Фіндюк не сумнівається, що божеволіє. Якось дивно: чоловік як чоловік, а тут – блим у черепку – і немає контакту. Верзе тоді казна - що. І не помічає, що верзе. Це вже потім баба, подруга життя (улюблений його вислів) розказує, як намолов він сім мішків гречаної вовни, і до лікарні спроваджує.
Тоді Фіндюк протестує: до лікарні – ні! Нехай діється Божа воля. Зась тим язикам, а то заведуться, мовляв, Фірдюкові дах поїхав. Ще був би він такий собі чоловічок малопомітний, а ні – приспічило районом керувати, щоправда за Брежнєва. Другий секретар – не абищо! Хоч і пенсіонер, а пам’ятають. Тим і рятується, що пенсіонер. Людям на очі не потрапляє. Біля телевізора чи радіо скніє. Баба пантрує за ним, як бравий охоронник. Маскує його божевілля, створює, як модно тепер казати, імідж солідного дяді, пристойного компартійця, що втихомирився, врешті-решт, але не відмовився від комуністичного світогляду.
Та чи був у нього той світогляд? Ніяковіє чомусь, коли запитаннячко таке собі підкидає. Це, ймовірніше, перший – Семенов, вірив у торжество комунізму. Мов Дон Кіхот, носився із своїми ідеалами по колгоспах і підприємствах, вдосконалити все і всіх жадав, а з вищим начальством спілкувався виключно на ідеологічній основі. Аж дивно було, як такий на посаді першого тримається, проти законів логіки пре. Та логіка є логікою – змістили Семенова, поміняли на більш вправного: цей, як виявилося, умів додавати і табличку ділення знав досконало…
А Фіндюкові ідейно-душевні пориви сон не псували і нервів не пружинили. Тим паче грішив потихеньку. А чому б ні? Верховні вожді святістю не відзначалися(хто між рядками читати вмів, той здогадався), а підлеглим хіба не хочеться хоч раз, хоч трохи крутонути проти «розуму,честі і совісті».Фіндюк крутанув спочатку, ніби не бажаючи цього. Це, швидше, природа вина, що наділила його хіттю нестерпною… Їхав у віддалений колгосп, сам, без водія, вже й призабув тепер, чого їхав. Пам'ятає, як «Волгу», мов сірникову корбку, кидало із сторонни в сторону. Поглядом прикипів до лобового скла, зіщулився в передчутті неприємностей. А тут вона, та молодичка з лантухом колосся за плечима. Помітила машину і дременула пшеницею. Кинувся доганяти. Біг, падав, знову підводився і біг, поки не тикнувся носом в оголене тіло молодички, що, знесилена, гепнулась на землю.
– Бояться начальства районного, – розмірковував, повертаючись, – протидії ніякої…
Підвіз молодичку до села разом з лантухом: хай бере, не жалко їй тих колосків. Хай пам’ятає його як доброзичливця…як господаря щедрого…
А потім знову гріхи…гріхи…гріхи…Мов з рогу достатку. Вже й не витрясеш усіх із забуття на поверхню зашкарублої пам’яті. Ну, хібащо махінації, комбінації там різні…Грошики у золото перевів, щоб інфляція не з'їла…Сейфик у стіні з сережками, каблучками, ланцюжками… Та не те йому дошкуляє…Той сон…Недавній сон нагадав про Бога, в якого повірив на старості літ. Чи помудрішав, чи Божа воля на те?.. Так от, наснилося йому, ніби він помер. Летить до небесних воріт, а на шляху – велетенський хрест, такий, що не обминеш його. Спробував відсунути – вбік нахилився. Ще трохи…І раптом – сили як не було. Ослаб. Затремтів. Якась мара схопила його і несе, несе в протилежний бік від хреста. Спітнів і від страху похолов: не руки, а лапи гидкі й могутні ось-ось розчавлять холодне тіло…На тому й обірвався сон. Та не забувся відразу, як бувало: чи не він, той клятий сон, розум йому потуманив? І чого б це?
А нещодавно, начебто з дощів, виплив серпень 1968-го. Тепер, через десятки літ, таврує себе: чому піддався на провокацію голови сільради, хитрого лиса в людській подобі?
– Ви, Степановичу, – авторитет , – бігав навколо нього лисуватий голова, – ви його, директорця школи, на коліна поставите. Сам проситися буде, щоб звільнили. Воно й краще так – за власним бажанням. А то, бачите, огризається. Людей зберу, – кричить, – хреста нищити не дам. Ви собі подумайте тільки: партія наша, як Маркс навчив, щоб без опіуму для народу…А він заявляє: хреста не дам! – стерво таке. Доконайте гада, Степановичу!
Не зорієнтувався тоді. Не послав лисого чорта куди подалі. Хотів довести, що він, Фіндюк, і справді авторитет у районі.
У школу увірвався, як розлючений бик, але лють угамував: не личить так відразу перед десятком людей, з якими й почне…ідеологічну розмову.
– Здрастуйте, товариші! – зором окинув кількох постатей в учительській, куди протиснувся крізь вузькі двері.
Йому відповіли зніяковіло, злякано. Невеликий колектив притиснувся до єдиної печі в кутку, насторожився.
Сідайте, будь ласка, – очима шукав директора: хто з них, цих принишклих людців, наважився захищати хрест. Проти генеральної лінії наважився…Той, червонощокий, із черевцем, із витягнутими по швах руками? Ні, не він. Такий і потилицю підставить, якщо битимуть. Підстаркуватий отой біля штори? Якось ладно вже прилизаний… Чуприна, мов приклеєна. А як дивиться! Наче блазень. В герої такого не потягнеш… Невже наймолодший? Тільки він із мужчин залишився. Бач, серйозний який…вольовий. Як кажуть, пальця в рот не клади.
– Я, товариші, – переступив через мовчазну паузу, – маю інформацію, яка шокує, – у цьому поважному колективі та серед односельчан мутить воду тип, так би мовити, прихвосня буржуазії, недалекоглядний директорець, якому, як ви розумієте, гріш ціна.
Навіщо так, – молодий, з високим чолом директор не стерпів образи, – я захищав пам’ятку, історичну цінність. Не личить секретареві райкому так огульно при вчителях… Що? – Фіндюкові наче окріп на голову вилили, – не личить при вчителях?! Вийти всім!
Задихаючись від люті, забігав по учительській, в якій залишилися удвох із директором. Його погляд зупинився на портреті Леніна.Чому не на стіні? Муха? На носі вождя намальована муха? Чому допустив? – підстрибував до підборіддя молодого опонента. – Знущання з вождя! В’язниця за таке.Влаштую, якщо за власним бажанням не підеш зі школи.
Заява – ось вона. Учора написав, – молодий опонент кинув на стіл списаний аркуш і вийшов.
Фіндюк присів. Куди тепер? У райком? Але ні, ще не все. Знищити хрест – тоді й поїде.
Вибіг у коридор. На очі потрапив червонощокий. Руки, як і раніше, витягнуті по швах. Тремтить.
Ти, ти будеш директором, – тикнув пальцем у черевце червонощокому, – накинеш на хрест петлю і будеш! Мовчок! Ні слова! Та й не наважишся…
За якись час тремтячі руки червонощокого заарканили хрест. Стогнала земля. Ричав гусеничний трактор, і хрест повільно нахилявся, ніби кланяючись людям, птахам, деревам, усьому багатостраждальному та вічному Всесвіту…

Сьорбаючи борщ, Фіндюк розповідав дружині про черговий партійний подвиг. Дружина чомусь злякалася. Ставши навколішки перед голою стіною(образів у квартирі не було), довго молилася – чи не вперше за всі роки їхнього спільного життя.
Із часом загубився в пам’яті той знівечений хрест; нові справи витіснили роздуми про старі, лиш інколи, заплющивши очі, бачив Ісуса, розп’ятого на хресті. Так, саме Його. Ісус підводив голову і дивився йому,Фіндюкові, вслід, то засуджуючи, то жаліючи, і думав…думав…думав…
Стільки літ гайнуло за обрій, і на тобі – жахливий сон…Страшнючі лапи, що тягнуть у темінь від хреста. Чи витерпиш таке? Відтоді й почалось божевілля…Чи збіг обставин, чи…Ні, це інше щось, незбагненне…Ось і сьогодні…Ще усвідомлює початок затемнення в мозку, а далі…
Доповідач на зборах працівників районного відділу культури замовк. Зал принишк.Заступник штовхнув огрядного начальника під бік.
– Фіндюк мочиться!
Вайлуватий начальник спросоння скорчив гримасу:
– Хай мочиться. Мужик. Не статуя.
– Як, на сцені?
– Ти ба! – в начальника мало не відвалилася щелепа. Він першим зареготав так, що з даху будинку культури злетіли ворони. За ним зареготали всі – аж відлуння пішло по коридорах!
– Облиште! – худорлява жінка намагалася втихомирити зал, – хворий чоловік, напевно.
– І дійсно, – підтримали інші.
– З коридору прямо на сцену зайшов, – розмірковував начальник, наближаючись до Фіндюка, – та в нього гарячка…таке плете…Дружині повідомити б. Негайно!

– Не встерегла, з-під носа утік, – бідкалася Фіндюкова дружина, коли той, втихомирившись, лежав у ліжку – спокійний і байдужий, – чого вже ховатися: люди знають…Лікуватися треба.
Фіндюк лежав, як мрець. Майже добу. Потім заклекотало у нього в горлі, звідки у перемішку із стогоном виповзли слова:
- Золото. Сейф у жовтій стіні. Багато золота.
– Де? Де? Де? – свильована дружина не тямилася від почутого, – чому приховав? Ти…– й опустила голову на мертве Фіндюкове тіло, – пізно допитуватися.
Заплющила небіжчикові очі.
– Удова, вже удова! Але золото! Їй і синові. Так мучився син…Наукова кар'єра…Із золотом давно б у професорах ходив.
Метнулася до жовтої стіни. Стіна як стіна, – здивувалася, – ага, за шафою, – відсунула шафу, – дверцята сейфа – ось вони! Сейф – порожній! Господи! Чому так?! Хто викрав? Квартирант…Мало старому було…Не повернеш скарбу! –зойкнула і впала: завмирало серце. – Зажди, старий, уже разом…
Хоронили їх у неділю. Багатолюдний похорон розтягнувся на кілометр. Несли хрести. Син покійного час від часу поглядав на батьків хрест: відхиляється він від батька, ніби гидує. Сльози, – подумав син, – через них враження дивне…
Після похорону синова сім’я повернулася в дім. Без матері, без батька, – думалося синові, – споруда ця, наче спогад гіркий.
У двері постукали.
– Чого вам, сержанте? – новий господар побачив перед собою рослого міліціонера.
- Батьків ваших знав. Квартирував у них. Любив, як рідних…Прийміть співчуття.
Розговорилися. Небіжчиків пом'янули.
- Хату купити хочу, – провадив сержант, – знаєте, грошенят назбиралося…Може, вашу? Не поскуплюсь.
Молоде подружжя радилося. В сусідній кімнаті. Без гостя. Зрештою, повернулося.
-Згода, – чоловіки вдарили по руках. Налили і випили: хто за дім, щойно придбаний, хто за тисячі доларів – кожному своє.
А за вікном сніжило. Перший сніг забілював усе: дороги, будинки, скверики, хрести на кладовищі. Лиш душі, чорні душі забілити не зміг. Такий уже світ…Такий.
2009р.