* * *

Поклич мене, коли кригою сти́сне ті’ серце,
Коли сум й однина́ заполо́нять кімнату твою́,
Коли той, хто любив – одлюбив,
Коли сліз ти налила озе́рце,
Коли злив череда потопили веселість в журбу.

Я прийду́, коли тяжко тобі і зтужі́ло
Пригорну, як ніхто і ніколи не вмів.
Ти поклич мене думкою тихо, несміло,
Без плачу́ за минулим, без за́йвилих слів...

Я по кличу твоє́му прине́су, мов вітер,
Рясну хмару вологу в пустелю твою́,
Щоб коханням оа́зу в тобі відродити,
Щоб на мить ти згадала жіночість свою́.

А по тім я піду знов від тебе далеко
І залишу ту плоть поміж двох берегів.
До якого пристанеш, повіє-лелеко?
До обох – розірве́шся, хоча й це – по тобі́.

Павло Гай-Нижник
20 червня 1991 р.