Рибини блискавиць
у рай ідуть на нерест.
Вудкує буревій
в поривах листя. З них
наношує себе
зосінено на берест –
“я тишу оголю
і струм подам гучний”.

Тепер вже не воркуй
мій голубе, зозуле –
ти загубила лік,
а небо – корки з вин.
Пригублюй висоту –
сердешні вінця – чулість,
пий райський скрип воріт
з пересудом травин.

Мільярдний ват – джек-пот
гонитві з гавкотнею.
Їй довшає язик –
віщун лункий дощу.
Під оплески життя,
набравши з хмар єлею,
Мій Боже, охрести
шляхи земні. Прошу!

3.(Маестро Дощ)

Ранкове вигулювання п’ятничного спліну.

Настояв таки дощ на своєму – як вже прийшов, то годі було не впасти просто до рук втомленого осінньою веремією міста. А воно, як прокурений курявою з дороги мандрівник, приймає, мов милостиню, ці скраплинені подихи колись онебесненої джерельної остуди.

Іде і падає. Зупиняється лиш на мить, щоби перевести дух та погляди перехожих, привернути увагу до його терпеливого бажання – змочити всіх і все довкола. На відміну від своїх попередників він вже чвалає без особливої сварки та рейваху, ніби чоловік, котрий хотів застати зненацька свою дружину у гріховних любощах, а нарвався на порожність власної домівки. Його чекали – тому старались уникати зустрічі. Сірість міста виповзає назовні із очапаних закутків та притулків і розповзається, як пліснява, по плечах та колінах набутої від байдужості його мешканців сирості прадавніх стін.

Немовби маляр, розчинивши виразність пензликом вітру, прибулець розмазує на картині колоритні реклами, мальовничі обличчя панночок під парасолями, їх звабливу ходу, неприпадаючі до смаку, чи то кишені покупця вітрини делікатесів, пошарпані пихкання загнаних та солодкі блимкання пахнучих ще усередині салону свіжою фарбою авто, брудні та зодягнуті у голод обриси безбудих псів і безпритульних людей, котрі рояться довкола одного зі смітників у пошуках недогриженого щастя.

Коли його стає забагато, бракує сухого місця під небом – мокрими робляться навіть думки, а переповненими – бажання відчуття даху на головою. У мріях – поскрипує крісло-гойдалка, підсвистує чайник на каву, вигинається дугою і скручується на колінах кудлатий клубок розмуркотілого тепла.

Не гріх було б заглянути у сірі та байдужі до усього очі правди. Вона здається не такою контрастною, не такою викупаною під сонцем і безнадійною, коли ніч розплющує свої очі та обіймає місто так пристрасно, що жоден ліхтар не наважується видати себе своєю світлою присутністю перед цим урбанічним, насиченим економією на енергоспоживання ложем. Споглядаючи на сонце, чи вдивляючись у темінь – відчуваєш разючу сліпоту, а тут – хоч і сіро, розмито, ніби неприв’язано, ненав’язливо – все ж відчувається якась присутність небесного вуха. Хоч бери і сповідайся, але так, щоби ніхто інший не чув, бо кому потрібні, окрім своїх, ще й чужа проблематичність.

Мабуть Творець відпочатку полюбляв піраміди, навіть це місто – росте з підвалів, каналізаційних люків під якими протікає своє невидиме оку пересічного перехожого життя. Там же існує певна підпорядкованість законам, котрі нерідко заходять в джунглі, тиняючись лабіринтами підземелля. Але ким би не був мешканець підсвіту – для щабеля вище – це щур, а для неба – слух, що ходить, де дзвонять. Ось де воно – це правдиве дно. Уявити собі тут небожителя досить важко, але й природа часом жартувати вміє, коли на небі раптом робиться тісно.
Питання розкоші – річ відносна. І для неба – на рівні пентхаусу і для дна – на рівні викинутого матраца під теплотрубою – обидвом розкішно та звично до тої міри, що жодне не задумується над самим питанням, а перекидаючи у думках, мов пляцки, досвід, каже, “Блін, аби не гірше.” А буває і навпаки. Революція однієї людини – по сходах, через себе, можливо по інших і повз інших – пробирається, продирається, розбивається і знову, зализавши наболіле, прагне торкнутися найвищого земного щастя, часто навіть не задумуючись, що це лиш планка, перескочивши яку, опинишся не посеред хмар. Дарма. В достатку за пазухою краще, ніж на горбі у бідності.
Коли хворіє людина – гірко їй, родині та близьким, коли хворіє місто – ніхто, окрім приїзджих, цього не зауважує – аж поки ця хвороба не почне пожирати особисто, виживаючи з голови подальші плани, краплі людського тепла, відчуття належності до єдиного механізму, котрий крутиться та викручується довкола проблеми. Вижити та пережити, приректи та осягнути, відректися та присвятитись.

Людина поростає проблемами. Впущене коріння опоясує серце і стискає при кожній нагоді – вичавити хоч дрібку сил на осягнення спокою, на вдоволення потреби – прийти до якоїсь логічної розв’язки. А місто – воно ж теж живе, і дихає тими ж проблемами. Тому, коли дивишся на нього – бачиш дзеркало. У тебе байдужий погляд – то не сподівайся отримати у відповідь хоч іскрину захоплення, чи бажання – полюбити, чи зрозуміння – поспівчувати. І коли це місто багате на проблеми, а чаша твого терпіння наповнюється саме ними, перелите стає дорогою пошуків нового пристанища для вдоволення потреби серця і душі – перебувати у блаженному стані спокою, гармонії між собою. Ця дорога, як цей дощ – виникає, коли приходить на неї час. І стає легше тим, хто вже в дорозі, хоча попереду – невідоме, а за спиною – сторінки пам’яті – перечитані, запалені вітром перемін, що дотлівають залишаючи попіл для можливого підґрунтя.
Стиснув зуби, затвердло у п’ястуках, запаморочилось у думках, проковтнулося з образами – разом зі всіма трьома наголосами цього слова – кроки, як по стерні босими ногами – але ні вступитися, ні оступитися, а ні зупинитися, щоби розгледіти, де стерню підрізали глибше, або де путівець, який біжить поруч.

А поруч – проминає життя. Воно – то попереду тебе і твоїх думок, то плентається десь, мов на хвіст падає, то просто стоїть, лежить – не подаючи ознак ворухливості, чи то зворушення від будучи впольованим непередбачливими подіями, вчинками собі подібних. Така собі шоко-терапія. І чим сильніший шок – тим виразніше обличчя правди, тим густіші фарби, накладені поспіхом. Оглянутись – зглянутись над пережитим, втамувати спрагу потягу до живця, що несе в собі згустки світлої пам’яті.

А що дощ? А що йому до нас, до міста? На його шляху – півсвіту. Десь він – очікуваний та нечастий гість, а десь – невідворотне та розбиваюче довкілля, плани, долі – лихо. Питання міри – не стоїть. Є дія – я падаю, а наслідки – гойдаються на шкалі почуттів від прокляття до блаженства. Так хочеться бути дощем – собою, просто падати – комусь на радість чи на біду, але мати силу – не спиняти у грудях вітру, не перескакувати думками та вчинками людей, події, сенс життя.
Слово "падаю" для крапель – поняття реверсне, бо для них – все навпаки, бо вони ростуть до землі і дотик до неї – це їхній дотик до земного “неба”. І лишень, коли цей дотик стає реальністю – краплинне небо міняє полярність, а колообіг підкреслює цим свою безмежність у потоці часу.
Як прийшов – так і піде. Залишиться мокрота, сирість, облаченість в самого себе, відчуття тимчасовості, присмак оновлення, благо – торкнутися неба.

Ми платимо подвійно за зручність. Місцезнаходження, місцезнаходження і ще раз місцезнаходження. Ну як тут не застосувати прадавню формулу "місця під сонцем" – спочатку це боротьба за хоч-якесь, потім – ймовірне доростання до кращого, а далі – "як Бог дасть". І Бог дав Сальвадору "знімальну сонцегрійку" за два квартали від "джазовиння", тобто Всемогутній спочатку наділив його талант заведенням необхідного знайомства – ощасливив можливістю засвітитися у певних колах, обрости жирком приязні і панібратсва, посадив на таперний хліб уперемішку з викладанням сольфеджіо та класів піаніно у місцевій музичній школі. Робота продиктувала – де саме знайтись їм – Сальвадору і його прихистку на ніч.

Дві мініатюрні спальні, відкрита кухня спарена з вітальнею, що виходить одними дверми на балкон, а іншими – виносить ноги на щоденне полювання на увагу слухача, терпеливість і слух початківців справи виявлення та донесення до вух бринькучої доремійки; ну і звичайно кімната для підтримки гігієни, збутку триденного заросту і фізичного полегшення. Чистоплотність мешканевого нутра може дати фору багатьом холостякам, хоча безумовно потребує ненав’язливого жіночого розаскетування. Джаз знаходить собі тут місце для халатно-капцевого відпочинку, винно-творчого пошуку і портретно-збагаченого інтер’єр-мінімалізму – журнального столика на перепилосошеному щотижнево килимі, шкіряного набору для пересиджування часу оглядин телевізійних переборів кольорових пікселів і куточку для музикування – електронного піаніно, комп’ютера з відповідними аксесуарами для аудіозапису над яким виказує свою щирозубу усмішку чорно-біло-проявлений Луї Армстронг.

За вікнами дощ і дощ у ванні. Одному з них людська рука перекриває вільний доступ, обриваючи дрібно-спадаюче плече-поплескування за один загодинниковий закрутас. Глухе і коротке "все" додає дієслівності – розширмуватися, вивести розпашіле тіло через поріг максимального наводнювання, окутати його вбирачем надмірної післядушевої вологи, кріпнути у позиції очікування на зникнення парової сивизни з двовимірного відбивача реальності. Ця сивизна, коли набирає відповідної ваготи, заповзає у поодинокі краплі і осувається в них. Мокроволоса постать починає обзаводитись рисами. Спочатку піддається увазі поплечева довжина волосся, його каштанність. Потім випадає черга на прояву грецького носу, овальності обличчя, неконечного завуження уст і ямковитості підборіддя. Кому і скільком ті карі очі були за кару – вони не виказують, але і не стверджують щось інше. Вони здається вміють дивитися – саме де їм потрібно, відповідно до обставин і незалежно від спонукаючих до контра-поглядів факторів. Невисоке чоло підкреслюють дві гусені густих брів, а небагаточисельні зморшки додають мужності, ніби підкреслюють при усмішці досвідченість мужчини, його приховане ловеластво і властивість – тримати себе в руках. Сальвадоровій доглянутості бракує хіба що щоденного гоління, але кому як – це колюччя деколи виглядає навіть привабливішим за безволосяну безодганність на щоці, чи де-інде. Воно таки – повноцінне, неострівкове і не більше за триденне. До Геракла чоловік цей не доріс, але і доходягою його не назвеш. Такий собі давньо-грецький спартанець, що лінується займатися ретельно собою, тому і не є здатним покрасуватися окультуреними м’язами перед кокетливо-кинутооким жіноцтвом. Напевно воно любить його за щось інше. Ну скажімо за ці ж пальці, що притуляються до піанінних клавіш і уявляються суцвіттям з човників, що пливуть і допливають до райських плантацій, де збирається інтимна втіха. А може за цей милозвучний голос, який скидає оберти при абсолюній близькості і перетворюється на невгамонний легіт – невимушено-приготовану амброзію для чутливо-збудженої уяви.

Заговорили на чап-чалапі капці. Його обмотане рушником до половини тіло виринає із царства води та мила. Воно тримається думки, а та – веде до спальні на оскафандрення, чи то окольчуження. Напевно таки на те перше – бо дощ не перестає стукати у вікно, нагадуючи про дотримання правил вуличного етикету – як потрібно виглядати, коли балом править Їх Краплинність. Зі сотня таких постукувань і готовності на вихід бракує лише дощовика, або парасолі. (Але ж як без сніданку? Ні, на нього я наступних пару абзаців не пожалію. Коли вам його шкода – перескакуйте на здоров’ячко – він же Сальвадоровий, а не ваш.)
Паща холодильника щедро розхолодилася перед обличчям. Її наповнення приємно здивувало Сальвадора, зашкалюючи на сенсорах сподіваннь і прокашлючись для подачі ноти "ваув". Хвилина на роздуми і хлібно-молочно-м’ясна компактність розпаковується, намазується і натарелюється.

— Матео, сплюху ти останній! Старий, вставай, бо проспиш все на світі, що вчора ще малося. Я вже роблю каву. — старається перемогти повноту у роті від їжі Сальвадор і наливає собі до філіжанки наводнену порцію кофеїну у стилі еспресо. Ммм, з присмаком лісових горіхів. Рука тягнеться за приборкувачем зайвого ходіння по хаті – телевізійним пультом. За зображенням прорізається і намотується на вухо сухість голосу диктора. Уважність залишається неприкутою.

"…бу-бу-бу... І знову скандальна справа. Колишня професорка політологічних наук нашого університету була звинувачена у продажі підроблених коштовностей від Тіффані, виручка від якої ніби-то призначалася на збір коштів для місцевих благодійних організацій, що займаються приготовленням їжі для малозабезпечених людей – але вона продовжувала присвоювати ці гроші собі, як повідомляють офіційні джерела.
Пані Марія Анна Белла внушала своїм клієнтам, що ці дешеві прикраси і ювелірні дрібнички, які вона купляла он-лайн з Китаю, є ніщо інше, як модні і доступні за цінами речі пожертвувані Тіффані для збору коштів заводом рітейлера, що знаходиться в Європі.
Але Тіффані не займається збутком своєї продукції таким чином, як про це повідомив медіа окружний прокурор Томислав Ботак. Компанія також не має заводу в Європі.
Трирічне крутійство п. Марії закінчилося, коли Тіффані поскаржилась поліції після того, як багато клієнтів почало приносити дешеві підробки годинників до направи – вони просто розпадалися після недовгого вжитку.
п. Марія Анна Белла, директор видуманої нею ж неприбуткової організації, заробляла близько 150000 на рік від продажі підробок.
Вона продавала їх у таких же підроблених зелених коробочках та торбинках з надписом “Tiffany & Ко” по лікарнях, будинках престарілих та місцевих ремесляних ярмарках, як це заявляють органи влади і порядку. Справжні коробочки і торбочки від Тіффані є світло-блакитного кольору.
Афесистка, яка платила в середньому по п’ять за одиницю товару, перепродувала її за ціною близько сорок за кожну, як повідомив прокурор. З його слів, це в основному ювелірні вироби, які надаються під прес і на переплавку, хоча виглядають, як щось правдиве.
Прокуратура звинувачує колишню професорку у підробці товарних знаків, і їй загрожує термін до чотирьох років позбавлення волі…бу-бу-бу... "

Із дверей сусідньої до Сальварової спальні кімнати просовується неголена і невиспана голова. Вона навіть чимось схожа на Сальвадора, але щупліша. Така ж довговолоса, але завивистіша. Риси обличчя м’якші, а очі – кольору безхмарного неба. Зі швидкістю, з якою решта тіла проходить через одвірок, можна було би назвати цей процес висування – скрипучими пологами кімнати.
— Привіт, старий. Той дощисько діє на мене, як на муху – сонце. Я щось вчора з вечора замазюкався, але думаю, що ти задоволений льодівкою. Правда? — підморгує Матео і гупається на крісло навпроти пожирача другої канапки. Його руки нахапалися за ніч фарби, як і зрештою все, що на ньому.
— То бомба, старий. Я думав що там летовище. А тут тобі – манна супермаркетна. Я вже тепер точно знаю, що з голоду не здохну до обіду. Дяки.
— Файно! Що ти, як завжди, блін, від всілякої мури очі псуєш і вуха затуплюєш? Ану, підкинь-но клацало. — Матео береться однією рукою за приготовану для нього канапку, а іншою підхоплює пульт. Переходить канали, наче модниця магазинне шмаття. — О! Це вже бліже к тєлу. — "к тєлу" підходить йому комедійний канал.
"...хі-хі...ггг...ха-ха-ха..." – заохочує до сміху заставочний фон, що супроводить потік телепередачі.
"Тьфу-тьфу!
Що? – це старомодно, марнотратно і некруто.
Перелічуєте з повітря висосане бабло? Пересихають пальці, а не потоки відмитої від лайна крутизни? Заощаджуєте на купюрорахівницях?
Зволожувач для рук "Верб-людо-плюйка" – незамінима атрибутика підвалького акцесуару для Ваших озолочених рук.
Цей шедевр мистецтва від майстрів опльованої справи, Соро Муне Ма, змадеінено у країні Зеленого Змія. Це унікальна пирскавка, що є не лише панацеєю для, осушених банкнотністю, рук та оздобою найпонтовішого покою для відправляння нужд а-ля-фе, але й ознакою Вашої тусовитості, приналежності до сметанки, зогниваючого у басківницях, суспільства.
Основа "Верб-людо-плюйки" говорить сама за себе – це переливана кольорами ще-не-вмерлої, інкрустована позолотою та, доведеним до діамантного блиску, склом, пластмаса. Дебелі форми верблюда-самиці омаковлені двома гумовими нацицьниками, що відіграють роль подавачів на-ваш-смак рідини. Нацицьники, що символізують горби звірюки і її заощадність, пригадують Вам, які повинні бути перса секретарки і зігнутість пальців при перерахуванні налафованого доробку.
Рум’янковитість гуми та її еластичність бруняться естетичною насолодою та ергономними (не плутати з ерогенними) властивостями пальце-виямкування з авто-пневматичним поверненням у початковий стан напупиченого спокою. Кожен горб діє незалежно і не вимагає потуг від сусіди для випорскування вмістимого, а у моделі "Верб-людо-плюйка Люкс Три" нутро тварини вміщає три окремі посудини, що дозволяють заливати і випорскувати що-забажане жуйлом, вим’ям, як і органом наслідку, спричиненого перетравою. Переваги моделі Люкс важко недо-(в)оці-нити. Рідке мило "Чисті Руки" – у жуйло-контейнер, з вимені витікає кактусова паливка, а трактом до відхідникового отвору струменіє мін-аква "О-зара Лохнуся".
Для правдивих поцінювачів зволожування паперолистих рук пропонується промоційний пакет картриджів із краплями слини відомих політиків, підібраними при оваціях під час вермішелево-гучних промов і розбавленими дезінфекційкою "Буцім", а для любителів та орденоносців Дурної Слави "Верб-людо-плюйка Люкс Три" укомплектована додатково міні-оптичним прицілом над вихідниковим отвором для кращого попа-дання завартості "О-зара Лохнусі" в огранений бокал, наповнений вименно текільним бесамемучом.
За Ваші умовні одиниці отимуєте дійсне задоволення від рахування, належний статус і заздрість середовища, скарбницю для зберігання перлин з уст словожерлих акул політиканства. Ви отримуєте те, що передаватиметься з покоління-в-покоління – нацицькнуте "тьфу" і зволожено-чисті руки.
"Верб-людо-плюйка" – Ваш стиль життя!"

— Хух, варіяти... — мало не давиться канапкою Матео. — Напопридумували сміхотні, хроники-сміхотроники. Мені би такого нацицьника і пирскарвку звідкіля би бесамемучка цвіркала.

— Краще би нам дзенькало, а ще краще – шаруділо під пальцями. Тоді бесамемучку і налиють, щей солі з цитринкою на губорозкоченій подушечці припіднесуть просто до ліжка. — щедро розкидаєтся мріями Сальвадор.

— А знаєш, Салі, у мене нова пісня зародилася від того постукування у вікно. Доречі, як учора ти наш дебют відтеленькав?
— На біс, барбосе. Плескотня так і захлюпувалась мені до вух. Як так далі піде – диск запишемо на ура. Нам би ще якийсь янгольський вокал підшукати і за кишеню можна буде тішитись, а не переживати. Давай – виціджуй, що маєш. — Салі бере зі собою каву і примощується за клавішною годівницею для тиші.
— I’m singin’ in the rain... Just singin’ in the rain, what a glorious feeling, and I’m happy again. — він починає переспівувати Синатру, але перериває виконання. — Ну? Слухаю.
— Слухай…
Ніби так:
Підбираю для ноти стан,
ніби іскру з очей дитячих.
Живописні твої уста –
сьоме небо за ними плаче.

Образ Істини відтвори,
говори з Нею, наче янгол.
Затамовуй, співай, гори
серцем, подихом – вічним танго.

Тут іде приспів:

День дощить...
падає і йде поволі.
Крик душі...
ти підкинь монетку, доле.
Веселка воскреса –
не плачте, небеса.
Так холодно,
коли
"прощай" твоє
болить...

Глянь – веселкою усміхнись,
відродися душею ліри.
Переможемо ми колись
даль безмірну і недовіру.

Ця краплинність і круговерть
відійде, як у серці трепіт.
Не ворон порахує Смерть,
не чекатиме на вертепи.

Ну і ще один рефренчик:

День дощить...
падає і йде поволі.
Крик душі...
ти підкинь монетку, доле.
Веселка воскреса –
не плачте, небеса.
Так холодно,
коли
"прощай" твоє
болить...

— Ну як тобі моя фа-солька?
— Que c'est beau! Файно співається, та болить, дощовий воскресителю веселок. Мене завжди дивує, що коли “пісня”, то обов’язковими атрибутами в тексті мають бути дощ, душа, небо плаче і зорі скачуть. Але коли цей дощ так міцно на тебе діє, то спробуємо цю пісню якось оживити… як дозріє час на неї.
— Файно-давай-но, буде псові буда. — розцвітає римами Матео. — Слухай, я думаю, що ти не кидатимеш зевсових блискавиць, коли заглянеш у моє тимчасове лігво? Мені потрібен був простір для уяви...

Проковтнувши разом з куснем канапки першу блискавицю, Сальвадор чалапає і накопичує енергію та шукає у собі громовідвідне місце для словесної розрядки. Він завмирає на порозі. Зліва проявляється новоспечена картина майже-Босха, та ні – скоріше Джузеппе Арчімбольдо вперемішку з Пікассо. Вона займає майже всю стіну за винятком країв, де ще проглядає цнотлива білосніжність колишнього майже лікарняного однострою кімнати. Можна сказати, що це портрет у якому присутні контури морських мешканців і пташиного царства, огорнуті в ранкове негліже невиразності.

— То капець. Ти здурів, Матео! Як про це дізнається власник квартири — вилетимо звідси, як пробки від шампана. Тиии… поїхав! Я розумію твій порив і наснагу, але що тобі полотна мало? Хто то буде затирати? — Салі дивиться на Матео, як більшовики на Зимовий Палац, а його "Аврора" ніяк не знайде у собі сили замовкнути.
— Салі, ти не розумієш, цей образ дивився на мене. Я його мусів проявити і врятувати.
— Гов, ти що обкурився, чи обнюхався? Признавайся!
— Боже, кажу тобі, що мусів. Але то не має нічого спільного абсолютно з нічим. Ти ж знаєш, що я не зловживаю…
— Теж мені дволіворукий рятівник знайшовся. Це гвалт над стіною, як на мене.
— Та твій домовласник ще буде вдячний за це. Ось побачиш. Це лише контури. Закінчу – тоді кажеш своє ‘фе’, чи ‘лю’.

Розмова ще продовжується. Можливо її версія дещо гостріша за подану мною, але я описую її, як ті контури на стіні – не обовя’зково виразно, не так вимушено-однозначно. А емоції в словах, як дощ – ідуть, спливають і врешті, вчухають, щоби колись знову розгорітися і прискорити коливні рухи маятнику серця.

Сальвадорова натура – літня гроза, що находить, швидко проливається, розкидаючи всебічно блискавки, і так само раптово переходить у стан рівноваги. Такі люди не вміють тримати у собі зла, воно виходить і вибухає, залишає за собою емоційну вирву у чужій душі і наповнення спокоєм – у власній.

— Старий, я мушу вже бігти. Роби... як знаєш... як воно тобі треба... До праці лише не запізнись. Поговоримо про це потім. Може воно і не так вже й зле, як я собі це намалював. Але... виженуть нас звідси, пане стіномазе... виженуть і дверима грюкнуть за спиною.
— Знаєш, за що я тебе поважаю, Салі? Ти справжій друг. І нехай я поки що ніхто для інших, з тобою я чуюся, як волосина за яку тримається весь творчий світ.
—Хіх, Фільзоффе. Тебе нині врятувала повна льодівка. Кхм.
— Ну ось бачиш ця льодівка врятувала мене, а я – образ. А ти відразу – ґвалт... і галас підносиш.

Сальвадор міняє шелепастість капців на розлогу гумкуватість дощових чобіт і накидає на себе брезентовий плащ. Натягує на голову капелюха, кладе під пахву шкіряну папку зі стола, підхоплює з кошика при виході довгу чорну парасолю і зникає за дверима квартири. Біжить сходами, з'зджає перилами, залишаючи за собою свою присутність.

Вулиця зустрічає своєю розлитістю в авто, дощі і людях. Різносторонні потоки живуть і живляться динамікою нервиразної дійсності, дихають здавалося б хаотично, але коли поринути у цей процес – то це дихання стає цілеспрямованим і самозрозумілим. Ось це – колія дощу, а ось – людей, он – дві – людей закутаних в метал, що пожирає миро часів Мезозою.

Від під’їзду до автобусної зупинки така відстань, що кроки не встигають розходитится, а біг – захекати. Як би там не було, але людей назбиралося десь на годину з гаком оплати праці водія. Сальвадор почуває себе саме тим гаком, бо не вміщається під дашком, якого офірує очікуючим зупинка. Він береться за перечитування розкладу руху автобусів і звіряє його зі своїм наручним годинником. Якось не дуже співпадає, але альтернативи немає, тому парасоля поки що виконує свої безпосередні обов'язки віднебесного охоронця. Зворушує ситуація, що поруч з ним у когось немає такого як у нього грибочка і той хтось – вже давно пройнявся погодою і можливістю захрипіти легенями надовго. Тому Салі пропонує половину підпарасольного непадіння саме йому, але незнайомець ввічливо відмовляється, залишаючись в краплинних обіймах.

Несподівано на рухливій дорозі, вишиковуючись в одну лінію з парасолею, пригальмовує сріблястий жук і зупиняється. З пасажирського боку приопускається дверцеве скло і жіночий голос вилітає хутко зі салону. Він доходить до вух, що звикли до водяних переборів і перестуків під машинний гул і буркотню.

— Маестро Сальвадор? — прозвучало так, ніби кликали на сцену Ла Скала і ось-ось посиплеться море оплесків.
— Так, це я — здивовано перем’яв відгук Салі. — Ми знайомі?
— Будемо так стояти і тримати даму в очікуванні? Чи може я помилилась з титулом?
— Такої честі я не так часто удостоююсь, чарівна незнайомко. — він береться за дверцеву ручку і, склавши парасолю, заповнює собою пасажирське крісло. — Вибачаюсь, але мій плащ мокрий, не сташно? А все ж, звідкіля ви мене знаєте?
— Та прошу так не переживати, не побиватися — ми ніколи не були близько знайомі. Мене звати Аня. Я вас впізнала по вашому капелюху. Ми з подругою недавно були у "джазовинні" і насолоджувались вашим виступом. Вам куди? — Аня відпускає гамульці і авто рушає.
— Аня, моє спасіння звати Аня. Десь мене нині небеса слухали і послали мені вас, чарівну благодійницю. Мені до музичної. Це вам по дорозі, пані Аню?
— Можна і без ‘пані’. Тобто для вас можна і без ‘пані’. Тепер буде по дорозі. Не хвилюйтеся, я просто згадала про ваше звернення до публіки, щодо помешкання для друга, з яким ви написали цю вашу спільну нову пісню про ангелів.
— А, ось воно що? Це було би суперово, Ань. Тобто коли би не моє звернення, то ви би не зупинилися?
— Давайте не будемо думати-гадати, Маестро. Краще скажіть мені, чи Затишна підійде вашому другу? Про ціну нічого не знаю, знаю лише, що це горище, інакше кажучи – піддашшя.
— О, так це ж те, за чим будь-який художник шукатиме. Та ви – просто знахідка для шпійона. —Сальвадор розцвів усмішкою і запалив в очах вогника зацікавлення, тобто вогник запалився сам по собі, звернувши увагу на магнетизм з боку супутниці, на її пропорції, легко-розбурхану зачіску, помірковий макіяж і виняткову смаковитість ув одязі. — Жартую. І як це нам перекрутити?
— Зараз припаркуємося. — авто зупиняється біля одного з одаровуючих рекламним світлом магазинів і Аня набирає на мобільному Наталин номер.

— Альо, Натусь, привіт... я тут з одним цікавим чоловіком... хі-хі... ні-ні... не кхм... розмовляю на рахунок помешкання... де пані Каталіна колись жила. Зачекай, я зараз дам йому слухавку. Його звати Маестро Сальвадор. — виділивши останні два слова легким іспанським акцентом, вона передає мобілку супутнику.
— Добрий день, пані Наталю. Так... "джазовиння"... дякую... приємно здивований і безмежно вдячний... так мені теж... Матео дуже втішиться, він давно шукає за таким помешканням, яке би послужило йому за майстерню. Я знаю де це є і безумовно зацікавлений... тобто він безумовно... так-так я в курсі, що це горище. Ну я навіть не знаю як мені з вами розраховуватися – це велика справа, як і для мене так і для нього. Добре, я з вашого дозволу візьму в Ані ваш номер і передам його Матео. Він обов’язково передзвонить, та і ціна виглядає доступною, як на мене. Він не лише малює, але й працює дизайнером та підтримувачем вебсторінок нашого головного банку – так що ваша тітка матиме платиспроможного винаймача. З мене кава і тістечка... Передаю до Ані...
— Так, Наталю... — усмішка пробігає через Анині уста. — Я тобі передзвоню десь за годинку... Їдемо, бо в мене ще непочатий край запланованого.
— Я тепер молитимусь на вас, Аню.
— Гммм, помоліться краще за пані Каталіну. Це дякуючи їй наші можливості і плани співпали. — її авто розчиняється у безперервному русі міста. Їхня розмова переходить у дощ і десь собі продовжує текти.

Шшш, дошшшщ... у місті. Він відбувається, розходиться і сходиться, переплітається, заплітається, плете собі і нам. Такий холодний і міцний дощ. Його мокрота заходить, проходить і переходить у кашель, у тахікардію цих вулиць і бджолину сонливість помешканевих вуликів. Його нерозважливість – важка для крил і вітру, та легка для пересування думок і блюзових ноток. Йому би іти і іти і не бачити світу, не звертати з дороги, поглинати її разом з кроками і ще сухими клаптиками зарослої сонячним пилом суші. Йому би здаватися у полон власного неболюбства, бо таки це він – той час, коли небо ходить по землі і заглядає у вікна, постукуючи, нагадуючи про себе – про те, яке воно сире і непривітне, сіре і заклопотане, багатострунне і монотонно-уїдливе. Дощовий настрій передається через всі сенсори людського сприйняття. І тоді – народжуються потаємні задуми, замовкає пташина розголосливість, вичовгуються й латаються старі думки та вишиваються нові, обезкровлюється день і потопає у беззір’ї ніч.

Але коли прислухатись до цього поступання води, до цих приступів вітру і оптативних експресій бажаного, що перебуває у стані самонагомадження, то все принесене вітром стає промовистим дзюркотанням і позбувається хмаристих форм, набирається земного зубожіння, простуючи найлегшими шляхами через каналізаційні ґрати у царство підземно-помийних рік, аби колись очиститись і майнути у свій первісно-небесний стан.

Від краплі до краплі, по краплі і у краплі – це стан перебування дощової душі, сила природи і її плинність, переходи і дихання, натхення і працездатність світу що крутиться, світу, що вчить інших крутитися довкола себе і разом зі собою. Відчуваючи його тепло і тертя, живе знаходить собі при ньому прихисток і здатність рости, ділитися та множитися без кінця і краю.

О, як щедро наповняються вени муровано-кам’янистого тіла, як добротно змиваються, ніби холестерин, ця вуглекисла сажа повітря і заїздженість бруківки. Це так просто і непідкупно – гортати сторінки хвилин, що збігають і збігаються ув одне магічно-гуашне слово – дощ.

Січень-Лютий 2012