I
Гранатовим садом
райськи зорепадом
ми заручені.
Пов'язані
крайкою осені.
Покосами пшеничними
заколисані.
Заціловані променями
мускатними.
Не відпускай мене
з обіймів тугих.
Вип'ємо з туги вина.
Гранатового. Приворотного.
Хіба я винна, що мені ти не зоставив
ні крапельки
тієї настоянки?
Відітну на пам’ять локон-жовтень
і одну зоряницю для обітниці:
я назавше твоя заручниця –
тільки скотився
гранатовий перстень…

II
Гранатовий перстень
одягну на пальчик,
щоб в нічному саду
нам світив промінчик.
Мерехтів, іскрився.
Візьму твою руку:
кажуть, на кохання,
а не на розлуку.
В гранатовім перстні
буду, як князівна,
щоб ти закохався
(ще до третіх півнів!)

III
Любов ходила сповідатись
цвіли гранатові сади,
іду і знову повертаюсь,
де стежка з’єднує сліди.
У нашу пісню над піснями,
там почуття цвіли, як сад:
зривали з двера пізнання ми
любов солодку, мов гранат.
… Сад, ніби птах за небокраєм,
червоним плодом губить щастя
і, як любов моя, вмирає
після останнього причастя.