Продовження статті про творчість видатного англійського письменника

Найповнішою мірою особливості естетичного начала творчості письменника проявилися у драмі «Соломія». Сюжет цього твору ґрунтується на біблійному епізоді про юдейську принцесу Соломію, яка вимагала від царя Ірода піднести їй на срібному блюді відрубану голову Іоанна Хрестителя, щоб вона могла поцілувати його в рот, переданий Уайльдом з характерною для представників декадансу естетизацією жорстокості. Бажання Соломії аморальне, хибне і злочинне.. Однак він оспівує й момент, коли Соломія у хтивому пориві цілує відрубану голову пророка, насолоджуючись смаком крові.
"Соломія" була заборонена до постановки на англійській сцені, але в Європі вона була добре відома: у 1903 році її поставив Макс Рейнгард, в 1905 році з'являється опера "Соломія" Ріхарда Штрауса.
Комедії Уайльда, навпаки внесли пожвавлення і в англійську драму, і в англійський театр. До комедій, що принесли Уайльдові світове визнання, можна передусім віднести "Ідеального чоловіка" і "Як важливо бути серйозним". Основа конфлікту в комедіях соціально змістовна і зовсім не комедійна. Внутрішній світ діючих осіб дозволяє уявити «подвійність» суспільних звичаїв. Перед читачем постають значні титули і світський етикет, витонченість обходження, блиск дорогоцінного каміння, гострота розуму, незвичність. Але "ідеальний чоловік" зовсім не ідеальний. У цій комедії Уайльд звертається до нової для нього теми - розкриття продажності і брудних махінацій, які панують у політичних колах Англії. В образі відомого державного діяча, члена палати громад, Роберта Чилтерн, який започаткував своє становище у суспільстві та статок продажем державної таємниці біржового спекулянта, Уайльд викриває корупцію серед представників вищого світу. викритий перед читачем та глядачем чиновник залишається зразком чесності та непідкупності перед власним «сумлінням», він без жодних докорів «привласнює» міністерський портфель.
У комедії "Як важливо бути серйозним" з дуже красномовним підзаголовком "Легковажна комедія для серйозних людей" двоє молодих світських людей ведуть подвійне життя, намагаючись позбавити його від повсякденних турбот. Уайльд показує лицемірство і розважливість, що панують серед представників англійської еліти, де для того, щоб одружитися з коханою дівчиною, необхідно перебувати в списку наречених, складеному її матір'ю, жити на "модному боці вулиці", мати гідних батьків, певний річний дохід і політичні погляди. Оскільки Оскар Уайльд –майстер парадоксу, то герої його комедій (як правило, це один найбільш типовий персонаж, наприклад, лорд Горінг з "Ідеального чоловіка", лорд Дарлінгтон з "Віяла леді Уїндермір" та ін) "люблять дивитися на геніїв і слухати красенів", "воліють відвідувати політичні салони тільки тому що це єдине місце, де не говорять про політику ", бояться слухати, тому що" їх можуть переконати. Адже людина, яка дозволяє переконати себе доводами розуму, дуже нерозумна істота "і т. д.
Звільнений у травні 1897 року з в'язниці, Уайльд виїхав до Франції. Більше він не бачився зі своїми синами - Вівіаном і Сирілом - і дружиною, про життя якої дослідникам відомо дуже мало. Взявши ім'я Себастьяна Мельмота, очевидно, під впливом популярного роману "Мельмот-блукач" (1820), що належав перу його далекого родича, письменника Чарльза Роберта Метьюріна, він доживає свої останні місяці в злиднях і самотності брудних мебльованих кімнат на околицях Парижа. 30 листопада 1900 на сорок п'ятому році життя письменника не стало. Під час перебування у в'язниці Альфред Дуглас написав Уайльду: "Коли ви не на п'єдесталі, ви нікому не цікаві." [2]. У суперечливій творчості митця існує певна особлива іронія, вміння запам'ятовувати абсолютно всі сторони життя в влучних, відточених парадоксах, блискуче володіння діалогом і класична простота фрази забезпечили йому золоту сходинку в світовій скарбниці словесного мистецтва. Митець майстерно інтерпретує вже відомі теми у власній творчості. Наприклад, в оповіданнях "Кентервільський привид" і "Злочин лорда Артура Севіла", в яких нещасного привида виганяють з його улюбленого замку діти, де сором'язливий юнак замислює вбивство за вбивством саме тому, що він такий «чистий і невинний». Дуже цікавими стають "прописні істини", якщо їх представити незадоволеному читачеві в незвичному для нього ракурсі.
Оскар Уайльд вкладає глибокий сенс та суть у свої афоризми До найбільш видатних, на можна віднести наступні:

«Nowadays people know the price of everything and the value of nothing» -«Зараз люди знають ціну всьому, про те не цінують цінності».
«A man who is master of himself can end a sorrow as easily as he can invent a pleasure.» - «Людина, що дбає лише про себе, може сумувати настільки легко, як віднайти задоволення»;
«We live in an age that reads too much to be wise, and that thinks too much to be beautiful.» - «Ми живемо в часи, коли читаємо надто багато для того, що б бути мудрими, і думаємо надто багато, щоб бути красивими»;

Його комедія "Як важливо бути серйозним" мало не відразу після прем'єри була не тільки перекладена на всі мови світу, зробивши його найбагатшим драматургом в історії Англії, а й відразу увійшла цитатами в англійську мову. Не минуло й півроку після карколомної прем'єри, як цей улюбленець долі був оголошений банкрутом, його ім'я було знято з афіш вистав за його п'єсами, він був назавжди позбавлений права бачитися з власними дітьми. Коли його направляли в місце відбування тюремного терміну (в Редінг), його в очікуванні поїзда виставили на півгодини в тюремній робі і в наручниках на платформі найбільшої пересадковій станції в передмісті Лондона, Clapham Junction. Історія злету і падіння Оскара Уайльда читається як трагедія, тому що будь-яка, незначна, здавалося б, деталь в ній значуща, і нічого в житті письменника змінити неможливо. У його житті не було нічого випадкового.
В основі його невтомної боротьби проти вікторіанського лицемірства лежали естетичні погляди. "Ми завжди зможемо пробачити людину, яка зробила корисну річ, якщо вона не вихваляє її. Єдиним виправданням для непотрібної речі може стати щире шанування її іншою людиною. Все мистецтво абсолютно марне "- зазначає письменник[2].
У суспільстві, що пишається своїми здібностями виробляти функціональні речі, Уайльд наважується захищати мистецтво та його сутність, вважає, що красу необхідно цінувати лише за те, що вона краса. У своєму есе "Занепад мистецтва брехні" він писав: "Єдині прекрасні речі - це ті, що не мають до нас ніякого стосунку. Будь-яка корисна або функціональна річ, все те, що якось зачіпає нас, біль чи насолода, все, що намагається викликати у нас симпатію, або вважається життєво необхідним у суспільстві, що оточують нас, перебуває поза впливом мистецтва "[1].
Уайльд стверджував: "мені огидна вульгарність реалізму в літературі. Того, хто може назвати палицею палицю, варто було б змусити користуватися нею. Це єдине для чого він може стати в нагоді ". Але пізніше, всупереч самому собі, вражений долею однієї людини, засудженого до смертної кари, письменник створить в своїй камері номер С.3.3. в'язниці Редінг "Баладу Редінгської в'язниці", в якій будуть такі рядки:

And all men kill the thing they love,
By all let this be heard,
Some do it with a bitter look,
Some with a flattering word.
The coward does it with a kiss,
The brave man with a sword

Коханих всі вбивають, -
Так повелося в століттях, -
Той - з дикою злістю у погляді,
Той - з лестощами на устах,
Хто боягуз - з підступним поцілунком,
А хто сміливий - із мечем в руках!

Свої політичні погляди - як ірландця, і спадкоємця поглядів та впливу своєї матері - він неодноразово висловлював в есе думку про те, що витонченість і глибину кельтів не повинні пригнічувати примітивні почуття практичності і бездумність тевтонців. Відгукнувшись про Джорджа Бернарда Шоу, як про "чужинця на острові Джона Булла", він налаштував проти себе всю лондонську літературну критику, яка відстоює погляди представників капіталістичної цивілізації, яка панує у британської імперії. Британське суспільство було впевнене, що всі народи планети зобов'язані йому підкоритися без будь-яких умов.
Суспільство, яке Уайльд висміював, і яке сміялося разом з ним, а, згодом, і над ним, звеличували "Джона Булла", що уособлював істинний дух англійців: людину сформовану, наполегливу і самовпевнену, розсудливу і раціональну, в характері якої переважало чоловіче начало. На противагу йому втіленням ірландського духу вважався "Падді" - образ недбалої, нестійкої і емоційної, інфантильної людини, в характері якої переважало жіноче начало
За чотири роки до створення сюжету про Доріана Грея і його відображення у кривому дзеркалі душі Оскар Уайльд потоваришував з Робертом Россом, який і ввів його в нетрадиційні кола Лондона. Через чотири роки після публікації роману він зустрівся з Альфредом Дугласом, ідеальним кандидатом на роль Доріана Грея для інсценування цього роману в житті. Цікаво зазначити, що "Портрет Доріана Грея" був написаний лише для того, щоб свідомо пережити все те, чого до цього роману висловлено не було, приховувалося від самого себе. "Те, що було для мене парадоксом в сфері думки, стало збоченням у сфері почуття ... Я не врахував, що навіть незначні щоденні справи створюють або руйнують особистість людини, і тому про те, що відбувалося таємно в кімнаті, одного разу доведеться на весь голос прокричати з дахів ", - записав Оскар Уайльд в своїй сповіді" De profundis ".
Існують люди з певним національним темпераментом (на кшталт російського або ірландського), які вважають своїм обов'язком боротися зі злом, намагаються це зло переконати, перевиховати на добро. Представник англійського народу схильний (так, принаймні, здається зі сторони) або ігнорувати зло, чи надавати йому форму, оболонку, картинну раму, де цей феномен поступово занепадає і гине, не залишивши після себе ні друзів, ні спадкоємців . Для оформлення гріховного начала в собі Оскару Уайльду, ірландцеві, необхідна була Англія. "Портрет Доріана Грея" - це портрет лондонського Оскара Уайльда, побаченого очима Уайльда- ірландця.
Пуританський інстинкт ірландського протестанта не міг дозволити письменникові сприймати одностатеве кохання інакше як злочинне збочення. Наскільки б толерантно не ставилося тогочасне англійське суспільство до гомосексуалізму, (до того часу, поки гомосексуальні зв'язки залишалися справою приватною), ніхто не сумнівався, що це пристрасть - хибна, тобто аморальна, і як наслідок, злочинна. Що б з цього приводу не думав сам Оскар, його подвійне життя (щасливий сім'янин по неділях і чуттєвий декадент в інші дні тижня), таємничість та нестандартність його захоплень приводила до стану душевного розщеплення, скритності, яка до вподоби кожному артистичному темпераменту. Гасло "Поет, ти - цар, живи один" вірна лише у певному сенсі, оскільки ідеал поета - це якраз не відокремлення, а злиття: з народом, з музою, з правдою. Ідеал, проте, продовжує залишатися лише чимось нездійсненним і тому краще самітність, ніж фальшива єдність. Ця прірва між позицією письменника і поетичним ідеалом, що відчувається як особиста вина, сприймається поетом як злочин (наприклад, зрадницький відхід з рідної літератури через еміграцію).
Вихід з цього стану подвійності лише один - створити нову етику, де те, що вважалося раніше злочинним, антиморальним таким бути перестає. Але Оскар Уайльд відмовлявся називати речі своїми іменами. Література не є інвентарний список. У нього не було особливого співчуття до стражденних. Він вважав, що ті, хто вболіває за страждаючих, виставляють напоказ лише виразки і рани, відмовляючись сприймати життя людини як щось ціле, з його поразками і перемогами. У цьому "страждальницькому" підході він вбачав якусь асиметрію, ущемленність, відсутність естетики (тобто гармонії). Він інстинктивно вважав, що все живе, яким би потворним і аморальним воно не здавалося обивателю, має право на існування, коли втілюється, набуває форму, тобто власну естетику. Нова етика виникає тоді, коли глядач завдяки зусиллям художнику-творця сприймає як прекрасне щось таке, що раніше здавалося аморальним, тобто потворним. У цьому, власне полягає суть філософії сера Генрі, духовного провокатора і спокусника (явно коханця) Доріана Грея з роману. Життя - це лише матеріал, глина в наших руках, руках художників-експериментаторів життя. У житті все треба спробувати. І заворожений цією ідеєю Доріан сміливо пробує. Він експериментує із власним життям. Але не тільки з власним саме в цьому, мабуть, відмінність позиції сера Генрі і Доріана. "Будь-яке злочин - вульгарний, - стверджує сер Генрі, - а всяка вульгарність - злочинна". Згідно точки зору сера Генрі, для людей вульгарних, позбавлених уяви, злочин - це те, що для витонченого розуму - мистецтво, тобто джерело незвичайних відчуттів. Згідно поглядів самого Уайльда, злочин як акт індивідуалізму іноді може бути схожим на твір мистецтва своєю бездоганністю у виконанні (про це говорив ще Томас де Квінсі у своєму есе "Вбивство як одна з форм мистецтва"), а проте індивідуалізм і свобода злочинця здаються: злочинець, і вбивця зокрема, завжди має справу з іншими людьми, із суспільством, в цей час як справжній художник ні від кого не залежить у своєму творінні і тому абсолютно вільний. З цього випливає, що злочинець і вбивця Доріан не витримав іспиту: він має вульгарний розум, позбавлений уяви, укладений у в'язницю своїх чуттєвих інстинктів.
Проте такі міркування не вкладаються у філософське розуміння та етику. У своїй творчості письменник ставить питання: Де закінчується злочин і починається мистецтво? Єдиний твір мистецтва, що виключає втручання інших людей, - це віра в Бога, але навіть публічна маніфестація цієї віри, відправлення релігійного культу, передбачає спілкування з іншими. Крім того, мистецтво, як будь-яка ідея, впливає на поведінку того, хто цю ідею сприймає. Життя починає наслідувати мистецтво, як стверджував сам Оскар Уайльд. У цьому сенсі ідеї нічим не відрізняються від вчинків. Але які наслідки твої вчинки мають для тебе самого? Змінюєшся ти в результаті своїх злочинних дій, і якщо так, наскільки ці зміни кардинальні?.
Питання про безкарність злочинів - одне з найактуальніших на сучасному етапі розвитку суспільства. Все мистецтво (і література) післявоєнної епохи доводить, що людина може вбивати і при цьому залишатися «доброю і чесною» людиною (для своїх друзів), милим сусідом по людському гуртожитку. У роздробленому суспільстві, розбитому на ворогуючі клани, вбивство - це частина життєвої повсякденності, сімейно-клановий обов'язок захисту близьких і родичів, і тому воно взагалі не є критерієм моральної репутації того чи іншого члена клану (або мафіозного угрупування). Дев'ятнадцяте, вікторіанське століття створило ілюзію, що заповідь "не убий має універсальний характер і, крім усього іншого, є доцільною необхідністю. З'ясовується, що можна чудово існувати, не виконуючи цієї заповіді. Придушивши мільйон ворогів роду людського в газовій камері, саме час приголубити кішечку або немовля з мадонною. Вбивця в очах одних є народним героєм в очах інших.
Оскар Уайльд не сприймав такого релятивізму. Портрет Доріана Грея - це портрет його душі, інвентарний список злочинів цього грішника. Уайльд вірив, що є на світі Вища Божественна Сила, яка за нами стежить і все записує (або замальовує, як на якомусь портреті на небесах). Однак цей метод перевиховання Доріана Грея досить сумнівний, тому що викликає у нас ще більше запитань про шляхи можливого каяття в скоєних злочинах. На першому етапі Доріана Грея особливо не мучать докори сумління. Він, однак, все ще стурбований своєю репутацією (своїм портретом) в очах інших. Але поступово йому стає байдуже і до цього - лише б залишитися не покараним та на волі. Головний душевний дефіцит (гріх) Доріана як людини в тому, що він, позбавлений уяви, прагнув в діях, вчинках (добрих чи злих), випробувати збудження від зіткнення з життям. Але дії, на відміну від гри розуму, з певного моменту починають повторюватися, тобто викликати нудьгу і роздратування в першу чергу у того, хто ці дії здійснює. Портрет, захований на горищі, пригнічує його своєю потворністю. У чому, власне, полягає ця потворність, сказати важко. Наявність бородавок, гріховної посмішки грішних вуст, синців під очима і зморшок на лобі?. Доріан Грей (якщо не сам Оскар Уайльд) розуміє ідеал краси досить однозначно, в ренесансному понятті - грецької скульптури, золотого перерізу, піфагорейских пропорцій, всього того, що можна назвати найкрасивішим проявом мистецької сутності в античних залах Британського музею. У Доріана тому викликає роздратування обличчя будь-якої постарілої людини, і ніде у Уайльда не описано наскільки прекрасне обличчя зі зморшками, бородавками і обвислою шкірою - все те, що ми любили в дитинстві у своїх бабусь і дідусів, або в людини, яку по справжньому кохаєш впродовж всього життя.
Власне, Доріана Грея пригнічує сам факт, що його внутрішній зміст (яким і є портрет) втілюється в особі старої людини. Думка (як і осмислене почуття) старить, це безсумнівно. Адам був вигнаний з Раю (тобто став смертним, як наслідок, почав старіти), коли скуштував плід з дерева Добра і Зла, тобто почав мислити. Доріан Грей не старіє, тому що не замислюється над своїми вчинками, над своїм портретом. Він не замислювався над власними злочинами, тому що ніколи по-справжньому не любив власних жертв (скільки б він у цьому самому собі ні клявся). Це було лише механічне (фізіологічне) відчуття зближення з чужою істотою або віддаленості від неї. У індиферентному незворушному і депресивному стані Доріана є щось для цієї епохи класично гомосексуальне: відчуття відокремленості, знехтуваним, злочинної ворожості зовнішньому світу взагалі, приналежності до іншої раси, іншого люду.
Таку відчуженість, безумовно, відчував і сам Уайльд: і як ірландець, і як людина. У цьому є, безсумнівно, щось спільне з класичним емігрантом в його спробах завоювати любов і публіки, і близьких, і навіть власних ворогів - стати одним з них, стати як усі, стати нормальним. І усвідомлення того, що це неможливо. Це відчай від усвідомлення неможливості і є, мабуть, тим порогом, де закінчується життя і починається мистецтво. У цьому полягає літературна спокуса добровільної еміграції як однієї з форм самовідчуження. Це згусток негативних емоцій: заперечення власного минулого (батьківщини) і нездатність остаточно прийняти обране тобою самим сьогодення (еміграція); заздрість до самого себе, яким ти міг би стати, якщо б залишився, і до того, ким ти ніколи не станеш у своїй новому житті; образа на тих, хто цю глибинну не втіленість розуміє, і роздратування на тих, хто усвідомлює в тобі цю неповноцінність занадто добре, бачить наскрізь. З цього згустку, з цього потворного клубка, з цієї вогкої павутини негативних ідей та емоцій треба створити нову красу, чудове королівське плаття, і одночасно залишитися голим - відокремленим від власного образу в очах пересічного громадянина.
Традиційно вічний образ (мистецтво) і мінливий людський прототип (життя) помінялися в сюжеті роману Уайльда місцями і ролями. Адже це історія розділення одного героя на два образи, злитих у якийсь момент в одне ціле: портрет Доріана виглядав як живий. Потім портрет починає старіти, а його прототип залишається молодим аж до остаточної розв'язки, коли все знову стає на свої місця: портрет повертається до власного оригіналу, а людина - до смерті.
Саме в такій життєвій ситуації опинилися ті, хто емігрувавши, затримані в своєму розвитку по відношенню до свого минулого? Час для нас зупинилося, точніше, почав відраховуватися заново. Але при цьому ми ще залишили у себе за спиною власний образ. У наших очах цей образ нас самих у минулому до певної міри ставав все потворнішим і потворнішим: так ми сприймали самих себе в залишеній країні, щоб психологічно виправдати свій відхід. Але лише з боку - скажімо, з Росії - ставало очевидним наскільки все суспільство потворне і потворною ставали за кордоном ми самі. Поки ми цього не усвідомили, глянувши в дзеркало на самих себе, коли завалився "залізна завіса", яка відділяла нас від власного минулого "я".
Портрет молодого Доріана, який малює його друг Безіл –лише ескіз решти життя Доріан Грей цей ескіз наповнює новим змістом, пише свій портрет. У якийсь момент портрет слід вважати закінченим (далі шляхом гріха і злочину це – дорога в нікуди). Доріан не може терпіти свого портрета і протикає його ножем. Але якщо твір був завершеним та мав настільки жахливу силу, значить, у ньому була якась гармонія і, отже, краса. Краса ця була безсумнівно своєрідна, але не в цьому сенс всіх маніфестів письменника - проголошення нової краси (тобто нової гармонії), яка відкриває нову мораль через естетизацію того, що колись вважалося аморальним (наприклад, вбивство)? Завдання мистецтва - це легітимітізація злочинного і злого. Це віра, заснована на тому, що зло саме по собі не існує: це лише перекручене добро, яке слід «витягти з вивернутого зла».
Є і ще один парадоксальний аспект у цьому сюжеті. Явне зло, яке людям добре відомо, більш помітне, ніж приховане добро. Пересічне зло тому сприймається як стандарт, і все, що цьому стандарту не відповідає, розцінюється як потворність. Ласкавість тому найчастіше «ховається під маску» (наприклад, старості). Краса завжди відкривається в тому, що вважається потворністю. Якщо Уайльд стверджує, що портрет був потворний, значить, цей портрет не наділений гармонією, притаманною твору мистецтва. Він не міг протриматися вічність, він сам розпадався на частини і був знищений прототипом. Було щось патологічне (негармонійне), з точки зору Уайльда, і в самому нестаріючому Доріанові, інакше він не перетворився б на одну мить в потворного старого. С аме в цьому був приголомшуючий, згідно Уайльда, ефект впливу мистецтва (портрет) на життя (Доріана Грея)?
Якщо вважати Доріана Грея автором власного портрета, то ця своєрідна «притча» свідчить про два аспекти творчості. По-перше, художник, який впадає в гріх та злочин заради відкриття нової істини, гине і схильний до розкладання, наче заражений чужими вадами, які він описував (випробовував себе у пошуках нової теми в творчості). З іншого боку, справжній витвір мистецтва, пройшовши пекло розкладу в ході творення, повстає в колишньому вигляді як новий зразок краси, навіть якщо прототип цієї краси (Доріан Грей) глибоко грішний.
Підсумовуючи, можна стверджувати, що творчість Оскара Уайльда започаткувала, в певному сенсі, нову літературу та нове, толерантне ставлення до того, що раніше вважалося грішним злом. Своєю творчістю письменник втілив самого себе, блискуче реалізувавши той неоціненний талант, який став його сутністю- і виявився необхідним у суспільстві. У першу чергу - так званий "художній інстинкт, що ніколи не змінює здатність сприймати все на світі під знаком краси". І особливий склад розуму, помножений на гостре відчуття невідповідності між показовістю і «зворотним боком» суспільства, що й породило характерний Уайльдівський стиль - стиль парадоксів. На парадоксах письменник змальовував та вибудовував свої сюжети, вони увійшли в поетику його творів, ними пронизана його естетична теорія. Розсудливий іронічний розум поєднувався в нього з багатою фантазією, яка однаковою мірою керувала ним і в застільних бесідах, де Уайльду не було рівних, і коли він придумував свої чудові казки, і коли творив власне життя, в яке, як стверджував він, вклав весь свій геній, залишивши творчості тільки талант.

Джерела:

1) Hough G. The Last Romanties. - L.: University paperbacks, 1961; Johnson R.V. Aestheticism. - L.: Methuan & Co., 1969;
2) Hewison R. John Ruskin. The argument of the eye. - L.: Thames & Hudson, 1976.
3) Овсянников М.Ф. История эстетической мысли. - М.: Высшая школа, 1978.

25.01.2011