О.С. Пушкін

Чи в гамір вулиць потрапляю,
Чи входжу в молитовний дім,
Безжурних юнаків стрічаю,
Я мріям віддаюсь своїм.

Кажу собі: роки пролинуть
І скільки б не було тут нас,
Всі зійдемо у домовину -
І чийсь уже наблизивсь час.

На одинокий дуб погляну,
Гадаю: патріарх лісів
Переживе і вік мій марний,
Як пережив він вік батьків.

Малятко миле обіймаю,
Та думаю уже: прости!
Тобі я місцем поступаюсь,
Мені час тліть, тобі цвісти.

День кожний, кожную годину
Звик я в задумі проводжать,
І коли смерть неждано зрине,
Між ними прагну я вгадать.

І вмерти де мені судилось?
В бою, у мандрах чи в морях?
Чи, може, он ота долина
Мій охололий прийме прах?

І хоча тілу, що не дише,
Вже однаково, де лежать,
Біля порогів рідних ближче
Хотів би я все ж спочивать.

І хай за цвинтарем не щезне
Життя, що серце звеселя,
І хай природа байдужезна
Красою вічною буя.




А.С. Пушкин

* * *

Брожу ли я вдоль улиц шумных,
Вхожу ль во многолюдный храм,
Сижу ль меж юношей безумных,
Я предаюсь моим мечтам.

Я говорю: промчатся годы,
И сколько здесь ни видно нас,
Мы все сойдем под вечны своды -
И чей-нибудь уж близок час.

Гляжу ль на дуб уединенный,
Я мыслю: патриарх лесов
Переживет мой век забвенный,
Как пережил он век отцов.

Младенца ль милого ласкаю,
Уже я думаю: прости!
Тебе я место уступаю;
Мне время тлеть, тебе цвести.

День каждый, каждую годину
Привык я думой провождать,
Грядущей смерти годовщину
Меж их стараясь угадать.

И где мне смерть пошлет судьбина?
В бою ли, в странствии, в волнах?
Или соседняя долина
Мой примет охладелый прах?

И хоть бесчувственному телу
Равно повсюду истлевать,
Но ближе к милому пределу
Мне всё б хотелось почивать.

И пусть у гробового входа
Младая будет жизнь играть,
И равнодушная природа
Красою вечною сиять.



1829