Темінь капели , де плаче орган
Близькість сумирного лику!
Щастя земне - буревієм стіна.
Я – Анжеліка.

Співи тихенькі звучать в унісон,
Вікон сумні витинанки,
І володіє життям , наче сон,
Стрункість поранку.

Погляд з дитинства туди утікав,
Містом він хижо замучений.
Нуда розмови , у блискітках зал
Світом я нуджу.

Хтось коло Діви осяє свічу
( Зцілення ж хочеться хворій?)
Ось я чому серед всіх помовчу:
Бо неозора.

Слабкість солодка опущених рук,
Сум мені кожен легкий тут,
Плющ темнолистий обійме як друг
З каменю –груди.

Біло й рожево - мигдальна струна ,
Тут розквіта повилика...
Щастя не треба і світ не шкодА:
Я ж Анжеліка.

Оригінал.

Темной капеллы, где плачет орган,
Близости кроткого лика!..
Счастья земного мне чужд ураган:
Я - Анжелика.

Тихое пенье звучит в унисон,
Окон неясны разводы,
Жизнью моей овладели, как сон,
Стройные своды.

Взор мой и в детстве туда ускользал,
Он городами измучен.
Скучен мне говор и блещущий зал,
Мир мне - так скучен!

Кто-то пред Девой затеплил свечу,
(Ждет исцеленья ль больная?)
Вот отчего я меж вами молчу:
Вся я - иная.

Сладостна слабость опущенных рук,
Всякая скорбь здесь легка мне.
Плющ темнолиственный обнял как друг
Старые камни;

Бело и розово, словно миндаль,
Здесь расцвела повилика...
Счастья не надо. Мне мира не жаль:
Я - Анжелика.