Стаття про творчість видатного англійського письменника

Естетизм виник у англійській літературі другої половини XIX ст. Найбільш повною мірою зазначений напрям розвинувся в кращих зразках творчої спадщини видатного драматурга, що входить до золотого фонду світового словесного мистецтва.
Основним принципом власної творчості Оскар Уайльд проголошує «цілковиту творчу свободу митця, але при цьому стверджує, що мистецтво "не можна вважати зовнішнім мірилом схожості з дійсністю. Воно скоріше покривало, ніж дзеркало."[2] Доводячи свою думку до вкрай парадоксального загострення, Уайльд заявляє, що справжнє мистецтво засноване на брехні і що занепад мистецтва в ХІХ столітті (під занепадом мистецтва мається на увазі реалізм) пояснюється тим, що "мистецтво брехні" виявилося забутим: "Все погане мистецтво існує завдяки тому, що ми повертаємося до життя і до природи і зводимо їх в ідеал ". Завдання мистецтва в цілому, та літературної критики зокрема, письменник вбачає у суб’єктивно – ідеалістичному відображення та трактуванні явищ дійсності.
У статтях "Критик як художник" і "Пензель, перо і отрута" він наділяє критика правом на цілковите суб'єктивне «свавілля», стверджуючи, що основним завданням естетичного критика є саме передача своїх власних вражень.
Також Уайльд заперечував соціальні функції мистецтва, заявляючи, що завдання кожного художника "полягає просто в тому, щоб захоплювати, приносити задоволення ... Ми зовсім не хочемо, - писав він, - щоб нас мучили і доводили до нудоти оповідями про справи нижчих класів ". Згодом він напише Альфреду Дугласу: "Єдиною моєю помилкою було те, що я цілком звернувся до дерев того боку саду, яка виявилася залитою золотом сонця, і відвернувся від іншої сторони дійсності намагаючись уникнути її тіней. Падіння, ганьба, злидні, горе, відчай, страждання і навіть сльози, каяття, що встеляють шлях людини тернами ... - все це відлякувало мене. І через те, що я не бажав брати до уваги жодне з цих почуттів, життя та обставини змусили мене випробувати всі з них"
В есе "Душа людини за соціалізму" (1891 рік) - єдиному зразку політичної ессеїстики Уайльда - перед читачами відкривається бачення найважливіших суспільних конфліктів та ідейних течій, що визначили суперечливий образ сучасної митцеві Британії. Також, на сторінках саме цього есе чітко виявляються глибокі переживання англійського письменника, породжені історичною трагедією Росії, імперському деспотизму якої він виніс такий вирок: "Кожен, хто живе розкошуючи в умовах нинішньої системи російського правління, повинен або вважати, що душі у людини взагалі немає , або якщо вона є, то не варта того, щоб удосконалювати її "[4].
Але в центрі його уваги, залишалася насамперед Англія. Утопічне за тональністю, есе Уайльда цікаве як свідчення соціальної пильності художника-гуманіста. Бідні та багаті в умовах приватної власності, на думку Уайльда, однаково позбавлені можливості до справжнього саморозкриття. "Справжня досконалість людини визначається не тим, що у неї є, а тим, наскільки багатий її духовний світ. Приватна власність, зруйнувавши істинний Індивідуалізм, створила натомість Індивідуалізм уявний" тобто заснований на корисливій боротьбі за місце під сонцем. Також варті уваги міркування Уайльда про взаємини Художника і Влади в структурах суспільства. Демократична Британія, на думку Уайльда, не надто відрізняється від деспотій інших європейських держав. Тиранія Натовпу все таки краща за свавілля монархів; що ж стосується англійців, то вони з принциповою постійністю та завзяттям прирікали на вигнання найталановитіших своїх митців. Можливість втручання держави в діяльність художників має бути покладено край - у цьому Уайльд анітрохи не сумнівався. Крізь всю творчість письменника лейтмотивом проходить очевидний і непримиренний протест, заснований на непохитній позиції художника, що враховує історію мистецтва, умови його розвитку та реальний стан. Позиція Оскара Уайльда очевидна: він проти приземленості, "наслідування правди", міщанських творів та пустої риторики. Він рішуче заперечує те, що, претендуючи на місце в мистецтві, мистецтвом не є. Ця особливість позиції і поглядів Уайльда знайшла вираження в його казках і романі. «Портрет Доріана Грея».
Казки є найбільш популярними з усієї творчої спадщини Оскара Уайльда, і кращі з них, як і його оповідання, безсумнівно виходять за межі літератури декадансу, що, у свою чергу, є свідченням того, як «тісно» було письменникові в межах декадентської естетики.
До казок, об'єднаних у збірку "Щасливий принц та інші казки" (1888 рік) відносяться такі казки, як: "Щасливий принц", "Соловей і троянда", "Егоїстичний велетень", "Відданий друг". Казки "Юний король", "День народження інфанти", "Рибак і його душа" і " Зоряний Хлопчик" об'єднані під загальною назвою "Гранатовий будиночок" (1891). Казки Уайльда - не наївні вигадки, а серйозні, місцями твори. Оскар Уайльд викриває жадібність і корисливість представників капіталістичної моралі, протиставляючи їм щирі почуття і прихильність простих людей, не «забруднені» холодним розрахунком і становлять справжню красу людських стосунків. У казках "Юний король" і "Щасливий принц" письменник майстерно змальовує несправедливий устрій суспільства, в якому ті люди, які працюють чесно і самовіддано, зазнають голоду та злиднів в той час як інші живуть розкошуючи за рахунок їхньої праці. У "велетні -егоїсті" автор показує, як егоїзм і жадібність цього світу вбивають навколо себе все живе, в казці "Чарівна ракета" блискуче висміює порожнечу і чванливість представників знаті які пишаються власною родовитістю, а в казці "День народження інфанти" - та ж тема набуває вже трагічного звучання.
В одній з кращих, найбільш зворушливих і сумних казок "Вірний друг» - письменник досягає вершини сатиричного викриття жадібної і лицемірної моралі власника. Історію маленького трудівника Ганса, пограбованого і знищеного багатим і жорстоким Мельником, лицемірно називає себе «його вірним другом» Уайльд зводить до символічного узагальнення. Дійсно, доволі важко незворушно читати сумну історію Маленького Ганса, який безтурботно живе у скромній хатинці, порається цілісінький день серед троянд, крокусів і фіалок і посміхається сонцю. З точки зору автора, ця красива, але сумна казка ідеальна для допомоги в становленні певної системи цінностей дитини. Її мораль надто очевидна. У дитячій свідомості моментально фіксується працьовитість, чуйність та добре серце Маленького Ганса, брехливий і лінивий Мельник, який знищив нещасного малюка. Оскар Уайльд настільки явно вимальовує позитивного і негативного героя, що дитині лише залишається запам'ятати вчинки одного та іншого і зробити висновок, що не є важко, на відміну від таких казок, дещо складних для дитячого розуміння, як "Соловей і троянда", "День народження інфанти "та ін
Головне ж, що надає казкам Уайльда їх неповторне "уайльдівської" своєрідності, це роль, яку відіграє в них парадоксальна форма вираження думки, що є відмінною особливістю стилю письменника. Казки Уайльда (як і вся його проза) насичені парадоксами.
У літературній критиці встановилася традиція вважати його парадокси простою грою словами. Однак, на мою думку, в основі багатьох з них лежить скептичне ставлення письменника до цілої низки загальноприйнятих етичних та естетичних норм суспільства. Завдання парадоксів Уайльда, спрямованих проти святенницької лицемірної моралі, полягала в тому, щоб, називаючи речі своїми іменами, виявити це лицемірство. Прикладом цього твердження може бути казка "Чудова ракета". І безмежна зарозумілість, і гордовитість і презирство до оточуючих "чудової ракети", і її самозакоханість жваво контрастують з цілковитою відсутністю розуміння справжніх цінностей, яке Уайльд постійно підкреслює в своїх описах аристократії. Комізм цієї казки виникає саме з цієї невідповідності між сутністю і видимістю явища, що досягає свого апогею в фінальному епізоді (ракета яка мріяла зробити "величезну сенсацію", ракета "прошипіла і згасла").
Також у своєрідному стилі казок Уайльда займає важливу позицію прийом контрастного протиставлення. Іноді використовуючи цей прийом, автор має на меті певне мальовниче завдання (опис зовнішності інфанти і карлика), але в більшості випадків Уайльд користується ним для виявлення основного сюжетного задуму казки (чергування картин розкоші і убогості в казці "Юний король", у чергуванні оповідей ластівки про заморські дива з розповідями щасливого принца про життя бідняків великого міста).
Своєрідність стилістики казок Уайльда повною мірою відображена в їх лексиці і стилістиці. Чудовий знавець мови (як і личило пристойному естетові), він був точний не тільки у виборі потрібного йому слова, але і в інтонаційній побудові фрази. Конструкція фрази надзвичайно проста і є одним з класичних зразків англійської прози. У той же час вплив декадентської манірності змушує письменника постійно ухилятися від лаконічності розповіді і насичувати свою розповідь всілякою екзотикою на кшталт "рожевих ібісів, довгою фалангою стоять уздовж Нільського берега" або "чорного, як чорне дерево, царя місячних гір, що поклоняється великому шматку кришталю". Особливо помітне прагнення до надмірної декоративності в другому збірнику казок ("Гранатовий будиночок"). Показовим в цьому плані є те, скільки естетичної радості доставляло героєві, наприклад, споглядання дорогоцінних каменів. "Він часто проводив цілі дні, пересипаючи зі скриньки у скриньку оливково-зелені хризоберили, які здаються червоними при сяйві лампи, кімофани, прорізані срібною рисою, наче дротом, фісташкові хризоліти, рожево-червоні і винно-жовті топази; його полонило червоне золото сонячного каменю, перлова білизна місячного каменя "і т. д. З непереборним захопленням та натхненням Уайльд писав про одяг своїх персонажів. Він ще не заїкнувся про зовнішність інфанти, а з перших рядків дуже докладно, немов у модному журналі, зобразив її вбрання: "Плаття на ній було сіре атласне, з важким срібним шиттям на спідниці, а туго затягнутий корсаж весь був розшитий дрібними перлинами. З її сукні, коли вона йшла, визирали крихітні туфельки з пишними рожевими бантами. Її велике газовий віяло було теж рожевий з перлами "і т. д. Інколи автор навіть «забуває» зобразити обличчя людини, але його костюм описує завжди. Якщо книги Достоєвського часто були надбанням психіатрів, то книги Оскара Уайльда можуть бути незамінні для ювелірів і кравців. Описуючи і захоплюючись усім, що створила людина для прикраси людини, цей кімнатний, салонний письменник зовсім відмовляється помічати природу. Штучну красу він плекав, а від природної - відвертався. Практично неможливо знайти на сторінках його творів жодного пейзажу, ні подиху свіжого вітерця: всюди шикарні палаци, заморські гобелени і холодний мармур.
Але незважаючи на всю, іноді, навмисну, наївність у змалюванні життя і постійну підміну реальних конфліктів уявними, критичне ставлення письменника до багатьох явищ сучасної йому дійсності, дуже виразно звучить у цих казках, що відразу визначило їх місце серед провідних творів, що протистоять літературі вікторіанської Англії. Сучасна Уайльду англійська критика зустріла казки холодно і навіть дещо вороже.
Критики постійно звинувачують митця у відсутності глибини в судженнях про окремі сторони сучасної йому дійсності, в "характерній" слабкості фіналів його казок, що не випливають, як правило, з усього розвитку дії. Наприклад, іронізуючи над багатіями-філантропами, Уайльд сам вдається у своїх казках до сентиментально-філантропічних розв'язок (фінали "Щасливого принца", "Велетня-егоїста"). Цікаво, також, відзначити точку зору Оскара Уайльда з цього приводу "... У мене був високий дар; я зробив мистецтво філософією, а філософію - мистецтвом, що б я не говорив, що б не робив – все викликало людей здивування, все, до чого б я не торкався, - чи то драма, роман, вірші або вірш у прозі, дотепний або фантастичний діалог, - все променилося невідомою досі красою. Я збудив уяву мого століття настільки, що воно і мене оточило міфами і легендами. "[2] справді , така самооцінка свідчить багато про що. І якщо вдуматися, то Уайльд дійсно близький до істини!
Від казок, з їх чітко вираженими соціальними мотивами, Оскар Уайльд переходить до найбільш типового твору декадентської літератури - "Портрета Доріана Грея" (1891). У творчому доробку Уайльда це єдиний великий твір художньої прози. Сам автор не дав йому жанрового визначення. Його називають романом, але його можна назвати і повістю, і навіть "драмою в прозі". "Портрет Доріана Грея" позбавлений чіткої жанрової визначеності, тому і виникають уточнюючі характеристики: роман-алегорія, роман-символ, роман-міф. Кожному з цих визначень в тексті роману можна тією чи іншою мірою знайти обгрунтування, меншою мірою це можливо для алегорії: алегорія - пряме іносказання, сенс його однозначний, а "Портрет Доріана Грея", його символіка викликають різне тлумачення.
Сюжет роману грунтується на традиційному мотиві угоди з дияволом та участі магічного предмета у фатальний долю героя. Коли літературознавці говорять про джерело безпосереднього впливу на творчий задум Уайльда, зазвичай називають "Шагреневу шкіру" (1831) Бальзака. Однак крім "Шагреневої шкіри" критики називають і інші джерела впливу на сюжет роману і характер героя, такі, як роман Чарльза Метьюріна "Мельмот Блукач" (1820), повість Стівенсона "Надзвичайна історія доктора Джекіла і містера Хайда" (1886), "Навпаки "(1884) Гюїсманса. Безпосереднє джерело ідеї магічного портрета Річард Олдінгтон знаходить не в "Шагреневої шкірі", а в "Вівіані Греї" (1826 -1827), романі Дізраелі. Можливо, всі ці та навіть деякі інші твори, наприклад, "Вільям Вільсон" (1839) Едгара По, або "Алмаз Раджі" (1878) Стівенсона, були враховані Уайльдом і стимулювали його задум.
Можна погодитися з критиками, але, на мою думку "Портрет Доріана Грея" - не імітація того чи іншого літературного джерела, а незрівнянне творче плетиво естетизму та романтизму. Назва роману підкреслює особливе значення портрета в сюжеті, і якщо вона покликане орієнтувати читача, то портрет заслуговує пильної уваги, як би не оцінювати достоїнства цього художнього винаходу. У перетвореннях портрета висловлена суть того, що відбувається в романі.
Оповідь у " Портреті Доріана Грея" засновано на сюжеті і характерах, що поєднують правдоподібність і фантастику, що пов'язано з традицією жанру роману., створені Уайльдом характери, включаючи Доріана Грея, не відрізняються життєвою повнотою. Навпаки, існує свідомий і послідовний розрив з традиціями реалізму. Уайльд «висмикує» своїх героїв з їх громадських зв'язків, підміняючи значні життєві конфлікти штучно створеними "проблемами". Світ, що цікавить тут автора перш за все, - це світ "обраних" людей, переваги яких над "сірою масою" він наполегливо підкреслює.
Історія падіння юного аристократа Доріана Грея, розбещеного світським лордом Генрі, розгортається у вишуканій обстановці багатих кімнат. Милування предметами салонно-аристократичного побуту, естетизація морального розбещення, що виправдує цинічні міркування і дії героїв, роблять цей роман одним з найбільш характерних творів декадентської прози.
У всіх основних дійових осіб один прототип, всі вони - Генрі Уоттон, Безіл Холлуорд і Доріан Грей - у своїх прагненнях іпостасі однієї особистості - Оскара Уайльда, висловлюють суперечливу єдність його драматичної свідомості. Найяскравіший і довершений персонаж, своєрідний демон-спокусник, - лорд Генрі Уоттон. Уайльдівський Мефістофель позбавлений атрибутів диявола, він діє у масці світської людини з вищого суспільства. Його мова - низка блискучих парадоксів, так званих, "загальних місць навиворіт", які, на думку більшості критиків, навіть стомлюють своїм блиском . Розмови цього "махрового" естета підступні, вони здатні запаморочити уяву та свідомість будь –якої молодої людини. Проявити у всій повноті свою сутність для лорда Генрі - значить "дати волю кожному почуттю" і кожній думкці з єдиною метою насолоди. Якщо на шляху до насолоди встануть мораль і совість, їх треба подолати і відкинути: на думку лорда Генрі основа моралі та совісті - лише страх і боягузтво. "Совість - офіційна назва боягузтва" - ось кредо його концепції естетського гедонізму, його теорії насолоди. Цій концепції протистоїть і словесно її оскаржує один лорда Генрі - Безіл Холлуорд, автор портрету Доріана Грея. Він стверджує, що і сам проповідник теорії насолоди невірно трактує її, він лише прикидається циніком, оскільки "соромиться своєї доброчесності". За його словами, лорд Генрі ніколи не говорить нічого морального, а й ніколи не робить нічого аморального. Однак, з точки зору автора, з останнім досить складно беззастережно погодитися, адже виправдання не тільки гріха, а й злочину, тому що " гріх - єдиний «корисний» елемент, що зберігся в сучасному житті", ставить під сумнів більшість морально-етичних принципів. Лише настільки затятий гедоніст, як лорд Генрі, міг собі дозволити заявити щось подібне. Цій людині недостатньо становища оратора, підкорює увагу слухачів, йому мало загального визнання його дотепності. Він хоче постійно "помішувати життя, щоб воно не прокисло". Особливий інтерес для нього має незаймана людська душа, адже починаючи словесну гру з Доріаном Греєм, він хоче не тільки привабити і вразити його, але підкорити його душу, хоче випробувати насолоду духовною владою. Безіл Холлуорда тому і виступає проти впливу лорда Генрі на Доріана Грея, який виправдано вважає цей вплив поганим. Намагаючись врятувати свого юного друга, він сам стає жертвою Доріана, який вже довів самогубства дівчину, яка щиро кохала його і змусить зробити так само свого давнього знайомого. І все таки, попри всю очевидність прихильності моральному початку і щирому бажанню врятувати Доріана Грея від духовного спустошення, Безіл Холлуорд в боротьбі за дорогу йому людську душу має і певний особистий інтерес, дбаючи про те, щоб тільки для себе зберегти його дружбу і любов. І головне, саме Безіл Холлуорд перший впливає на Доріана, наслідки цього впливу виявляються фатальними для них обох. Адже судження про цього "художника-святенника" буде не об'єктивним, якщо не врахувати того впливу, який створений ним портрет здійснив на живу модель.
Отримавши магічні властивості портрет Доріана Грея став втіленням совісті цієї молодої людини. Він стає глядачем власного життя, з цікавістю спостерігаючи за розкладанням своєї душі. Іноді він все ж таки думає про її загибель, але надзвичайний егоїзм, розбещеність і навмисне притуплення почуттів залишають нездійсненними його надії і спроби повернути колишню чистоту душі. Совість залишається єдиною перешкодою, час від часу нагадуючи про себе, насичуючи меланхолією навіть його пристрасть. Оскільки Доріан не в змозі протистояти нещадній викривальній силі портрета, він вирішує усунути цю перешкоду, знищивши витвір художника але, вбиваючи совість, він вбиває себе.
Критики засуджували вихід роману у світ, звинувачуючи його роман у аморальності. Оскар Уайльд протестував проти цього, надіславши опонентам 216 ! друкованих відгуків на "Портрет Доріана Грея" понад 10 відкритих листів в редакції британських газет і журналів. В обгрунтування протесту він відстоював принцип незалежності мистецтва від моралі, стверджуючи також, що не бачити досить «прозорої» моралі, викладеної в цьому романі, можуть тільки ханжі, і мораль ця полягає в тому, що не можна безкарно вбивати совість. Оскар Уайльд писав, що розказана ним історія є прикладом того, що "будь-яка надмірність, як у тому, що людина сприймає, так і в тому, від чого відмовляється, містить в собі покарання."[1] Проте, на мою думку, «мораль» та основний сенс книги виходить за межі такої авторської характеристики, тому що в ній відображені суттєві риси умонастрої естетсько-декадантского середовища. Ця книга дає можливість, та спонукає читачів до розмірковувань про "культ краси". Критичне початок не має послідовного розвитку в романі, залишаючись засобом вираження надзвичайного скепсису письменника. Описуючи своє презирство до "обмеженого, вульгарного століття, з його вульгарними прагненнями і грубо-чуттєвими задоволеннями", Уайльд нічого не пропонує натомість. Звідси випливає цей характерний для представників літератури декадансу настрій безвиході.
Як підсумок, доцільно наголосити, що постійний навіть можливо дещо надмірний індивідуалізм творчості Оскара Уайльда призвів до того, що навіть ті незначні дещиці реальної правди життя і щирого співчуття знедоленим, які зробили його казки популярними, не змогли знайти подальшого розвитку в його творчості.


Використані джерела

1. www.vokrugsveta.ru/encyclopedia
2. Hough G. The Last Romanties. - L.: University paperbacks, 1961; Johnson R.V. Aestheticism. - L.: Methuan & Co., 1969; Hewison R. John Ruskin. The argument of the eye. - L.: Thames & Hudson, 1976.
3. Соколянский М. ОскарУальд: Очерк творчества. – К.; 1990. – 200 с.
4. Штанько Л. Естетизм як принцип художньої творчості // Всесвітня література в середніх навчальних закладах України. – 2007. - № 4. – С. 31-34.
5.01.2011