«У німій, ніби смерть, порожнечі свічад…»

(Василь Стус)

У 1985 році після армії я поступив в Київський університет – омріяну мною «альма матер». Хоча мене попереджали колись «лицарі плаща і кинджала», що вищої освіти мені не отримати і що вони «рекомендують» мені жити за межами України, але я ризикнув. Як не як - часи змінилися – Горбі до влади прийшов, повіяло змінами. Повернувшись в Україну я подав документи в Чернівецький університет, потім мало не в останній день забрав свої папери, поїхав до Києва і подав в Київський університет. Не дивлячись на тодішній шалений конкурс – десять чоловік на місце – поступив. В мене виникло відчуття ейфорії – здалося, що «залізні жовніри» справді лишили мене в спокої і дадуть тепер мені нормально жити. І що часи справді вже змінилися, а не з’явився лише якийсь натяк на можливий вітер весняних змін. З якоюсь насолодою я занурився у процес навчання. Але ілюзія тривала лише трохи більше тижня.

Якось одного теплого вересневого дня коли, одцвітали жоржини і на брук почали з лускотом падати київські каштани, я сидів в аудиторії в центральному «червоному» корпусі на четвертому поверсі. Була практична з предмету «Історія КПРС». Предмет цей я, звісно, страшенно не любив, але намагався не проявляти своїх негативних емоцій з приводу тих нісенітниць і відвертої брехні які доводилось вислуховувати. Пара йшла собі спокійно і звично, я сидів на першій парті, то викладач, то студенти плели якісь дурниці про другий з’їзд РСДРП. Але раптом в аудиторію зайшло четверо молодих людей віком десь від двадцяти п’яти до двадцяти семи років. Один із них підійшов до мене, тицьнув під ніс посвідчення і тихо сказав: «Ми з Комітету державної безпеки. Прошу пройти з нами. Тільки не шуміть і не здіймайте галасу.» Те саме сказали моєму колезі – студенту, що сидів зі мною за одною партою. Перше, що я подумав: «Таки вирахували мене. І таки не дадуть спокою. Знову виженуть з університету і знову почнеться… А як неприємно – прямо на парі, при студентах і викладачеві… Але дивно, що послали таких молодих і недосвідчених. Може тільки й на службу поступили і це їх перше завдання… Неприємно бути першою жертвою юного ката.»

Взявши сумку я вийшов з аудиторії, люди в цивільному, звісно, за мною. Тільки я ступив на сходи як один з них скрутив мені руку за спино. Цього я не чекав і здивовано подивився на агента. Я звик, що гебісти поводились досить інтелігентно і без рукоприкладства – рукоприкладством займались люди нібито не причетні до комітету. А тут… Його колега тут же втрутився: «Ти навіщо?» «Він міг кинутись зі сходів!» Той зажестикулював. Його жести можна було зрозуміти так: «Ти що придурок?» А вголос він запитав: «Ви що, справді хочете кинутись вниз – покінчити з собою?» «Ні!» «Відпусти його! А Ви йдіть повільно до виходу, не робіть різких рухів, ні з ким не розмовляйте!»

Вийшли з корпусу. Я чекав, що як завжди буде стояти чорна «Волга» і мене повезуть на цей раз на «Володимирку». Але нічого подібного. Машини не було. Помітивши моє здивування один із них сказав: «Слідуйте за нами, тут поруч, нам потрібно поговорити з Вами. Це не арешт.» Я йшов і думав: «Чому? Хіба, старі справи. За останні півроку в мене не було ніяких розмов ні з ким – жодної двозначної фрази. Ніяких рукописів, ніяких листів… Чому? Хіба що причина у фразі, що сказана була мені три роки тому – рекомендуємо не жити в Україні. Як тоді вони поведуть розмову? Ми Вас попереджали? Навряд. І для чого затримали ще одного студента? Скоріше будуть звинувачувати в антирадянській пропаганді. А можливо хтось із моїх старих знайомих потрапив до них на гачок і на допитах назвав моє ім’я?»

Повели якимись закоулками, завели у напівпідвальне приміщення якогось старого житлового будинку, відкрили кімнатку. Там виявилась типова кімната для допитів – стіл, стілець, нічого зайвого. Мого колегу-студента завели в сусідню таку ж саму кімнатку. Почався вже дещо звичний для мене діалог:

- Ви,звичайно, знаєте причину Вашого затримання і про що ми з Вами хочемо поговорити?
- Ні! Навіть не здогадуюсь!
- А якщо добре подумати?
- Я вже добре подумав по дорозі сюди. Я не розумію причин мого затримання і не розумію про що Ви хочете зі мною говорити. – (а сам подумав: «На що він розраховує? Що я скажу – це певно із-за розмови з NN! Так я зовсім не те мав на увазі! І ні на що я не натякав! На це він розраховує? Чи то так їх вчили починати розмову?»)
- Ви вже були під судом і слідством у справах державної безпеки. Коли? Де? У якій справі?
- Щось я не пригадую такого епізоду у своєму житті.
- Доведеться Вам нагадати.
- Нагадайте. Може я щось нове довідаюсь про себе. – (а сам подумав: «Зараз він дістане з свого портфеля товсту папку з моєю особистою справою і почне – Вас заарештовували тоді то. Звинувачували в тому і в тому, а потім там то і там то… Або принаймні папірець з інформацією.» Ні, не дістав. Більше того – на хвильку замовк. «Та в нього взагалі ніякої інформації про мене з собою немає! Теж мені сірі кардинали знайшлися…»)
- Ви після армії поступили в університет. Вами в армії цікавився особливий відділ, а до армії Комітет держбезпеки. Чому?
- Це Вам краще знати. Я про це не маю ані найменшого уявлення. Це ж не я цікавився особливим відділом, а він мною – згідно Ваших слів. Тому мені б було б дуже цікаво про це дізнатися. Або Ви щось плутаєте.
- А Вас не здивувало, що затримали саме Вас, а не когось іншого?
- Здивувало. Навіть дуже здивувало. В університеті купа студентів, а Ви затримуєте чомусь саме мене і задаєте абсолютно незрозумілі запитання. – (і подумав: «Зараз він мусить все викласти – чому, в чому мене вони збираються звинуватити і на основі чого…»)
- Нам стало відомо, що Ви мали намір влаштувати вибух бомби в метро.
- Абсурд. По-перше, я гуманіст – навіть кролика не зможу вбити, не те, що невинних людей. А по-друге, якщо Ви мене в цьому звинувачуєте, то будь-ласка конкретно – де, коли, кому я говорив хоча б про можливість такої події. А я цього не говорив – це точно. – (а сам подумав: «Та вони зовсім здуріли! Переплутали 1985 рік з 1937 роком. Чи то вусатий воскрес? Такого божевілля та ще й в наш час я навіть від них не очікував. Видно вирішили таки мене знищити фізично. І за що? За кілька віршів і новел написаних три роки тому? Тварюки!»)
- Ми сьогодні вчинили обшук у Вашій кімнаті в гуртожитку і знайшли саморобну бомбу. Що Ви на це скажете?
- Так покажіть мені її – я дуже хочу побачити, що Ви мені підкинули. Тоді я скажу, що перший раз це бачу. А інакше я схильний думати, що Ви мене просто залякуєте. А до того розмовляти немає про що.
- Так ось Ви якої думки про органи держбезпеки!
- Ні я не такої думки про органи держбезпеки. Я такої думки про того, хто це все – цю жорстоку і дурну виставу влаштував. Хтось певно захотів отримати орден і підвищення по службі за розкриття неіснуючої міфічної терористичної групи. І з чого ж це, цікаво, я цю бомбу міг виготовити – згідно Вашої версії? Бо я, наприклад, просто не маю ні найменшого уявлення!
- Ви вкрали хімічні речовини в хімічній лабораторії університету. Там якраз виявлена недостача деяких хімічних речовин. І є в нас свідки, які Вас бачили.
- Ну то приведіть цих ваших свідків. Я хочу подивитись їм в очі. І сказати в очі, що вони брешуть. І які ж це цікаво хімічні речовини пропали?
- Небезпечні.
- Прошу конкретніше. Бо якщо виявиться, що пропав хлорид натрію і бікарбонат натрію – то я дуже сумніваюсь що хоч якусь бомбу з них можна виготовити.
- Покажемо Вам і список, і свідків приведемо, і очну ставку влаштуємо. Крім того у Вас при обшуку ми знайшли зброю і боєприпаси які Ви вкрали в армії.
- Згідно Ваших слів я взагалі монстр – і бомба, і зброя… Просто цікаво – і що ж я в армії поцупив? Підводний човен чи ракету? Я не здивуюсь якщо зараз на дворі танк прогуркотить, і ви скажете, що саме цей танк я з армії в валізі привіз і ховав його під подушкою.
- Дарма Ви жартуєте. Дуже скоро Вам стане не до сміху.
- А мені і зараз не до сміху. Вам не здається, що Ви працюєте якось непрофесійно? Треба було все це підкинути мені коли я на парах був, а ввечері влаштувати обшук в моїй присутності і при свідках. Я би тоді дивувався, казав би, що то не моє, що мені підкинули. А так – я не сприймаю Ваші слова серйозно.
- Ви добре тримаєтесь. Ви точно проходили по якійсь справі. По якій?
- Я просто начитався детективів.
- Яких?
- Конан Дойла. Про Шерлока Холмса.
- А Солженіцина теж читали?
- Я частенько захожу в книжковий магазин і в бібліотеку – і щось ні разу не бачив я там такого автора. Хіба Ви дасте почитати.
- Ви прекрасно розумієте про що я веду мову! Крім того у Вас на книжковій поличці знайшли літературу.
- Яку? По зоології? Чи по ботаніці? У мене на поличці тільки книги по спеціальності. Там якусь крамолу знайти неможливу. Крім того ці книги взяті в бібліотеці. Навіть жодної художньої книжки в мене не було. Так що – даруйте, не вірю!
- Досить ламати комедію! Нам прекрасно відомо, що Ви сколотили серед студентів антирадянську організацію і її очолили. Нам все відомо.
- І коли б це я встиг??? Я тільки тиждень вчуся в університеті! Як за тиждень можна створити підпільну організацію, її очолили і ще організувати теракт??? Це можливо??? Ви хоч думайте, що говорите!
- Ви все можете… Від Вас всього можна чекати… Ваш товариш, до речі, вже в усьому зізнався!
- І як це Ви примудрились так людину залякати, що вона почала брехати на себе і оточуючих? Зрештою, він поруч – приведіть його сюди – з сусідньої кімнати і хай сам він це мені скаже.
- Ви, я бачу не усвідомлюєте серйозності Вашого становища. Проти Вас ми маємо незаперечні докази – Вам загрожує розстріл або дуже довгий термін ув’язнення. Якщо Ви не хочете говорити, доведеться Вас відвести на Володимирську і застосувати більш дієві засоби. Тоді Ви заговорите.
- Я знаю, що Ви можете застосувати «більш дієві засоби» - хоча це злочин - але у Вас нічого не вийде!!! Ви нічого нового не почуєте. Якщо Ви думаєте, що будь-яку людину можна зламати, то Ви помиляєтесь. Будь-яку людину можна вбити, але зламати, і примусити брехати – не кожну. Я готовий. Везіть. – (і подумав: «Все. Це кінець. Казка життя уривається. Це ж треба ось так – двічі пережити розстріл, пройти через таку службу в армії і загинути ось так – по дурному. Від того що ці садисти вколять якусь бридоту… Але цікаво – чому??? Яка причина цього всього? Це все не випадково…»
- Але Ви могли б уникнути цього всього.
- І яким же чином?
- «Чистосєрдєчним прізнанієм!» - він перейшов на російську мову. – Ви повинні повідомити нам: хто із студентів висловлює антирадянські настрої? Хто з викладачів на лекціях висловлює антирадянські думки? Хоча б натяком… Яка існує в університеті антирадянська організація і хто туди входить? Ми тоді забудемо і про бомбу, і про зброю, і про літературу… І будемо сподіватися на нашу подальшу співпрацю.
- Ви знаєте – не вийде з мене ніякого агента. Я не вмію контактувати з людьми і про щось дізнаватися. Крім того, я просто впевнений, що все що Ви мені сказали щойно – міф. Ваші фантазії.
- Я так зрозумів, що Ви відмовляєтесь співпрацювати з органами держбезпеки???
- Відмовляюсь.
- Тим гірше для Вас. Крім того Ви знаєте, що помер Василь Стус…
- Ні, знаю. – я справді цього знав.
- Досить брехати! Все Ви знаєте! … - він ще щось говорив, але я вже нічого не чув. В очах потемніло, попливли навколо сині кола…

Я дивився в порожнечу стіни і думав лише про одне: «Вони вбили Василя Стуса! Найкращого поета сучасності… За його прекрасні вірші… І тепер бояться, що про це дізнаються – чи вже дізналися всі, в тому числі студенти. І серед студентів можуть бути акції протесту, непокори, самоспалення. Вони злякались цього і вирішили залякати, виявити потенційних ініціаторів протестів. Я у них в списках «політично неблагонадійних» ось і вирішили мене «опрацювати»… Зараз, можливо, в цю ж мить ведуться допити інших студентів, проходять арешти, затримання… Мені кінець, але це вже немає ніякого значення. Вже ніхто не буде писати неймовірні вірші про круговерть трипільських сонць… Немає в живих Василя Стуса…» У свідомості зазвучали вірші:

Яка нестерпна рідна чужина,
цей погар раю, храм, зазналий скверни!
Ти повернувся, але край не верне:
йому за трумну пітьма кам’яна.
Як тяжко нагодитись і піти,
тамуючи скупу сльозу образи,
радійте, лицеміри й богомази,
що рідний край – то царство німоти…

Допит тривав, знову задавали ті самі питання на які я вже просто не реагував. Раптом мій «інквізитор» підвівся і сказав, що йому треба зателефонувати. Вийшов і через кілька хвилин зайшов. Став серед кімнати у якійсь урочистій позі і сказав:

- Ми знайшли, хто виготовив бомбу. Ви вільні. У ваших інтересах про нашу сьогоднішню розмову нікому не говорити!

Я ще подумав: «Теж мені Володя Шарапов… Що-що, а цього я обіцяти тобі не буду…» Я направився до виходу. Але озирнувся. Він дивився на мене з якимось дивним виразом обличчя і з якоюсь єхидністю в голосі спитав:

- І це все завтра буде відоме у Мюнхені???
- Я цього не говорив…

Я йшов по вулицях осіннього Києва, одцвітали на клумбах парку жоржини, топтали асфальт збайдужілі кияни. А я йшов і думав: «Немає більше Василя Стуса…»

(Написано на основі реальних подій вересні 1985 року. Світлина з мережі.)