Відкраяна від раю, стою у черзі крайня,
Де всі – по милосердя й нікому – відкоша.
Ось хатка дерев’яна, що зветься сповідальня,
Шукає в ній притулку збентежена душа.

Як тій душі велося? Бо я таки згрішила
(Хоч я побіля Єви в саду і не була):
А я ішла до храму й на квітку наступила,
А квітка ця, напевно, цвіла б іще й цвіла.

Я зорепад проґавила, зашторила сузір’я
І спала всеньку ніченьку і не пручалась сну.
А я не тільки в Бога, а й у людей – повірила,
У тлінному божественну шукала глибину.

І як вустами – пошепки, коли душа голосить?
Як високо літалося, а падати – униз!
Я винна в тім, що мучилась і мучилась не досить,
Що правда, обпікаючи, не пропекла наскрізь.

Ця квіточка, ця зірка, ця віра у знищенне –
Аж так мене виболюють, що стачить на сімох!..
Коли людині прОстій прощає гріх священик,
З Поетами квитається Сам Бог.

2011