«Що тримає мене тут? На що я ще сподіваюся? Чому вже давно не збіг? Тримає щось. Сподіваюся на щось. Чогось ще чекаю».

Аркадій та Борис Стругацькі «Обтяжені злом, чи 40 років тому»

…Господи, яка спека! Пісок на губах, в очах і у вухах. Я – це теж пісок. А цій купі каміння знову немає кінця і краю. Кожен камінь не менш восьми кілограмів. Щоб узяти його онімілими руками і віднести за двадцять три метри на нову купу, потрібно піднятися на самий верх цієї кам'яної гірки. Ноги і так уже побиті в кров. Вони весь час тремтять від нестерпної напруги. Рани на ногах і руках не встигають загоїтися. Я думаю, що рано чи пізно я вже зовсім не зможу ходити. Тоді прийдеться повзати.
Цілого дня мені не вистачає на те, щоб устигнути всі ці камені перенести на нову гірку. І усе складніше і складніше стає для мене розраховувати свої сили під цим невблаганним сонцем. Але ж завтра почнеться те ж, що і сьогодні. Знову я буду робити нову купу каменів зі старої – учорашньої. Прокляті двадцять три метри! Цифра, яка мені найбільш не подобається!
Останнім часом я все частіше й частіше став забувати, навіщо ж мені все це потрібно. Але ввечері кожного дня з'являється він – вершник на білому коні. Він перевіряє мою роботу. Із собою вершник завжди привозить новий камінь. Обравши напрямок, вершник відраховує нові двадцять три метри. Він кидає камінь на те місце, де до завтрашнього вечора знову повинна бути зроблена мною нова купа каміння зі старої. Він говорить, що рухаємося ми на північ, до синього озера, туди, за обрій; рухаємося туди, куди він зникає після того, як покаже мені місце для нової купи. І щораз він обіцяє мені що-небудь зробити із сонцем, говорить, що надішлють допомогу, що чекати залишилося вже зовсім мало…
Допомоги досі немає. Часом мені здається, що я ніколи не дійду до призначеного місця. Адже приснився ж мені нещодавно сон, начебто ходжу я по колу в цій пустелі піску, а вершник – ошуканець, брехун. Приснилося мені, що начебто попереду немає ніякого озера, що буде це все продовжуватися вічно.
Господи, яка спека! Щодня знову і знову те ж саме: сонце, пісок і камені.
Але все рівно я сподіваюся на те, що чекати мені залишилося недовго. Адже я і сам чогось вартий. Я обдурю вершника, я сам доберуся до озера. Мені б лише виспатися і набратися побільше сил. А їх залишається усе менше і менше...
Але я знаю: настане день – і в мене вистачить сил на те, щоб устигнути виконати роботу раніше. Тоді я зможу втекти... Я знайду нові купи каменів. (Мені здається, їх навколо повинно бути багато). Тоді я виберу купу поменше і почну рухатися самостійно. У напрямку я не зможу помилитися. За ці роки я вивчив його так, що, здається, зможу визначити навіть уночі.
Єдине лякає мене настільки, що холодіє усередині і скажено стукає серце… А якщо раптом я не знайду там жодного каменя?! Тоді, як рухатися вперед, я не знаю. Краще не думати про це зовсім. Тоді або прийдеться вічно бродити в цій пустелі під розплавленим від нещадного сонця небом, або ж я змушений буду повернутися назад.