Галасливі, збуджені круки
вирвались із вени невсипущо,
волошковим шерхотом корив
коник небо, Йсус ламав насущник,

бідаки волали: «Крові!» Вів
хриплий подих копійчану милість
на свічу, що крапала з голів
колуном відрубаних; дивились

мертві очі вицвіло на цвіт,
що розрісся в лісі спорожнілім,
борщ кипів у відрах; дощ на спід
падав, на губах губився; білі

лілії на воду чорну тінь
клали, мов козирну карту в дурня,
дим давив м’язисто, диво! він
повертав на схід зі сходу; вуркіт,

плескіт коней, лопотіння крил;
виснажені, мов черешня в червні,
спрагло, дико, смакував, надпив –
се було таємним, як Вечеря,

похитнулись бані на церквах,
похилились, поховались в покуть
марення з могутніх скель; ніяк
не збагне себе вогонь: наОпуль

перса персті, вибухлі зелом,
набубнявілі суничним стогоном;
ми лежалі голі наголо,
розліпившись полум’яні, з Богом; ми

лежалі голі, як форель
на крижині, такі чисті, злякані
і блаженні; заячий щавель
простелився й слухав, як ми плакали…

небо і земля злилися в сизь,
чарівні думки, немов птахи ви,
причаїлась тиша, зупинивсь
цілий світ і слухав, як ми дихали…