Душа поета боїться світла –
Конвульсій червивих сонць –
Піну проміння вичерпую відрами,
А з нею і сенсу есенцію.

Вона нелогічна, адже безхребетна,
Без правди в устах та з іклами в слові
Націю вироджує, спустошує етнос –
Гордість народна, месія масований.

І, скажу я вам, любити поезію,
Як серцем в болота п’явок красти.
Смоктати губи, комодо полизані,
Щоб осідлати контрасти …

Методи? Будь-які виправдані –
Не дай тільки крові згорнутись;
Вночі з дерева кліщем випади,
Бо ж упирів від світла нудить.

Так от: в п..ду часник з його вітамінами;
Місяць хоч супутник, а то якась там зірка.
Не труїть мене кровозамінниками,
Я ще не раритет, але рідкість …

P.S.
І прошу не путати із комарами –
Їх вереском змітає вітер
І опікає вождь вольфрамовий –
Поезія ж не терпить світла!