Останні дні весни нічим особливим не відрізнялись: теплі сутінки в очікуванні зливи. Іван, 25-літній парубок, жваво повертався додому, наспівуючи знайому мелодію. Захоплено слідкуючи за виступом місцевого народного ансамблю, він мимоволі заслухався, не помітивши, як минув час. Іван так рідко міг почути українську пісню, що вхоплював кожен звук, кожну мить. Повертаючись додому, він згадував притягальну силу маминих пісень, які любив слухати. Не знав, що його чекає удома. А чекала звістка про арешт енкаведистами за підпільну діяльність зв’язкового в селі та районі.
Іван Ількович Аннюк, уродженець с.Сороки Городенківського району Станіславської області (тепер Івано-Франківщина) ще малим хлопцем брав активну участь у діяльності Товариства «Просвіти», згодом – у національно-визвольній боротьбі ОУН. За нацистської окупації у 1942 році був вивезений на примусові роботи до Німеччини. І тільки несподівана звістка про смерть матері дала змогу Іванові повернутися на Батьківщину. А далі, зі зміною фронту у квітні 44-го, забрала з дому військова служба. Після закінчення Другої світової війни повернувся у рідне село, де працював головою сільського споживчого товариства і продовжував підпільну дяльність.
Це були року болю і відчаю, злоби й ненависті до «нових визволителів», які, переодягаючись у повстанців, деспотично вривались в українські села, руйнуючи все на своєму шляху. І тепер, щойно переступивши поріг рідної хати, знову мусив покидати її.
У батьків їх було п’ятеро, наче пальців на руці. Батько, колишній вояк УГА, виховував дітей в любові та пошані до рідної мови, нації, звичаїв.
«Ти повернешся, Іванку?...» - запитала тихим дитячим голоском найменша сестра Марічка, кинувшись братові на груди…
Іван ніколи не боявся друзів, бо знав, що у найгіршому випадку вони зрадять, не уникав ворогів, бо знав – у найгіршому випадку вони вб’ють, а сторонився байдужих, бо був певний, що з їхньої мовчазної згоди вершаться усі злочини.
«Щасливий, бо над усе любить життя, ловлячи кожну мить, як останню», - говорив земляк. «Справжній красень», - не раз перешіптувались бойківчанки, задивляючись на Івана.
Ці карі очі, що так виразно мовчать, виказують доброту, м’яку душевну силу і, водночас, несамовито-грізний погляд, що спалахне нестримно бурштиновим блиском. Саме за цей погляд Аннюк витримав нелюдські знущання на слідстві. Йому б не довелося терпіти наругу, якби зміг виказати хоча б кількох оунівців. Але він витримав, не зрадив нікого… Відбувся суд військовим трибуналом Станіславської області, винісши вирок: 25 років ув’язнення і 5 – позбавлення прав.
Іван Аннюк належить до того «калібру» людей, які не вміли лукавити і котрим так ганебно інкримінували «ворогів нації». Мабуть, діапазон їхньої внутрішньої свободи не дозволяв чинити інакше. Не раз йому доводилось кидати виклик тим премудрим і безрідним, хто продавав гуртом і вроздріб власну державу, нацьковував на неї большевицьких собак, ніяк не вдовольнившись досягненим. Іван навчився жити там, де інші не виживали. За колючими дротами ГУЛАГу, у Воркуті, він все одно продовжував з однодумцями підтримувати національну ідею девізом: «Здобудеш Українську держав, або згинеш в боротьбі за неї!»
22 липня 1953-го року сторінки історії засвідчують сумну подію: у 10-му Речлагу 29-ї шахти м.Воркути був оголошений страйк, на який приїхала московська міністерська комісія: генерал Масленников, генеральний прокурор Руденко та ін. Страйковий комітет вручив вимоги учасників: змінити нелюдські умови існування у концтаборі. Ось один із фрагментів цих звернень: «… Над каждым из нас следственные органы, возглавляемые ставленниками Берия, учинили путем применения пыток, бесконечных побоев и издевательств, фальсификаций, следственную и судебную расправу, в результате которой мы в течении многих лет несем незаслуженные наказания…»
Настало тривожне очікування рішення з Москви, яке завершилось фатальною розв’язкою майже для всіх учасників 5-тисячного страйку. І перед очима Івана Ільковича пробіг наказ генерала Дерев’янка: стріляти! Стріляти з кулеметів, автоматів прицільним вогнем у беззбройних, безневинних політв’язнів… А далі все було, як у тумані: постріли за пострілами. Під час цієї чекістської розправи кожен, хто підіймав голову, одержував кулю. Аннюк стояв у 3-му ряді і не знав тоді, що доля подарує йому… найдорожчий трофей – Життя, мало того – шанс бути Вільним. А ще бачив, як офіцер з нагана вистрелив у друга, чув його вмираючий стогін, крики інших ув’язнених, що злилися в один страшний гомін… З рядів зводилися одиниці, виходячи із зони в тундру. Серед них опинився і Аннюк: поранений, змучений, але живий. Яскраві спогади, ще свіжі у його пам’яті, поверталися туди, де все прожите, як старе кіно…
Минали осені, падаючи дощами сліз розпачу, застигаючи бурульками, проходили зими, а потім розквітали весни бруньками надії, щоб освятитись у Вербну неділю і, нарешті, воскреснути одного серпневого ранку на майдані Незалежності…
…Він стоїть поруч, такий рідний і дорогий, тримаючи на долоні те, на що перетворились його останні копійки – плитка мого улюбленого шоколаду.
- Тримай. Ти завжди любила солодощі «Світоча», як і мої казки. Пам’ятаєш?...
- Авжеж. Дякую…
І стежки спогадів повели мене в дитинство, де ожили сотні розповідей, пройнятих духом козацької звитяги. В серці раптом защеміло гаряче відчуття: «Спасибі, Господи, що він у мене є. Просто спасибі, що можу притулитись до його натрудженої, у зморшках, теплої руки, посивілих від часу скронь…»
Останні дні весни нічим особливим не відрізнялись: ранкова тиша, по вуха в сонячному промінні, дзвінкі хрущі під замріяним горизонтом, а він стоїть, усміхнений посеред життя, де назавжди залишився, зарубцьований шрамами у весняній душі, незборимий запал.
Ви – щаслива людина, дорогий дідусю!

(За вільну Україну. - 28.08.2001 . - №94)

P.S. Чомусь захотілось знову згадати про ці рядки.