Грицько – як усі тенори, педераст.
Іван – бонвіван, франкмасон, фармазон.
Тарас – пияк і шланH, особливо на службі.
Панько – графоман, а Марко – гермафродит.
Панас мудодзвін, Борис буквоїд,
Якович – атеїст кінчений, духовидець.
Леська і Олька лесбіянки.

Що й казати – паскудне товариство.
Але в XX столітті картина має ще гірший вигляд:
Павло Григорович – істинний сковородинець, так само тенор, арфістка.
Максим Тадейович – мало що балабол, то ще й поляк.
Бажан – жид, Фітільов – кацап.
Мовчу про Бургардта і Йогансена.
Микола Зеров: був би нічого,
Тільки от зуби зіпсовані.
Інженер Маланюк з кадетською виправкою,
прямий, як єдина звивина.
Доктор Донцов, ще пряміший,
з руками чистими навіть після гри в карти.
Доктор Кандиба, розвідник надр.
Доктор Петров, просто розвідник.
Потім ще пару чекістів, два-три комуняки,
десяток академіків
і – наввипередки, хто кого швидше здасть.

Самовбивць замало як на велику літературу,
ну та нічого.

Література могла бути іншою,
казав мій приятель, але дивися, дивися, хто це робив!
Виключно живі люди: невдахи, пристосуванці, мученики.
Самі тобі зболені, хворі, скулені,
саме тобі обскубане птаство, підбите, нелітаюче, бідне.
Література не могла бути іншою.
Слава Богу, що дав нам саме таку – небораками писану.

Обличчя перекошене, піт на скронях,
сухість у роті, запах сірки, нудота,
темний глухий підвал.
Надобраніч, класики, поговоримо завтра.
Здерта шкура Гомбровича
безгучно падає вниз.