Немає смерті на шляху життя.
Є тільки страх, що зло таки сильніше.

Борис Щавурський

(із життя юного романтика)

      Олег заплющує очі. Уявляє журбу осіннього саду, що відчайдушно жестикулює до перших холодів: як не хочеться втратити привабливу позолоту, особливо в день весілля, коли веселитимуться поблизу причепурені гості, коли усе довкруг спалахне щасливим усміхом і освітить обличчя вечора, коли невгамовна весільна музика, дихаючи молодістю, захопить у чарівний полон десятки сердець.
   Олегові зрозуміла, близька ця співуча журба, яку випромінює осінній сад, яку підхоплюють і несуть на крилах своїх останні птахи, що поспішають за обрій. Ще мить – і немає уже ні птахів, ні журби. Взагалі для нього, Олега, більше нічого на світі не існує, крім нестерпних хвилин чекання. Але й ці повільні хвилини зникають теж, а на зміну їм приходить передчуття зустрічі з нареченою, без якої Олег просто не може жити. На жаль, затримується… Ранить серце її відсутність...Аж ось забіліла фата, зашелестіло граціозне весільне плаття – і сотні, тисячі мелодій злилися для Олега в одну – найкращу симфонію кохання. Схвильований і радісний, простягує нареченій руки.Ось воно – справжнє щастя!

   Хмурились осінні сутінки. Пустував за вікном вітерець. Дощило, а в хатині, де поселили нового спеціаліста селянської спілки, було затишно, приємно пахло свіжоспеченим хлібом. Старенька жінка загомоніла до квартиранта, не відходячи від кухонної плити.
   –Звідки Ви і як потрапили в нашу глухомань?
   –З такої ж глухомані, іншої околиці району,– відповів квартирант, – закічив технікум і – прямо до вас, у вашу селянську спілку.
   Старенькій закортіло поговорити ще.
   – Не довго вони затримуються в нас, зайшлі спеціалісти. Рік, два – і гайда до батьківських осель. А Ви як?
   – Не знаю, – співбесідник задумався, – час покаже.
   – Хіба що одружаться, – не вгамовувалась старенька, – тоді справа інша. Приживуться. Осядуть. Діточок народять. Одружуйтеся, пане Олег, – сказала чомусь схвильовано, ніби відчула до цього малознайомого їй хлопця материнську прихильність.
   – На кому?– квартирант, збагнувши кумедність свого запитання, розсміявся.
   –Знайдемо,-в очах старенької також заіскрився сміх.
   Вона підійшла до вікна, зазирнула у сутінки.
   – Там,у сусідньому домі, Анжела. Хлопці до неї,як мухи до меду. Але які ж то хлопці? П’яниці. Грубіяни. А вдача у дівчини романтична, можна сказати. Не терпить отих залицяльників дурноверхих. Отож мотайте на вус.
   Залишившись на самотині, Олег опинився на чудовому, придуманому ним острівці вічності. Цей острівець, як вважав він, – дар Божий, що, появившись у давнину, мандрував із століття в століття, від людини до людини, бо стільки колоритних, різнобарвних почуттів переповнювали його простір, стільки прекрасних мрій, випереджаючи одна одну, проносилися над його поверхнею, така відчайдушна жага до життя проростала із надрів його, що навіть не вірилося в здатність однієї людини обійняти все це своїм розумом.
   Згадавши Анжелу, якої ніколи ще не бачив,Олег розшукав її на острівці вічності в нових своїх фантазіях. Дівоча постать з′явилася вдалині між кленами і, ніби ховаючись від поглядів людських, на якись час зникла, потім, танцюючи на галявині, привернула увагу золоточубого лісу. Здавалося, ліс усміхається на милі дівочі усмішки. Незрівняне, неповторне відчуття прекрасного заманює Олега в лісову гущавину, за якою на галявині у сонячних променях купається незнайомка. Міцніє бажання роздивитися незнайомку зблизька, порозмовляти з нею і, зрештою, зупинити (ні, цього не хочеться), або підсилити душевний порив, загартувати в дійсності щасливі хвилини, викувані мрією… Важко бігти. Навалюється втома. Всеперемагаючий сон заховує острівець вічності від мрійника. Усе зникає.
   Прокинувся мрійник раніше, ніж будь-коли: із сном його розправився зубний біль, що підсилювався щохвилинно. Тримаючись за щоку, забігав, застрибав по кімнаті. Заметушився біля шухляди в пошуках анальгіну, але згадав: ніяких ліків тут, на квартирі, у нього немає. Попрямував до кімнати, де жила господиня дому.
   – Мені б від зуба щось, – попрохав.
   – Передай, Анжелко, – господиня простягнула дівчині, що стояла поруч, якусь плящинку.
   Знервований і злий на болючого зуба, тільки тепер Олег звернув увагу на ту, яку розшукував увечері на острівці вічності. Перед ним не було уже залитої сонцем галявини, а дівчина, така звичайна дівчина, – з перев′язаною щокою (напевно, й у неї болів зуб ), в гумових чоботях, у сірій, з чужого плеча фуфайці – зовсім не скидалася на привабливу героїню мрій.
   - Ні, не Джульєтта ти, - перефразувавши Шекспіра, подумав Олег, якому не терпілося взяти плящинку з дівочих рук. Він подякував за ліки і поспішив вийти.
   Увесь тиждень хазяйнував у селі дощ. Як непроханий гість, гуляв сільськими вулицями, навколишніми полями й пасовищами. Село терпеливо чекало, коли темнолиці пихаті хмари усім своїм табором рушать геть.
   Шум дощових крапель ставав надокучливим. Одноманітними вечорами надокучливість підкрадалася до Олегових думок, заховувала їх. Тоді утворювалася пустка, яка пригнічувала Олега. Ні книга, ні телевізор не могли цю пустку заповнити. В такі вечори хотілося вражень від нових знайомств, бо саме нові знайомства пробуджували цікавість до людей, до самого себе.
   Недільним вечором переступив поріг сільського клубу. В напівтемному коридорчику його зупинив парубоцький гурт. Захмелілі хлопці мовчки розглядали незнайомця. За якусь хвилину, клацаючи каблуками, перед Олегом захитався рудий парубок.
   ─ Хто такий? Чому не знаю?
─ Відійди! ─ Олегові не сподобався тон рудого.
Всередині гурту заторохтіло смішком. Кілька пар посоловілих очей слідкували за рудим, що відзначався вмінням розвеселити будь-кого, кепкуючи над обраною жертвою. Рудий обійшов навколо чергової жертви, зморщив чоло.
   ─ Не скажеш, хто ти? Кал ти на палочці. Шнур від унітаза. Цвях вагітний. Булочка в кліточку ─ ось ти хто!
   Від образи та реготу, що доносивсь звідусіль, Олег стиснув кулаки. Парубки, очолювані рудим, приготувалися до бійки також.
   ─ Стійте, хлопці! ─ дівочий голос несподівано зняв напругу.
Рудий нараз перемінився. Виструнчився. Пригладив непокірну чуприну.
   ─ Заради тебе, Анжело…Хай живе.
   Він артистично вклонився Олегові.
   ─ Пардон. Прошу в зал.
   В залі, куди потрапив Олег, оминувши рудого, хтось лементував. П′ять чи шість парубків грали в карти, оглядаючись і осипаючи нецензурщиною всіх, хто опирався на їхні спини, спостерігаючи за грою. Троє дівчат гойдалися на кріслах і реготом оцінювали дотепи довгов′язого парубка. На сцені поспішно ладнали магнітофон, і, коли загриміла музика, частина присутніх залишила попередні розваги і пішла до танку, інші з цікавістю спостерігали, як потік парубоцьких голів, до яких мовби приросли картузи і спортивні шапки, наповнював приміщення. Слідом задріботіли дівчата, що на відміну від хлопців, яким більше подобалося підпирати собою стіни, відразу збільшували число танцювальниць.
   Рудий, відштовхнувшись від одвірків і демонструючи чудернацькі вихиляси, поплентався в куток залу, де вальсувала з подружкою Анжела. Потягнувся руками до Анжели, з обличчя якої миттєво зникла усмішка.
   ─ З п′яницями не танцюю.
   ─ Овва! Які ми…Та нехай уже й так…─ рудому не приходило в голову, що робити далі.
   В розмову несподівано втрутився Олег.
   ─ Можна, Анжело, ви танцюєте?
   Це був виклик. Олег, що стерпів образу від рудого в коридорчику, знайшов тепер слушну нагоду принизити нахабу у відповідь.
   Задум вдався. Удвох з Анжелою вони кружляли у вихорі динамічної музики , розчавлюючи пиху рудого. Гострий його підборідок загострився ще більше, витрішкуваті очі безпорадно забігали з кутка в куток, невгамовна лють намалювала на щоках темно-червоні плями. Рудий плюнув на підлогу і вийшов.
   Всі наступні вальси з Анжелою були Олегові. Спочатку, задовільнившись відплатою рудому, подумав про зміну партнерші, але вже через хвилину-другу, коли погляди їхні зустрілися, потонув у сяйві дівочої приязні і розгубився: не сподівався, що так раптово дівоча приязнь заставить битися частіше серце, а тепло тендітної долоні, яку обережно стискав, стане таким приємним, таким необхідним йому в цьому незатишному залі. Розгубленість відійшла майже непомітно, так, як відходить з осіннього поля туман. На її місці проросли перші паростки захоплення партнершою: приваблювали грайливі рухи її плечей, біляве волосся, що відлунювали в душі чимось новим ─ романтичним і хвилюючим. Але чим саме ─ Олег не знав і не старався збагнути. Достатньо було й того, що відкривав для себе в побаченому: дивувався, як міг не розгледіти раніше чітких і красивих ліній дівочого обличчя, голубих, як море на світанку, очей і морського, оповитого загадковістю, безмежжя в цих очах. Відкриття спрямувало Олега в русло фантазіїї, що віддалила його з Анжелою від метушливих оточуючих. Подівся кудись і затхлий клуб. Замість клубу загомонів золоточубий ліс. Саме той, в якому закінчилася остання мандрівка юного романтика, що омріював ідеал дівчини ─ вродливої і щирої, всіми почуттями своїми поєднаної з природою, джерелом гуманного.
   Золоточубий, оточивши Олега кленами, став на сторожі його мовчанки, яка, мов білка, перестрибувала з усмішки на усмішку, приховуючи дивовижні пориви юнакового серця: у пітьмі хвилювання воно пломеніло, наче факел, і освітлювало кохання до Анжели.
   Олег не знітився, не здивувався неймовірно швидкій переміні душевного стану ─ це визрівало, розвивалося у ньому, коли,проганяючи буденщину,потрапляв на острівець вічності, і тепер, могутнє та ніжне, попливло назустріч довгожданому ідеалу.
   Поплив, не поспішаючи, й золоточубий ─ між тишею і гомоном кленів,між радістю і хвилюванням, між зоряним небом і усмішками Олега ─ аж ген на виднокруг, куди поманив юну пару сріблястий зоряний передзвін,відомий лише чутливим,кому до снаги не лантухи пустих та нікчемних слів, а велемовність ніжності, яку віддзеркалює кожен крок і жест закоханого або закоханої, від якої якось фантастично, мов од іскри, спалахує світанок на душі.
   Олег зачарований світанком на душі: тішиться візерунчастим виднокругом, що нагадує вишиванки матері в отчій домівці. Серед тих вишиванок найдорожча Олегові картина, на якій, взявшись за руки, прямують до вершини гори козак та дівчина. Гірська вершина, ─ думається Олегові, ─ символ щастя, дорогою до якого молодятам необхідно подолати безліч труднощів, знайти порозуміння між серцями, що обов′язково порідняться, поринувши в гармонію навколишнього світу, бо вона,ця гармонія, не вигадка, видана за бажане, вона існує насправді в одвічному єднанні красивого і доброго.
   Материна рука символічно вшанувала красиве і добре: хитросплетіння кольорових ниток на картині перегородило шлях негоді, не пустивши її до стрункої тополі, маленького озерця і безжурного неба. Усе навколишнє забарвлене цнотливістю, звеличує і козака, і дівчину. Від цього постаті їхні стають милішими оку.
   Олег не випадково розмірковує про це, бо, ймовірно, вишиванкою матері започатковано його світосприйняття, чутливість і, зрештою, стежину до виднокругу, де віртуозно диригує оркестром опівнічних зір золоточубий.
   Зоряна музика рухає виднокругом ─ каруселлю Олегової юності. За спиною у хлопця ─ ще зовсім близьке, нічим особливим не позначене минуле, попереду, в обрисах майбутнього, ─ Анжела, до якої важко наблизитись: на заваді нерозгадані ще погляди, несказані слова, через які не перемайнеш з часу теперішнього в майбутній. Олег нервує: він не володар, а, власне, в′язень каруселі юності, бо рухається по колу з відчуттям дисгармонії.
   Збагнувши Олега, опускає свої кленові руки золоточубий. Стихає оркестр опівнічних зір і виднокруг, темніючи, поступається місцем вигукам у сільському клубі. Ніби й не було виднокругу, дарованого фантазією. Тільки й залишилося Олегові замкнуте коло невизначеності… Чи відповість взаємністю Анжела на його почуття? Чи не відштовхне? Гірко усвідомлювати реальність.
   Олег рішуче нахиляється до Анжели.
   ─ Я кохаю Вас! Щиро кохаю!
   ─ Дивний ти… Зовсім не знаєш мене і освідчуєшся.
Здивування на обличчі дівчини змінює іронічна посмішка.
   ─ Бабник тай годі!
Олегові прикро: справді виглядає гульвісою, що вискочив, як Пилип з конопель, зі своєю відвертістю Аж соромно. Марна річ ─ виправляти становище найщирішими словами. Тому, відпустивши дівочу руку, яку продовжував тримати, пішов на квартиру. Може, заспокоївшись, не терзатиме себе за нерозважливість. Помилився: неспокій дошкуляв йому невгамовно. То налітав, мов вітер, і обдавав холодом, то кидав у жар, поки не постукали у шибку.
   Олег стрепенувся.
   ─ Хто?
   ─ Кінь в пальто, ─ за вікном зримував рудий.
   ─ Чого тобі?
   ─ Чепе на тоці! Дуй бігом!
   Усе миготіло перед Олегом, що, наче спринтер, шалено мчав стежиною до току. Хутчіше і хутчіше і, несподівано спіткнувшись об чиюсь ногу, полетів сторч головою. Коли оговтався, впізнав освітлених місячним сяйвом спілчанських бульдозеристів, що бовваніли над ним. Один із них ─ на прізвисько Шайба (надто велика голова парубка давала для прізвиська щедрий грунт) наступив на Олега. Інший, якого за гниль, що видихав на співбесідників, прозвали Тухлим, скорчив гримасу.
   ─ Анжели забаглося? Рудому поперек горла став?
   ─ Гад! ─ доточив словечко головань.
   ─ Гірше гада! ─ це вже пирснуло із смердючого рота і покотилося разом із Тухлим, котрого, рвучко підвівшись, Олег добряче стусанув.
   Шайбу жахнуло акробатичне переміщення дружка. Він позадкував і зник у бур’янах. Туди ж, розтираючи вухо, дременув і новоспечений акробат.
   Пригода розвеселила Олега. Даремно старався Рудий: влаштовану ним пастку перетворили на фарс дружки-боягузи. Можна перевести подих і спокійно обміркувати те, що трапилося. Але не тут, на пустирі, а в затишку кімнати, яку встиг полюбити. Олег повернувся обличчям до села і здригнувся: на відстані кроку ─ химерна постать рудого. Блискавичний порух постаті і… Якусь мить нічого не усвідомлював, потім знову здригнувся: в передпліччі, сильно заглибившись, тьм′яно, мов матове скло, блищав ніж. Тьм′яно, знівечена болем, жевріла свідомість. Все слабше й слабше ─ і раптом згасла, як свіча.
   Опритомнів від чиїхось дотиків. Підстаркуватий і малолітнє дівча перев'язували рану, в якій не було уже ножа.
   ─ Хто ви? ─ Олегове запитання випурхнуло із ручищ болю.
   ─ Вчитель я, ─ насупився чоловік, ─ Іван Петрович, а вона, ─ кивнув ліворуч, ─ внучка моя.
   Він кашлянув і продовжував.
   ─ Ти не вмер, слава Богу. Той, що чкурнув звідси, ─ колишній мій учень. Вчасно сполохали негідника „ Ладою“… Що ж тепер ─ в лікарню? В міліцію?
   ─ Іване Петровичу, ─ Олег переміг знемогу, ─ схаменеться ваш учень, одумається, можливо.
   ─ Дай Бог. Якось буде. До Савлили поїдемо: фельдшером сорок літ ─ допоможе.
   Фельдшер, повновидна бабуся, мовби чаклувала: впоралася із кровотечею, наклала асептичну пов′язку.
   ─ Вени, сухожилля цілі, здається, ─ мовила розважливо, ─ та не ризикуй ─ до лікаря звернися.
   Врешті-решт, добравшись до квартири, Олег приліг на дивані. Заснути не вдавалося, хоча прагнув цього найбільше. Хай би розвіялося уві сні все злополучне, все гіркотливе, про що й згадувати боляче. Ні-ні, ніяких згадок і роздумів, лише сон. Немає сну. Натомість ─ напівзабуття. А згодом, мов по велінню Божому, ─ усвідомлення незвичайного.Так, так ─ це віддушина, мудрий той острівець вічності, якому під силу окриляти, коли падаєш у безодню, коли вже у всьому зневірився і не прагнеш нічого, крім спокою, але розправиш крила-мрії і летиш в обійми наймилішого тобі, з чим пов′язані найкращі почування, душевний затишок і в той же час буйне палахкотіння запалу юначого.
   ─ Здрастуй, друже! ─ Олегове привітання адресовано золоточубому, що шепотом кленів вітає натхнення людське, здатне відкинути і злополучне, і гіркотливе, щоб очистити душу від тернів колючих ─ хай не заважають їй щирою бути.
   О! Золоточубий знає душу Олегову, що радше світ цей покине, ніж оскверниться. Лагідна, погідлива ця душа, та не зовсім щаслива, бо не торкнувся, не вберіг її від зим печалі промінь кохання дівочого. Люті й холодні вони, зими печалі! Завірюхи розбурхують. Ще й так, що не втямиш, котрий твій шлях життєвий:чи той печаллю засніжений, чи все-таки є для тебе кращий?
   Золоточубому до сліз кленових хочеться віднайти для Олега той кращий. Але де? На яких широтах і паралелях долі таємничої? Нікому не дається розуміння цього завчасу. Мандрують інколи у напрямку невідомому і просять у Бога просвіту, орієнтиру певного. І підказує багатьом Всевишній, здогадку подарувавши, як і куди зором сягнути, головне окреслити, і тоді окреслюють те, що серцеві потрібно, без чого байдужіє воно. Він, золоточубий, просить Божої ласки також, і йому здогадатися б, у якому крузі пощастить Олегові: у великому, де поміститься весь карнавал років невгамовних,усіх, що судилося йому прожити і з-по-між яких віднайдуться, можливо, щастям забарвлені( тільки, коли це станеться?), чи вистачить кругу малого, із сьогодення створеного?
   Не терпиться золоточубому розгадати долю Олегову. Хвилюється. Метушиться. Вже й до Бога, що з підказкою забарився, не дослухається. Сам він, сам вестиме юнака, яким опікується в малий, зате реальний найближчим часом круг, в центрі якого, безумовно, ─ Анжела.
   Золоточубий бере Олега за руку, і вони опиняються в крузі, де царює морська глибина в очах Анжели. Олегові аж дух перехоплює:голубі привабливі очі зацікавилися ним і ще, ще кращими стали. Їхні зіниці, мов сонечка крихітні, кинувши промені свої, надали голубому щонайприємнішої яскравості.
   Олег дякує золоточубому за такий дарунок. Та не чує його золоточубий: вкотре пропав, як пропадав раніше на годину, день або тиждень. Невже, як завше в такому випадку, зникне й романтичний дарунок золоточубого і мрія про Анжелу, про чарівний погляд її так і залишиться мрією? Але що це? Олег приємно вражений: Анжела ─ поруч. Присіла на дивані. Прогнала мовчанку.
   ─ Як передпліччя? Болить?
   ─ Нічого. Як ви довідались?
   ─ Іван Петрович в гості заходив. Розповів про пригоду на пустирі, ─ дівочі зіниці-сонечка потемнішали раптом, ─ ненавиджу рудого ─ підступний він…
   В Олегове серце хлюпнула ревність.
   ─ Здається, не байдужий до Вас рудий. Було щось між вами?
   ─ Зустрічалися ми… ─ сувору голубінь збентежили блискавки гніву, - перед твоїм приїздом припинили стосунки.
   ─ Ви, Анжело, ─ Олег почервонів, ─ вибачте за те освідчення в клубі… Не хочу уподібнитися рудому. Не дошкулятиму Вам… кохаючи.
   ─ Будь ласка, не кажи мені: Ви! ─ гнівні блискавки і грозова суворість залишили у спокої голубінь дівочих очей: знову відновилася її яскравість ─ провісниця доброго настрою дівчини, ─ ти, Олежику, таки дивак.
   Анжела дивує своєю моторністю, перев′язуючи поранене передпліччя.
   ─ Я так злякалася, коли про удар ножем почула, ─ видихує.
   ─ Обійшлося, ─ Олегові не хочеться удар той пригадувати. Не такий він і скривджений, якщо порозумівся з Анжелою, цим білявим дивом, цією шаленою вродою. Паморочиться від щастя голова, бо прочитав у дівочих очах: вони ─ пара,їм бути удвох, відкриваючи ще незвідані барви взаємин.
      Три місяці натхненних мандрів. Не зчулися, як промайнули ці місяці. Олег, що на одному подиху підсилював звучання серцевих струн, все більше захоплюючись коханою, зажадав заручин. Нехай старомодно це, але так прекрасно, коли міцніє союз двох закоханих.
   ─ Знаєш, Анжелко, ─ мовив при нагоді, ─ коли ще те весілля наше? Роботи хоч відбавляй… А я… Я відчувати хочу, що ми вже майже, як подружжя.
   Анжела відповіла дзвінким сміхом.
   ─ Добре, відчуватимеш. І батькам нашим познайомитися пора. Чи не так?
   Заручини святкували в першу неділю березня. Олегові батьки приїхали під вечір. Трохи ніяковіли,придивляючись до майбутніх сватів, але бесіду, оговтавшись, зав′язали вони.
   Олег не дослухався до фраз, що долітали до нього через двері. Подробиці, деталі весільних облаштунків (а саме це обговорювали за дверима ) не займали його. Займало і хвилювало інше: йому фантастично поталанило. Ще б пак! Зустріти таку красуню і стати її обранцем! Це ─ найкраще, що міг би собі побажати. Ось підійде вона, запрошуючи до святкової вечері, радітимуть, усміхатимуться її голубі очі на вродливому обличчі, а з ними радітиме все Олегове єство.
   Воно й дійсно так. Уже палахкотить бесіда за вечерею, пожвавішали гості, батьки, а Олег не тямить бесіди. Як загіпнотизований, не відпускає рук коханої, заважаючи їй вечеряти, і не може збагнути, що коїться з ним, з його непокірним, непідвладним розуму серцем.
   ─ Олежку, голодна ж бо, дай повечеряти, ─ Анжела вдає, що сердита, але сміх змиває вдавану сердитість з її обличчя і заливає кожен куток кімнати.
   Сміються всі. Кумедна поведінка Олега породжує дотепи і побажання.
   ─ Так, так, міцно Анжелу в руках тримай, ─ це вже озвався Анжелин батько, ─ і бережи, і шануй!
   Забавляючись, зустрілися з нічними зорями, що зарясніли у вікнах.
   ─ Спасибі! Пора і честь знати, ─ Олегова мати першою підвелася з-за столу, ─ нумо, батьку, прощайся із сватами і до синового житла подамося.
   Свати проводжали сватів, Анжела ─ Олега. Коли за дверима хати зникли батьки, молодята, відставши від них, залишилися наодинці.
   ─ Олеже, ─ Анжела торкнулася губ юнака своїми, ─ щось важливе маю сказати… Ні, не тепер, боюся цього…
   Дівчина зникла у темені ─ так прудко, ніби вихопили її в Олега лапи раптової таємниці…
   На світанку Олег бачив сон, ту дивну материну вишиванку з козаком і дівчиною, що піднімаються на гору. Здивувався, пильніше роздивившись обличчя. О, як вгадала мати! Це вони ─ він і Анжела ─ піднімаються на вершину щасливого життя. Так, звичайно так. Але чому спохмурніли небо, озерце і тополя, адже не було на вишиванці смутку? Дарма перейматися ─ химери сну, не більше, ─ подумав, проснувшись, і відразу прикипів до шибки: неподалік хати настирливо сигналив грузовик. Пригадав: відрядження… Тож ніколи гаятись.

   Дві доби на колесах. Хіба дістанеш ті бісові запчастини,за якими відрядив голова селянської спілки, не понервувавши і не намотавши сотні кілометрів? Все-таки дістав, зумів, як сказав шофер, переплюнути досвідчених.
   - А все вони, крила кохання, ─ огрядного шофера тягнуло на жарти, ─ куди там комусь іншому з таким завзяттям запчастини шукати і пориватися у село до своєї чепурненької.
   За жартами і дорога видалася куцою. Ось і їхня спілчанська контора неподалік. З-за повороту назустріч випурнула „Лада“ Івана Петровича. Чомусь сигналить. Зупинилися. Іван Петрович блідий. Нервово опускає бокове скло. Мовчить.
   ─ Що? ─ Олег насторожується: підсвідомість підказує про щось лихе…
   ─ Анжела мертва!
   Фраза Івана Петровича ─ як постріл: в Олегових очах ─ темрява, спочатку ─ суцільна, згодом ─ у формі велетенських лап. Це вони,ті лапи таємниці,забрали навіки Анжелу… Божевільно калатає серце. Зникає грунт під ногами. Хто, хто зарадить божевільному серцеві? Де ж ти, золоточубий?… О, Боже! Їм не зустрітися! Грізний смерч ламає золоточубому руки, нищить, розвіює останню позолоту. Стає страшно. Відірвався від серця сріблястий зоряний передзвін і теж канув у безодню. Слідом рухнуло все: і виднокруг з чарівністю велемовної ніжності, і карусель юності з її щирими барвами, і мрії, мрії, мрії… Залишилася пустка і голос Івана Петровича, що долітає начебто з провалля.
   ─ Учора в районний центр поїхала. За покупками, напевно. А ввечері звістка ─ покійна! Село шумить: убили! Синяки під очима, на шиї ─ сам побачиш. Рудий в райцентрі був… Саме тоді…

   За чверть години Олег ступив на подвір′я небіжки. Йшов і хитався поміж погляди співчутливі і сповнені цікавості, поки не впав на коліна перед тілом. Молився, боячись глянути на ту, без якої він немічний душею і спустошений. Може, не вірити лихові? Може, підведеться вона… О, безглузда надіє, навіщо ти! Глянув на Анжелу і знепритомнів. До тями в сусідній кімнаті привів мовчазний Анжелин батько. Вона у білосніжному вбранні, весільному… ─ Олегова свідомість знову тьм′яніє, ─ яке сумне їхнє весілля! Мертвої із живим! Краще з нею… Але гріх самогубства, скалічене життя рідних! Не здаватись, витерпіти і… відомстити вбивці. Здавлює горло розпач ─ кому відомстити?
   ─ Хто убив її, батьку! ─ нахилився до чоловіка, що не чужий йому, ─ хто!?
   ─ Вбивця ─ ти! ─ в голосі батька метал, ─ Анжелка… без нашого відома… хотіла позбутись вагітності. Надто пізно було. Ризикувала і… вмерла. Іди геть!
   ─ Ми… Ми не були настільки близькими, ─ Олег підвівся, ─ кохав, обожнював я Анжелу, але й на гадці не мав до весілля… А синяки? Звідки вони?
   ─ Не синяки у неї, а трупні плями. Для села ─ синяки. Щоб без сорому. Забирайся і лишнього не патякай.
   Олег побрів на квартиру, нікого й нічого не помічаючи. Дві душевні стихії ─ біль від утрати та образа ─ почергово брали верх над ним: від кого завагітніла ─ рудого чи іншого когось? Обманщиця! ─ І наперекір, ─ ризикувала і вмерла… заради його, Олегового, душевного комфорту, щоб не страждав, про вагітність її дізнавшись. А коли б обманула? Спільне життя, розпочате з обману, ─ підло! А якщо б розповіла чесно… Чи простив би тоді? Так! Ні! Так! Ні, він не готовий відповісти на це запитання.
   До темені метався з кутка в куток, плакав і кричав, відмахнувшись від світу, що, мов почвара, викликав у нього огиду; інколи крик переходив у стогін, що майже межував із спокоєм, і тоді уява зображувала голубі, як море на світанку, очі Анжели і морське, оповите загадковістю, безмежжя в цих очах,чіткі і красиві лінії обличчя, розпущене біляве волосся, що зливалося з білизною перших, не забруднених вражень…

   Минув рік. Олег сидить із заплющеними очима і уявляє радість осіннього саду (того дивного лісу ─ золоточубого ─ більше немає: з ним асоціюється гіркота втрати). Вони із садом порозумілися: чекають, коли забіліє фата, зашелестить граціозне весільне плаття Олегової… омріяної нареченої… Хай з′явиться під звуки найкращої симфонії кохання, створеної із тисяч мелодій, народжених неповторною красою. Хай світлішає і світлішає тоді обличчя вечора, освітлене усміхом юнакового серця…