Сергій відійшов від залізничної каси ні з чим - жодного квитка на найближчий потяг не було, а наступний вирушить аж через дві години. Уже хотів телефонувати колезі й вибачатися за запізнення, та раптом сталося те, чого майже не очікував.

- Вибачте, а можна здати квиток? - почувся біля каси жіночий голос. Касирка показала пальцем на Сергія, та він і сам уже підходив до високої симпатичної дівчини з довгим волоссям. - Подружка в останній момент не змогла поїхати, - пояснювала дівчина вже не касирці, а Сергію...

Сидіти їм випало поруч, бо ж Сергій зайняв місце подружки, яка раптово змінила свої плани. Красива попутниця Оля виявилася ще й приємною співрозмовницею - говорили про розклад руху потягів, про подорожі, іноземні мови та улюблені книги, навіть про смерть слона в столичному зоопарку. А коли зайшла мова про реконструйований майдан Незалежності, виявилося, що Сергій - архітектор і спеціалізується на проектах реставрації старовинних будівель. Дівчина з цікавістю розпитувала про його роботу, та коли під’їжджали до Фастова, хтось подзвонив Сергієві на мобільний. Він довгенько розмовляв, Оля розглядала краєвиди за вікном, а за кілька хвилин закрила очі, і її голова повільно опустилась на його плече.

Коли виходили з вагона, дівчина запитала, як називається архітектурна фірма, в якій він працює.

- Хочеш реставрувати свій палац? - посміхнувся Сергій і дістав з кишені візитівку. На вокзалі вони помахали одне одному на прощання і розійшлись у різні боки...

Він, може, й не забув про Ольгу, проте… Якось майже не згадував. Робота, турботи, допомога мамі, прогулянки з коханою Оксаною, з якою наступного року планували одружитися... Через кілька тижнів після тієї поїздки на Сергієву інтернет-сторінку в соціальній мережі хтось «постукав» - у віртуальні друзі до нього попросилася «Олька-квасолька». Не здивувався, бо ж його неважко знайти: вводиш у пошук «Сергій Чернюк, архітектор», переглядаєш фото, щоб не помилитись, натрапивши на якогось його тезку… Натиснув «Додати до друзів», а коли переглянув особисту інформацію на сторінці «Ольки-квасольки», тоді вже трохи здивувався: новій знайомій було 16 років.

Іноді вона заходила на його сторінку по кілька разів на день, переглянула і прокоментувала всі його фото, поділилася враженнями про кожну сфотографовану архітектурну споруду, надсилала цитати з літературних творів, картинки й пісні. Сергій відповідав нечасто, а на листи з натяками про зустріч («Я б хотіла побачити, як ти працюєш», «Ти влаштуєш мені екскурсію цим чудовим будинком?») відповідав ухильно: «Можливо, але в мене зараз багато відряджень» або «Там тепер музей - екскурсоводи все тобі покажуть…».

Його день народження припав на суботу, а в понеділок, за хвилину до обідньої перерви, Оля увійшла до Сергієвого робочого кабінету з пакунком бразильської кави, спеченим власноруч тортиком і набором олівців для креслення. Його кавоварка зламалась, тому довелося спуститись на перший поверх до їдальні і смакувати Олиним тортом з розчинною кавою. Сказавши, що по обіді в нього важлива зустріч, Сергій провів дівчину до трамвая. А коли повертався - ніде правди діти - закралась на секунду думка: «Ех, якби ж вона старша або я молодший…» Та думку цю він швидко відігнав, бо усвідомлював, що вони з Олею - люди різних поколінь. А ще він любив Оксану, молодшу за нього лише на рік.

Її наступний лист був освідченням - довгим та емоційним, зі словами «коли я тебе побачила…», «вкотре згадую нашу розмову…», «коли ми сиділи поруч…», «весь час думаю про тебе…», а ще: «Мрію щодня засинати на твоєму плечі, як тоді…». Відповідь він писав довго - і про поняття кохання та дружби, і про нездійсненність деяких мрій, і про те, що іноді почуття лише здаються сильними та вічними… Зважував кожне слово, щоб не образити дівочу душу. Відіслав повідомлення, потім дописав ще одне: «Вибач, я мимоволі задурив тобі голову». Найбільше переживав, як вона відреагує на його аргумент: «Олю, ти ще дитина, я старший на 22 роки»...

- Бачиш, як корисно одразу заглядати до паспорта. І як шкідливо мати такий юний вигляд, як у тебе, - пожартувала Оксана, коли Сергій розповів їй про Олю.

Але Олі та її рідним було не до жартів: хтось щось розповів, хтось прибрехав, батько «попорпався» в комп’ютері, почитав доньчине листування, і на 16-річну закохану посипалися крики-питання. «Хто він такий?! Скільки йому років?! Скільки ви з ним зустрічаєтесь?! Що у вас з ним було?!»… Оля теж зірвалась на крик, наводячи типові підліткові аргументи: «Не лізьте в моє особисте життя! Не смійте читати мої особисті листи! Я не дитина, в мене паспорт є! Кожен має право на кохання! А бабуся тебе народила в 17! Я буду з тим, з ким хочу!» Дівчина вибігла з квартири і проблукала у дворі до пізньої ночі. А коли наступного дня розмова на високих тонах повторилася, Оля забігла до кухні, вхопила ножа й різонула себе по зап’ястю.

Чи то ніж був не надто гострий, чи вона зробила надріз трохи вбік від вени, але крові втратила небагато - батько рушником перев’язав їй руку, до лікарні помчали на таксі, рану лікарі зашили швидко. З батьками Оля кілька днів не розмовляла, піти з мамою до психолога відмовилась, сиділа в хаті й дивилась телевізор, бо від комп’ютера батько від’єднав усі дроти...

Олин рідний брат був ще малий, тому «розбиратися з педофілом» батько покликав племінника, її двоюрідного брата. Сергія вони підстерегли ввечері по дорозі з роботи. Один вхопив ззаду за шию, другий хотів бити, але віддалік показались якісь перехожі - довелося просто поговорити. У відповідь на погрози «вбити або посадити за розбещення неповнолітніх» Сергій переконував розгніваних Олиних родичів, що «нічого не було і бути не могло», що бачився з нею лише двічі - раз у поїзді, а другий - в нього на роботі.

- Вона ж писала про те, що засинала на твоєму плечі! Ми всі її листи перечитали.

- Та це ж у поїзді було - ми випадково сіли поруч! - переконував Сергій. - А ви бачили, що я їй відписував?
- Твоїх листів там не видно.

- Бо їх майже нема. Після того, як Оля мені освідчилась, я написав їй лише раз.

І Сергій запросив чоловіків зайти до його квартири, ввімкнути комп’ютера, прочитати його слова і спокійно все з’ясувати. На прощання все-таки почув традиційне батьківське застереження: «Дивись - якщо ще раз побачу…».
* * *
Кохання бігало в садок,
Кохання бавилось в пісок,
Воно ходило в школу,
А далі був лиш холод…

Ця пісня Славка Вакарчука лунала з радіоприймача на посту чергової медсестри, коли Олю перевозили з реанімації до загальної палати. Того ж дня у слухавці Сергієвого робочого телефону почувся тихий жіночий голос.

- Сергій Олександрович? Це турбує мама Олі. Вона напилась таблеток, ледве відкачали. Прошу, провідайте її в лікарні. Може, хоч після цього вона почне їсти і говорити…

Що робити, як поводитися, що говорити - про це довго радилися четверо дорослих: мама, тато, Сергій і психолог, який казав, що заборонений плід уже не так вабить, коли стає дозволеним. Згодом Сергій щодня провідував Олю в лікарні, а коли її виписали, ходив з дівчиною в кіно, гуляв з нею парком, їв морозиво… Їхні бесіди тепер не були такими жвавими, як та перша, у вагоні. Співрозмовники мало посміхались, а іноді по кільканадцять хвилин мовчали, та й Сергій навмисне намагався бути нудним - так було потрібно. Його Оксана ставилась до цих зустрічей з розумінням: «Ти повинен допомогти дівчинці позбутися неврозу».

Ще в лікарні, коли Оля сказала, що «їм нас не розлучити», Сергій мусив збрехати, буцім одружений (чоловіки частіше кажуть навпаки) і вони не зможуть жити разом, аж поки не закінчиться процес розлучення та поділу квартири. Коли ж минуло кілька місяців і вони з Ольгою стали зустрічатися вже не щодня, а приблизно раз на тиждень, а одного разу вона навіть подзвонила і перенесла побачення, Сергій вирішив перевірити, чи не змінились нарешті її наміри.

- Адвокат сказав, що я за кілька тижнів буду вільний...

- Тепер я буду невільна, - відповіла дівчина після паузи. - Я вступаю до Одеської академії. Ти будеш іноді мене провідувати?

…Оля рік провчилась на архітектурному, а потім перевелась на факультет міжнародної економіки. Вони з Сергієм лише раз зустрілися в Одесі й ходили на каву, а тепер іноді вітають одне одного зі святами через Інтернет.

2012