тваринки сприяла тому, що попутники розговорилися.
- А в мене в дитинстві була черепашка… - замислено мовила немолода жінка, що сиділа неподалік. - Одного разу тато привіз мені її з Сімферополя - сухопутну, маленьку, з коричневим панцирем. Спочатку вона мене боялась і два дні навіть голову не висовувала, а коли зголодніла і набралася сміливості, я побачила, що в неї на шийці шкіра така суха і зморщена, як в старенької бабці. Як в мене зараз. Я тоді ще тата спитала: «А чого в черепашки зморшки - вона що вже стара?» На що він розсміявся, узяв мене на руки і сказав, що ця черепашка ще зовсім молода, і що черепахи живуть аж триста років. «Якщо ти, Едіє (мене звати Едіє), будеш за черепашкою добре доглядати, то навіть твої онуки зможуть гратися з нею… А зараз клади її в коробку, бо нам час іти збирати каміння».
Я тоді була мала і тільки буквально могла розуміти слова «час збирати каміння». У нас був сад і баштан, а земля тут, самі бачите, кам’яниста. Але і персики, і хурма, і груші, і дині у нас родили чудово. І от ми, дорослі й діти, після кожної оранки весною збирали каміння - виносили його на плечах у плетених корзинах і висипали в ями на дорозі. Здавалось, уже все визбирали, а наступного року його знов на городі стільки ж, ніби й не збирали. Воно наче з-під землі лізло, те каміння…
А через кілька років одного весняного ранку камінь полетів у наше вікно. Війна вже відкотилася десь на захід, і тут прийшли енкаведисти: «Всім виходити і сідати у вантажівку! Чекаємо 15 хвилин, хто не встигне - розстріл!» Братики плакали, я кликала свою черепашку, мама поспішно зав’язувала в покривало одяг, а батько шукав по шухлядах документи. Його ледь не застрелили, коли ми виходили з хати, бо він кинувся не до машини, а в протилежний бік, до обори. Енкаведисти подумали, що батько зібрався тікати, а він просто хотів відкрити хвіртку і випустити нашого ішака. Вже потім, через багато років, нам розказували, що після вивезення господарів залишені напризволяще віслюки збивалися в табуни і блукали селищами, а зимою їх, голодних, відстрілювали як собак…
Свою черепашку я тоді так і не знайшла, і всю дорогу плакала, бо довелось поїхати без неї. Десь вона, певно, залізла під ліжко… А потім у поїзді я плакала вже не тільки через черепашку - у вагонах було тісно, ми хотіли їсти і пити, їхали більше тижня, багато хто захворів. У нашому вагоні спочатку помирали старі, а потім і діти. Від дизентерії помер мій братик Талят, його тіло конвоїри викинули на одній зі станцій, і ми так і не дізнались ніколи, де його поховали і чи поховали взагалі… (Едіє-ханим втирає сльози). Пізніше, коли ми поселилися в землянці на околиці узбецького кишлака і мати з батьком робили саман, щоб збудувати хатину, я викопала маленьку ямку, поховала в ній братові капчики і поклала зверху кілька камінців - хотіла, щоб у Талята була могилка, як у наших дідуся і бабусі в Криму…
На могилу дідуся і бабусі я потрапила аж у 1988 році. Вже й сама бабусею була. Відвідавши цвинтар, ми пішли на нашу вулицю. Непросто було відшукати будинок, у якому я росла - там усе так змінилося за 44 роки. Виноградника вже не було, спереду прибудували веранду, з’явився паркан і якісь кущі… Але це був наш будинок, я тут росла, він снився мені всі ці роки. Ми стояли, дивились через ворота на подвір’я, молились і плакали. А на подвір’ї в піску гралась білява дівчинка. Її мама визирнула з будинку, покликала її і сказала російською: «Піди спитай, що потрібно цим людям». Я кажу: «Нічого. Просто ми тут жили колись…» Дівчинка побігла до мами. Я не встигла спитати, чи є в неї черепашка - в тата розболілося серце, і ми пішли...
- А в мене в дитинстві була черепашка… - замислено мовила немолода жінка, що сиділа неподалік. - Одного разу тато привіз мені її з Сімферополя - сухопутну, маленьку, з коричневим панцирем. Спочатку вона мене боялась і два дні навіть голову не висовувала, а коли зголодніла і набралася сміливості, я побачила, що в неї на шийці шкіра така суха і зморщена, як в старенької бабці. Як в мене зараз. Я тоді ще тата спитала: «А чого в черепашки зморшки - вона що вже стара?» На що він розсміявся, узяв мене на руки і сказав, що ця черепашка ще зовсім молода, і що черепахи живуть аж триста років. «Якщо ти, Едіє (мене звати Едіє), будеш за черепашкою добре доглядати, то навіть твої онуки зможуть гратися з нею… А зараз клади її в коробку, бо нам час іти збирати каміння».
Я тоді була мала і тільки буквально могла розуміти слова «час збирати каміння». У нас був сад і баштан, а земля тут, самі бачите, кам’яниста. Але і персики, і хурма, і груші, і дині у нас родили чудово. І от ми, дорослі й діти, після кожної оранки весною збирали каміння - виносили його на плечах у плетених корзинах і висипали в ями на дорозі. Здавалось, уже все визбирали, а наступного року його знов на городі стільки ж, ніби й не збирали. Воно наче з-під землі лізло, те каміння…
А через кілька років одного весняного ранку камінь полетів у наше вікно. Війна вже відкотилася десь на захід, і тут прийшли енкаведисти: «Всім виходити і сідати у вантажівку! Чекаємо 15 хвилин, хто не встигне - розстріл!» Братики плакали, я кликала свою черепашку, мама поспішно зав’язувала в покривало одяг, а батько шукав по шухлядах документи. Його ледь не застрелили, коли ми виходили з хати, бо він кинувся не до машини, а в протилежний бік, до обори. Енкаведисти подумали, що батько зібрався тікати, а він просто хотів відкрити хвіртку і випустити нашого ішака. Вже потім, через багато років, нам розказували, що після вивезення господарів залишені напризволяще віслюки збивалися в табуни і блукали селищами, а зимою їх, голодних, відстрілювали як собак…
Свою черепашку я тоді так і не знайшла, і всю дорогу плакала, бо довелось поїхати без неї. Десь вона, певно, залізла під ліжко… А потім у поїзді я плакала вже не тільки через черепашку - у вагонах було тісно, ми хотіли їсти і пити, їхали більше тижня, багато хто захворів. У нашому вагоні спочатку помирали старі, а потім і діти. Від дизентерії помер мій братик Талят, його тіло конвоїри викинули на одній зі станцій, і ми так і не дізнались ніколи, де його поховали і чи поховали взагалі… (Едіє-ханим втирає сльози). Пізніше, коли ми поселилися в землянці на околиці узбецького кишлака і мати з батьком робили саман, щоб збудувати хатину, я викопала маленьку ямку, поховала в ній братові капчики і поклала зверху кілька камінців - хотіла, щоб у Талята була могилка, як у наших дідуся і бабусі в Криму…
На могилу дідуся і бабусі я потрапила аж у 1988 році. Вже й сама бабусею була. Відвідавши цвинтар, ми пішли на нашу вулицю. Непросто було відшукати будинок, у якому я росла - там усе так змінилося за 44 роки. Виноградника вже не було, спереду прибудували веранду, з’явився паркан і якісь кущі… Але це був наш будинок, я тут росла, він снився мені всі ці роки. Ми стояли, дивились через ворота на подвір’я, молились і плакали. А на подвір’ї в піску гралась білява дівчинка. Її мама визирнула з будинку, покликала її і сказала російською: «Піди спитай, що потрібно цим людям». Я кажу: «Нічого. Просто ми тут жили колись…» Дівчинка побігла до мами. Я не встигла спитати, чи є в неї черепашка - в тата розболілося серце, і ми пішли...
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію