
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Бо сумніви маю, що ти
Сховаєшся в сутінках знову
І зможеш до мене прийти.
А поки збираєшся звідси
Податися в рідні краї, –
Світання блакитного відсвіт
Забарвив зіниці твої.
Це заїжджене "потім" нічого мені не дає.
Незачинені двері, забутий опущений прапор,
Приховають сьогодні і щастя, і горе моє.
Я тебе не зустрів. Не судилося. Що тут казати!
У самотності тихо минають
повитий крученими паничами.
Сонячно й вітряно.
Гойдаються квіти
моєї маленької
України коло хати.
Півколо синього неба
пише серпневу симфонію
У тому, що створила цей шедевр, -
Твою красу, не схожу на банальність,
У миготінні первісних дерев.
Твоя душа, напевно, теж прекрасна,
Як і твоя небачена краса,
Яка мене заглибила у щастя,
Я не забув про тебе, ні.
Життям придавлений і гнаний,
Я вірю, вірю в кращі дні.
Я вірю в те, що все печальне,
Облишить нас хоча б на мить.
Хоч горе тисне так навально,
Ассоль
М
Пішов Сергійко в перший клас.
Школяр, як не крути!
Він рахувати вміє в нас
уже до десяти!
Такий учений, загалом,
параноїчні тирани-царі
мають ходулі і мешти...
перевзуваються поводирі,
ну і тому є нові і старі
парадоксальні ефекти.
ІІ
над нею хмари білі - не знамена.
Ряхтять перед очима числа,
і поступово тане літня сцена.
А далі як? Вітри на гривах
дерев, що скинули плоди додолу,
сиренний сплін, доба розбита?
Вирішує лише ґаздиня-доля.
Щиро вітаємо видатного музиканта, який від перших днів війни активно підтримує Україну!
Радості лишалося на денці.
Ну, а нині на душі весна,
Овид у шафрановій веселці.
Казку вимальовує стилО
І дарує вірш гарячий Єві.
О, дружино! Світла джерело!
Печалі та жалі, –
Бідою вбиті люди
На долю вічно злі.
Коли в минуле кане
Земного щастя блиск, –
Роз’ятрюються рани,
Підвищується тиск.
Там, де чекає лезо і клинок.
І тільки так досягнеш цілей певних
Без жодних перепонів і морок.
Приймає ліс екзамен доленосний,
І винесе він вирок, як тиран.
А ти ітимеш крізь серпанок млосний
червону доріжку поклали військові,
щоб не помітив раптом ніхто
там, на підборах, крові…
Щоб приглушила вибухів грім,
стукіт сердець до відбою,
крики дітей, плач матерів
Мать справу з фарбами – не зі словами,
Я б зміг доповнити Чюрльоніса й Ван Гога
У царині, що зветься Деревами.
Я б показав на полотні німому,
Як поспліталися вони в екстазі,
Як посхилялися на тиху перемову,
Часом вчуваю
для душевної розмови
з миротворчим номіналом
рандеву запланували.
Прилетіли. Тисли руки.
Видавали ротом звуки.
Злігшись в аморальних хащах,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Лета бабьего слепые паутинки (Из И. Павлюка)
Лета бабьего слепые паутинки
Золотеют, словно Божья кровь.
Тут я бегал, позабыв ботинки,
Тут без слов писал про отчий кров…
Памятью душа тут обрастает:
Песни бабушки, тугой травы кристалл.
Словно вышел я из волчьей стаи
И коней на белом поле крал.
Мне пилось и умереть хотелось,
Как бессмертный умирает лес.
А в стихах расписывалась смелость,
Как последним словом на стволе…
Золотые, тонкие листочки –
Осени сошедшей маяки.
Самогонка.
Огурцы из бочки.
Небо – рыбы полные садки.
Можно жить, хотя и привкус вязкий,
В эту пору, с Богом без орды.
Пуповина…
Гроб…
Блины…
Коляска…
Лета бабьего слезоточивый дым.
Робкое и ласковое Солнце,
С ним уже не лето – осень ждём,
Как холодный кофе, чай на донце,
Как звезды снежинку под дождём.
И в судьбе порою этой самой
Воскресают призраки тоски.
Осенью опять уходит мама,
А стихи приходят без строки.
ОРИГІНАЛ
* * *
Павутинки бабиного літа
Золотіють, наче Божа кров.
Тут моя поезія без літер…
Тут мої сліди без підошов…
Тут я все душею пам’ятаю:
Від пісень бабусиних до трав.
Наче жив я сам у вовчій зграї,
Чорних коней в білім полі крав.
Пив горілку і хотів померти,
Як безсмертні помирають, ліс.
Був у віршах вітряно-відвертий,
Так останнє слово на стволі…
Біле пір’я, золоті листочки
Падають…
Бо осінь угорі.
Самогонка.
Огірочки з бочки…
Небо – риби повні ятері.
Можна жити з присмаком чи з блиском
В цих краях, в цю пору, з Богом цим.
Пуповина…
Гріб…
Млини.
Колиска…
Бабиного літа рідний дим.
Це підводне Сонечко ласкаве
Вже не літнє, не осіннє ще,
Мов гарячий чай, холодна кава...
Чи сніжинка зірки під дощем.
І в моїм житті пора ця сама.
Воскресає приспана тоска.
Осінь – це коли відходить мама,
А приходять вірші без рядка...
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)