
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.08.09
13:25
Чорнявий кіт із карими очима споглядає з височини книжкового розвалу на тих, хто мало не щодня приходить і переглядає те, що прибуло.
Здається, що кіт знає всі мови, крім гебрайської та китайської, яких немає серед написаних стосів книжок. Тих, за якими
2025.08.09
11:52
…Шукати щось нове? Стаж і кваліфікація в Северина були, проте йому хронічно не таланило. Всі однокурсники знайшли теплі місця й тихо пожинали купюри. І не те щоб вони збивали зорі з неба - просто ситих кутків на всіх не вистачає. Свого часу він засиджував
2025.08.09
10:52
Із Бориса Заходера
Уславлених кішок чимало
(не кажучи вже про котів)
у різні епохи бувало;
а тих, що в книжках – й поготів!
І ось наша доблесна Рижка
Уславлених кішок чимало
(не кажучи вже про котів)
у різні епохи бувало;
а тих, що в книжках – й поготів!
І ось наша доблесна Рижка
2025.08.08
22:12
Листя спадає з тополі,
як плаття голого короля,
як платня за непрожите життя,
як непрочитані листи,
як послання у вічність,
як непромовлені слова,
мов нездійснене каяття,
як позлітка на істині,
як плаття голого короля,
як платня за непрожите життя,
як непрочитані листи,
як послання у вічність,
як непромовлені слова,
мов нездійснене каяття,
як позлітка на істині,
2025.08.08
16:46
О, скрипко!
Скрип...
Смичок на витягах.
Заскрипотіло у душі,
мінялося на лицях -
заголосила, помирала
одиноко скрипка.
Позавмирали відчуття
Скрип...
Смичок на витягах.
Заскрипотіло у душі,
мінялося на лицях -
заголосила, помирала
одиноко скрипка.
Позавмирали відчуття
2025.08.08
14:42
Кукурудзяний чути шелест,
ніби спеці наперекір.
Не самотньо і не пустельно,
ще й в садку непокірна зелень.
Рими просяться на папір,
струм ліричний через пастелі.
Портулак обіймає землю,
ніби спеці наперекір.
Не самотньо і не пустельно,
ще й в садку непокірна зелень.
Рими просяться на папір,
струм ліричний через пастелі.
Портулак обіймає землю,
2025.08.08
11:22
раз я підійшов до скелі
і ребром долоні зрубав її
раз я підійшов до скелі
і ребром долоні зрубав її
тоді згорнув уламки і виник острів
хай каменів є більш аніж пісків
знай-бо я відьмача
бігме я відьмача бейбі
і ребром долоні зрубав її
раз я підійшов до скелі
і ребром долоні зрубав її
тоді згорнув уламки і виник острів
хай каменів є більш аніж пісків
знай-бо я відьмача
бігме я відьмача бейбі
2025.08.07
21:55
Я розгубив 175 см
твоєї краси і чарівності
яругами і пагорбами.
Я тепер від них
нічого не знайду,
бо від них залишилася
тільки хмара.
Кожна розгублена
твоєї краси і чарівності
яругами і пагорбами.
Я тепер від них
нічого не знайду,
бо від них залишилася
тільки хмара.
Кожна розгублена
2025.08.07
19:20
Здавалось, - відбуяло, одболіло
Лишило тіні, пристрасні й хмільні,
Вітрилом в дальні хвилі одбіліло
Чи вклякло десь в мені чи в глибині
Не загримить, не зойкне понад хмари,
Не спотикне на рівній рівнині
Не полосне по гоєному марно
Лишило тіні, пристрасні й хмільні,
Вітрилом в дальні хвилі одбіліло
Чи вклякло десь в мені чи в глибині
Не загримить, не зойкне понад хмари,
Не спотикне на рівній рівнині
Не полосне по гоєному марно
2025.08.07
19:04
Москалі були брехливі завжди і зрадливі.
Домовлялися та слова свого не тримали,
Навіть, коли між собою часто воювали.
Коли кого так обдурять, то уже й щасливі.
Про іще одного князя хочеться згадати
З москалів, які потвору оту піднімали.
Василем його
Домовлялися та слова свого не тримали,
Навіть, коли між собою часто воювали.
Коли кого так обдурять, то уже й щасливі.
Про іще одного князя хочеться згадати
З москалів, які потвору оту піднімали.
Василем його
2025.08.07
16:29
Із Бориса Заходера
– Ей, привіт!
– Добридень, друже...
– Ти уроки вчив?
– Не дуже...
Бо мені завадив кіт!
(Навіть звуть його – Бандит...)
– Ей, привіт!
– Добридень, друже...
– Ти уроки вчив?
– Не дуже...
Бо мені завадив кіт!
(Навіть звуть його – Бандит...)
2025.08.07
02:13
Мої палкі, згорьовані присвяти
Лишилися тепер без адресата.
Моя Єдина - ще не народилась.
Чужих у злій строкатості - багато.
Не помічав Ту справжню, що любила.
Її нема. Смердить юрба строката.
Лишилися тепер без адресата.
Моя Єдина - ще не народилась.
Чужих у злій строкатості - багато.
Не помічав Ту справжню, що любила.
Її нема. Смердить юрба строката.
2025.08.06
22:01
Пошуки себе тривають
у розливному морі
масок і облич,
ролей і личин,
іміджів і самовикриттів.
Із тебе говорять
десятки особистостей.
Це розпад власного "я".
у розливному морі
масок і облич,
ролей і личин,
іміджів і самовикриттів.
Із тебе говорять
десятки особистостей.
Це розпад власного "я".
2025.08.06
21:25
Великі провидці, які збиралися провіщати долю людства, не годні зі своєю долею розібратися.
Кількість людей, які все знають, на порядок перевищує кількість людей, які все вміють.
На великі обіцянки клюють навіть краще, ніж на великі гроші.
Колиш
2025.08.06
11:19
Із Бориса Заходера
Жила-була собачка –
Свій-Ніс-Усюди-Пхачка:
усюди пхала носа
(такий у неї хист).
Її попереджали:
«Дала б ти звідси драла!
Жила-була собачка –
Свій-Ніс-Усюди-Пхачка:
усюди пхала носа
(такий у неї хист).
Її попереджали:
«Дала б ти звідси драла!
2025.08.06
00:36
Життя – коротка мить свідома,
Опісля – тільки темнота,
Глибокий сон, довічна кома.
Даремно думає спроста
Людська наївна глупота,
Що порятунок за порогом,
Чи судище суворе Бога.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Опісля – тільки темнота,
Глибокий сон, довічна кома.
Даремно думає спроста
Людська наївна глупота,
Що порятунок за порогом,
Чи судище суворе Бога.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.05.15
2025.04.24
2024.04.01
2023.11.22
2023.02.21
2023.02.18
2022.12.08
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Уляна Дудок (1982) /
Публіцистика
Усміхнений посеред життя
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Усміхнений посеред життя
Останні дні весни нічим особливим не відрізнялись: теплі сутінки в очікуванні зливи. Іван, 25-літній парубок, жваво повертався додому, наспівуючи знайому мелодію. Захоплено слідкуючи за виступом місцевого народного ансамблю, він мимоволі заслухався, не помітивши, як минув час. Іван так рідко міг почути українську пісню, що вхоплював кожен звук, кожну мить. Повертаючись додому, він згадував притягальну силу маминих пісень, які любив слухати. Не знав, що його чекає удома. А чекала звістка про арешт енкаведистами за підпільну діяльність зв’язкового в селі та районі.
Іван Ількович Аннюк, уродженець с.Сороки Городенківського району Станіславської області (тепер Івано-Франківщина) ще малим хлопцем брав активну участь у діяльності Товариства «Просвіти», згодом – у національно-визвольній боротьбі ОУН. За нацистської окупації у 1942 році був вивезений на примусові роботи до Німеччини. І тільки несподівана звістка про смерть матері дала змогу Іванові повернутися на Батьківщину. А далі, зі зміною фронту у квітні 44-го, забрала з дому військова служба. Після закінчення Другої світової війни повернувся у рідне село, де працював головою сільського споживчого товариства і продовжував підпільну дяльність.
Це були року болю і відчаю, злоби й ненависті до «нових визволителів», які, переодягаючись у повстанців, деспотично вривались в українські села, руйнуючи все на своєму шляху. І тепер, щойно переступивши поріг рідної хати, знову мусив покидати її.
У батьків їх було п’ятеро, наче пальців на руці. Батько, колишній вояк УГА, виховував дітей в любові та пошані до рідної мови, нації, звичаїв.
«Ти повернешся, Іванку?...» - запитала тихим дитячим голоском найменша сестра Марічка, кинувшись братові на груди…
Іван ніколи не боявся друзів, бо знав, що у найгіршому випадку вони зрадять, не уникав ворогів, бо знав – у найгіршому випадку вони вб’ють, а сторонився байдужих, бо був певний, що з їхньої мовчазної згоди вершаться усі злочини.
«Щасливий, бо над усе любить життя, ловлячи кожну мить, як останню», - говорив земляк. «Справжній красень», - не раз перешіптувались бойківчанки, задивляючись на Івана.
Ці карі очі, що так виразно мовчать, виказують доброту, м’яку душевну силу і, водночас, несамовито-грізний погляд, що спалахне нестримно бурштиновим блиском. Саме за цей погляд Аннюк витримав нелюдські знущання на слідстві. Йому б не довелося терпіти наругу, якби зміг виказати хоча б кількох оунівців. Але він витримав, не зрадив нікого… Відбувся суд військовим трибуналом Станіславської області, винісши вирок: 25 років ув’язнення і 5 – позбавлення прав.
Іван Аннюк належить до того «калібру» людей, які не вміли лукавити і котрим так ганебно інкримінували «ворогів нації». Мабуть, діапазон їхньої внутрішньої свободи не дозволяв чинити інакше. Не раз йому доводилось кидати виклик тим премудрим і безрідним, хто продавав гуртом і вроздріб власну державу, нацьковував на неї большевицьких собак, ніяк не вдовольнившись досягненим. Іван навчився жити там, де інші не виживали. За колючими дротами ГУЛАГу, у Воркуті, він все одно продовжував з однодумцями підтримувати національну ідею девізом: «Здобудеш Українську держав, або згинеш в боротьбі за неї!»
22 липня 1953-го року сторінки історії засвідчують сумну подію: у 10-му Речлагу 29-ї шахти м.Воркути був оголошений страйк, на який приїхала московська міністерська комісія: генерал Масленников, генеральний прокурор Руденко та ін. Страйковий комітет вручив вимоги учасників: змінити нелюдські умови існування у концтаборі. Ось один із фрагментів цих звернень: «… Над каждым из нас следственные органы, возглавляемые ставленниками Берия, учинили путем применения пыток, бесконечных побоев и издевательств, фальсификаций, следственную и судебную расправу, в результате которой мы в течении многих лет несем незаслуженные наказания…»
Настало тривожне очікування рішення з Москви, яке завершилось фатальною розв’язкою майже для всіх учасників 5-тисячного страйку. І перед очима Івана Ільковича пробіг наказ генерала Дерев’янка: стріляти! Стріляти з кулеметів, автоматів прицільним вогнем у беззбройних, безневинних політв’язнів… А далі все було, як у тумані: постріли за пострілами. Під час цієї чекістської розправи кожен, хто підіймав голову, одержував кулю. Аннюк стояв у 3-му ряді і не знав тоді, що доля подарує йому… найдорожчий трофей – Життя, мало того – шанс бути Вільним. А ще бачив, як офіцер з нагана вистрелив у друга, чув його вмираючий стогін, крики інших ув’язнених, що злилися в один страшний гомін… З рядів зводилися одиниці, виходячи із зони в тундру. Серед них опинився і Аннюк: поранений, змучений, але живий. Яскраві спогади, ще свіжі у його пам’яті, поверталися туди, де все прожите, як старе кіно…
Минали осені, падаючи дощами сліз розпачу, застигаючи бурульками, проходили зими, а потім розквітали весни бруньками надії, щоб освятитись у Вербну неділю і, нарешті, воскреснути одного серпневого ранку на майдані Незалежності…
…Він стоїть поруч, такий рідний і дорогий, тримаючи на долоні те, на що перетворились його останні копійки – плитка мого улюбленого шоколаду.
- Тримай. Ти завжди любила солодощі «Світоча», як і мої казки. Пам’ятаєш?...
- Авжеж. Дякую…
І стежки спогадів повели мене в дитинство, де ожили сотні розповідей, пройнятих духом козацької звитяги. В серці раптом защеміло гаряче відчуття: «Спасибі, Господи, що він у мене є. Просто спасибі, що можу притулитись до його натрудженої, у зморшках, теплої руки, посивілих від часу скронь…»
Останні дні весни нічим особливим не відрізнялись: ранкова тиша, по вуха в сонячному промінні, дзвінкі хрущі під замріяним горизонтом, а він стоїть, усміхнений посеред життя, де назавжди залишився, зарубцьований шрамами у весняній душі, незборимий запал.
Ви – щаслива людина, дорогий дідусю!
(За вільну Україну. - 28.08.2001 . - №94)
P.S. Чомусь захотілось знову згадати про ці рядки.
Іван Ількович Аннюк, уродженець с.Сороки Городенківського району Станіславської області (тепер Івано-Франківщина) ще малим хлопцем брав активну участь у діяльності Товариства «Просвіти», згодом – у національно-визвольній боротьбі ОУН. За нацистської окупації у 1942 році був вивезений на примусові роботи до Німеччини. І тільки несподівана звістка про смерть матері дала змогу Іванові повернутися на Батьківщину. А далі, зі зміною фронту у квітні 44-го, забрала з дому військова служба. Після закінчення Другої світової війни повернувся у рідне село, де працював головою сільського споживчого товариства і продовжував підпільну дяльність.
Це були року болю і відчаю, злоби й ненависті до «нових визволителів», які, переодягаючись у повстанців, деспотично вривались в українські села, руйнуючи все на своєму шляху. І тепер, щойно переступивши поріг рідної хати, знову мусив покидати її.
У батьків їх було п’ятеро, наче пальців на руці. Батько, колишній вояк УГА, виховував дітей в любові та пошані до рідної мови, нації, звичаїв.
«Ти повернешся, Іванку?...» - запитала тихим дитячим голоском найменша сестра Марічка, кинувшись братові на груди…
Іван ніколи не боявся друзів, бо знав, що у найгіршому випадку вони зрадять, не уникав ворогів, бо знав – у найгіршому випадку вони вб’ють, а сторонився байдужих, бо був певний, що з їхньої мовчазної згоди вершаться усі злочини.
«Щасливий, бо над усе любить життя, ловлячи кожну мить, як останню», - говорив земляк. «Справжній красень», - не раз перешіптувались бойківчанки, задивляючись на Івана.
Ці карі очі, що так виразно мовчать, виказують доброту, м’яку душевну силу і, водночас, несамовито-грізний погляд, що спалахне нестримно бурштиновим блиском. Саме за цей погляд Аннюк витримав нелюдські знущання на слідстві. Йому б не довелося терпіти наругу, якби зміг виказати хоча б кількох оунівців. Але він витримав, не зрадив нікого… Відбувся суд військовим трибуналом Станіславської області, винісши вирок: 25 років ув’язнення і 5 – позбавлення прав.
Іван Аннюк належить до того «калібру» людей, які не вміли лукавити і котрим так ганебно інкримінували «ворогів нації». Мабуть, діапазон їхньої внутрішньої свободи не дозволяв чинити інакше. Не раз йому доводилось кидати виклик тим премудрим і безрідним, хто продавав гуртом і вроздріб власну державу, нацьковував на неї большевицьких собак, ніяк не вдовольнившись досягненим. Іван навчився жити там, де інші не виживали. За колючими дротами ГУЛАГу, у Воркуті, він все одно продовжував з однодумцями підтримувати національну ідею девізом: «Здобудеш Українську держав, або згинеш в боротьбі за неї!»
22 липня 1953-го року сторінки історії засвідчують сумну подію: у 10-му Речлагу 29-ї шахти м.Воркути був оголошений страйк, на який приїхала московська міністерська комісія: генерал Масленников, генеральний прокурор Руденко та ін. Страйковий комітет вручив вимоги учасників: змінити нелюдські умови існування у концтаборі. Ось один із фрагментів цих звернень: «… Над каждым из нас следственные органы, возглавляемые ставленниками Берия, учинили путем применения пыток, бесконечных побоев и издевательств, фальсификаций, следственную и судебную расправу, в результате которой мы в течении многих лет несем незаслуженные наказания…»
Настало тривожне очікування рішення з Москви, яке завершилось фатальною розв’язкою майже для всіх учасників 5-тисячного страйку. І перед очима Івана Ільковича пробіг наказ генерала Дерев’янка: стріляти! Стріляти з кулеметів, автоматів прицільним вогнем у беззбройних, безневинних політв’язнів… А далі все було, як у тумані: постріли за пострілами. Під час цієї чекістської розправи кожен, хто підіймав голову, одержував кулю. Аннюк стояв у 3-му ряді і не знав тоді, що доля подарує йому… найдорожчий трофей – Життя, мало того – шанс бути Вільним. А ще бачив, як офіцер з нагана вистрелив у друга, чув його вмираючий стогін, крики інших ув’язнених, що злилися в один страшний гомін… З рядів зводилися одиниці, виходячи із зони в тундру. Серед них опинився і Аннюк: поранений, змучений, але живий. Яскраві спогади, ще свіжі у його пам’яті, поверталися туди, де все прожите, як старе кіно…
Минали осені, падаючи дощами сліз розпачу, застигаючи бурульками, проходили зими, а потім розквітали весни бруньками надії, щоб освятитись у Вербну неділю і, нарешті, воскреснути одного серпневого ранку на майдані Незалежності…
…Він стоїть поруч, такий рідний і дорогий, тримаючи на долоні те, на що перетворились його останні копійки – плитка мого улюбленого шоколаду.
- Тримай. Ти завжди любила солодощі «Світоча», як і мої казки. Пам’ятаєш?...
- Авжеж. Дякую…
І стежки спогадів повели мене в дитинство, де ожили сотні розповідей, пройнятих духом козацької звитяги. В серці раптом защеміло гаряче відчуття: «Спасибі, Господи, що він у мене є. Просто спасибі, що можу притулитись до його натрудженої, у зморшках, теплої руки, посивілих від часу скронь…»
Останні дні весни нічим особливим не відрізнялись: ранкова тиша, по вуха в сонячному промінні, дзвінкі хрущі під замріяним горизонтом, а він стоїть, усміхнений посеред життя, де назавжди залишився, зарубцьований шрамами у весняній душі, незборимий запал.
Ви – щаслива людина, дорогий дідусю!
(За вільну Україну. - 28.08.2001 . - №94)
P.S. Чомусь захотілось знову згадати про ці рядки.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію