Під літніми зорями засинає село, лиш де-не-де світиться вікно і на спорожнілу вулицю, зрідка полохаючись звуків, влягається тиша.
Віти сонних дерев непорушно розмаєні по теплому повітрі. Сплять трави, нечутно видихаючи пахощі у світ, що дедалі запливав у глибину ночі.
Стара, запорошена лавка обізветься до мене якимсь спогадом, та й знову поринає в дрімоту, тамуючи нелічені переслухані розмови.
У цьому колисковому спокої тільки тополі здаються безсонними. Струнко стоять уздовж дороги й тихо, закохано тягнуться до неба всіма гілочками.Видно, хвилюють, дуже кличуть їх зорі і той вічний потяг сформував їхні крони стрілами й виніс вище людських садків. Та не можуть тополі доторкнутись до них навіть краєм листочка і не можуть не відповідати на ясний поклик. А зорі й самі зриваються їм на зустріч, та чомусь завжди, завжди зісковзують убік.
І так вони принаджуючись розминаються щоночі як розминаються зараз мої думки з думками тієї єдиної, що не спить десь у далекому місті і не дає заснути мені.
Серце ж неймовірно поривається вдалину жадану і йому страшно, щоб якась сила отак не розвела нас.
15.11.81