***

Лета бабьего слепые паутинки
Золотеют, словно Божья кровь.
Тут я бегал, позабыв ботинки,
Тут без слов писал про отчий кров…

Памятью душа тут обрастает:
Песни бабушки, тугой травы кристалл.
Словно вышел я из волчьей стаи
И коней на белом поле крал.

Мне пилось и умереть хотелось,
Как бессмертный умирает лес.
А в стихах расписывалась смелость,
Как последним словом на стволе…

Золотые, тонкие листочки –
Осени сошедшей маяки.
Самогонка.
Огурцы из бочки.
Небо – рыбы полные садки.

Можно жить, хотя и привкус вязкий,
В эту пору, с Богом без орды.
Пуповина…
Гроб…
Блины…
Коляска…
Лета бабьего слезоточивый дым.

Робкое и ласковое Солнце,
С ним уже не лето – осень ждём,
Как холодный кофе, чай на донце,
Как звезды снежинку под дождём.

И в судьбе порою этой самой
Воскресают призраки тоски.

Осенью опять уходит мама,
А стихи приходят без строки.

ОРИГІНАЛ

* * *
Павутинки бабиного літа
Золотіють, наче Божа кров.
Тут моя поезія без літер…
Тут мої сліди без підошов…

Тут я все душею пам’ятаю:
Від пісень бабусиних до трав.
Наче жив я сам у вовчій зграї,
Чорних коней в білім полі крав.

Пив горілку і хотів померти,
Як безсмертні помирають, ліс.
Був у віршах вітряно-відвертий,
Так останнє слово на стволі…

Біле пір’я, золоті листочки
Падають…
Бо осінь угорі.
Самогонка.
Огірочки з бочки…
Небо – риби повні ятері.

Можна жити з присмаком чи з блиском
В цих краях, в цю пору, з Богом цим.
Пуповина…
Гріб…
Млини.
Колиска…
Бабиного літа рідний дим.

Це підводне Сонечко ласкаве
Вже не літнє, не осіннє ще,
Мов гарячий чай, холодна кава...
Чи сніжинка зірки під дощем.

І в моїм житті пора ця сама.
Воскресає приспана тоска.

Осінь – це коли відходить мама,
А приходять вірші без рядка...