Присвячується моїй дружині

Звичайним літнім вечором, який нічим не відрізнявся від інших, я побачив своє місто. Було це раптовим баченням, але в душі від цього відразу ж оселилася гармонія, радість і спокій. Такий спокій, що бачення це здавалося цілком звичайним, начебто все це я вже бачив колись, тільки не міг згадати, коли… Хоча щось пригадував, про щось здогадувався наперед... Зовсім не дивувався. Я просто мовчки спостерігав за моїм містом і не міг вимовити жодного слова, ніби онімів. А головне – я й не хотів що-небудь говорити чи робити. Просто тихо дивився йому вслід.
Місто продовжувало повільно пливти у синьому небі серед вечірніх хмаринок, розфарбованих сонцем, що почало вже сідати. Пливучи, місто опустилося настільки близько до будинків, що, здавалося, можна було доторкнутися до нього, можна було навіть опинитися в ньому – треба було лише тільки дуже сильно цього захотіти. Моя земля у небесах…
Вдивляючись вдалечінь, я почав поступово розпізнавати всі спорудження мого міста, почав впізнавати їх. Я впізнавав кожен будинок і кожну вуличку, впізнавав високі башти та стареньку церкву на горі. Я повільно усе згадував… І здавалося мені, що я знову там, що я знову ходжу вулицями свого міста, як і колись давним-давно, а начебто так близько і зовсім недавно…
Тепер я розумів, що місто навмисно, лише для мене одного, сьогодні спустилося так низько. Зараз воно тут для того, щоб я побачив його, згадав, відчув себе знову в ньому.
І я згадав, що жив там давно. У місті й зараз є мій дім, дім, у який я обов'язково рано чи пізно так чи інакше повинен повернутися. Там на мене хтось чекає. Хто саме, я не знав, але відчував це ясно і чітко. Відчував, що мене чекають там, у моєму місті, яке зараз пливе в небі.
Люди мого міста вітали мене, і я впізнавав кожного з них... Вони махали мені руками, раділи, кликали до себе... І так хотілося мені туди! Адже навіщо залишатися тут тепер, залишатися після того, як усе побачив та згадав? Але як би я не хотів повернутися, щось не відпускало мене, і я це відчував, навіть смутно розумів, чому... Я мовчки проводжав місто спокійним поглядом доти, поки воно зовсім не зникло у небі, поки в рожевому промінні сонця остаточно не розсіялися люди, які мене так натхненно кликали до себе, будинки та найвищі башти.

Пройшло багато часу з тих пір, і я зрозумів найважливішу річ у своєму житті.

Запам'ятай, буде день – і ти одного разу обов'язково побачиш своє місто. Інакше не може бути. Побачиш для того, щоб спокійно провести його поглядом. Побачиш, щоб запам'ятати його таким назавжди.
Але рідше і рідше будеш ти про нього згадувати. Дні стануть днями, роками – роки. Щоранку ти будеш заводити свій ручний годинник – інакше він зупиниться. Життя буде продовжуватися. І, крім речей, що будуть тебе оточувати, згодом ти ні про що більше не зможеш думати. І, напевно, у цьому буде мало твоєї провини… Настане час, і ти вже майже забудеш про своє місто, ти перестанеш вірити в нього, коли воно вже так довго не з'являлося знову. Ти перестанеш чекати своє місто. Мало того, будинки твого міста, які ти так давно побачив одного разу, здадуться тобі смішними в порівнянні з будинками, у яких ти будеш жити. А люди твого міста стануть безглуздими і несправжніми. Зітруться в твоїй пам'яті їхні обличчя. Одноманітна метушня цілком заволодіє твоїм серцем, а від цього в ньому оселиться чи злість, чи байдужність та утома. І так будуть дні днями доти, поки уві сні ти знову не побачиш своє місто таким саме, як бачив його тоді, багато років тому...
З тих пір ти знову захочеш побачити його, захочеш потрапити в нього, захочеш повернутися назад у свій дім. Захочеш сильніше, ніж коли-небудь... Ти будеш годинами дивитися в небо і чекати, будеш шукати поглядом знайомі риси свого міста. І хоча часом тобі буде здаватися, що ти вже бачиш будинки, які наближаються у вечірньому небі до тебе, що люди в них махають тобі руками, знай: свого міста ти більше не побачиш ніколи. Але чекати його ти будеш вічно. Будинок твій завжди тепер буде порожнім. Ти так ніколи і не побачиш того, хто чекає тебе в ньому.
І тільки тоді ти до болю зрозумієш, навіщо з'явилося так давно, у перший раз, твоє місто, ким був ти потім увесь цей час. Зрозумієш, що своє повернення в місто ти назавжди втратив. Але ж все було настільки просто... Усе залежало лише від тебе. Тепер ти до найменших дрібниць зрозумів, що потрібно було робити, яким потрібно було бути, щоб повернутися. Але ж час назад повернути не можна. Тепер із тобою один на один залишилося те, що є: ти ніколи не побачиш своє місто, ніколи не повернешся в нього, хоча, знаєш, відтепер воно буде завжди поруч з тобою. «Як це?» – здивовано запитаєш ти. А я відповім: «Так-так, воно буде завжди поруч: скрізь і ніде... Ти це й сам будеш відчувати. Може, це й буде твоїм поверненням? Може, сила твого бажання повернутися і є той, хто на тебе так довго чекає?»

З тих пір я навчився мовчки дивитися в небо. Часом я теж відчуваю, хоча і не бачу, що моє місто десь поруч зі мною, що воно опустилося низько до будинків, тихо пливе над ними в промінні рожевого сонця, яке тільки почало заходити за обрій…. Пливе, немов тоді, звичайним літнім вечором. Я посміхаюся… Усе ніби насправді: найвищі башти, будинки, люди... Хоча я й розумію, що це не так. Але, знаєш, саме в ці хвилини я відчуваю себе по-справжньому щасливим і вільним.