Таки добряче розсердився – то чути за страмницю не хотів разом із байстрям – вилупком її, але коли приїхала з міста Зотиха та похвалилася, що бачила, та прошепотілася, що мале вже клей якийсь там нюхає по городських звалах, то надумав їхати. "Що, воно хіба винне – заберу собі, бо пропаде, – міркував. – Таки наше, в селі з нього ті клеї вивітрю, мо‘ люди будуть іще…"
Це забули, а то дивувалися в Очеретяному: "Й у кого те стерво – Павлові замолоду грало й співало було все в руках, Дося в передових, а дочка… Пізнє дитя, пестили його, а відправили вчиться, то воно злигалося там хтойзна з ким, байстря нагуляло." Павло кричав: "Хай не вертається, бо в Очеретянці втоплю!" Дося й зійшла, тужачи, а тії не було й на похорон…
Не подобалося Павлові місто – запльоване, недопалками, наче квасолинням усіяне, тьху! Найшов її в запльованій пив'ярні – "квасолиння" вимітала, пішли – непутяща квартирувала в якомусь голубнику на "часному секторі." Аж зраділа, що малого забирає. "Це твій дід – Павло, побудеш тро‘ в нього – і мені легше, й на свіжому…" – торготіла вдягаючи тонколице, хворобливого виду хлоп'я. Хлоп'я мовчало, Павло, бачачи, на що звелася дочка, хмурнів і підганяв: "Хутчіш – електричка в нас!"
– Клей нюхав, справді? – спитався вже в електричці. Малий жував куплений дідом чебурек і витирав прозорі пальчики об сидіння.
– Нюхав…
– Нащо?
– Шоб забалдєть… Христя казав…
– І що?
– Не забалдєв – ригав… та Христя казав, що поначалу…
– Мамка п'є? – Він ніяк не міг вирахувати, скільки хлоп'яті років – то виходило шість, то вісім…
– П'є. І дя‘ Льоша п'є, й Нінка. А як дя‘ Льоша остається, то мене вигонять на улицю. Кажуть, що дя‘ Льоша ноччю боїться. Діду, а чо‘ больші дядьки бояться?
Хлоп'як назвав його дідом і старому запекло несподівано в оці.
– Що, часто вигонять?
– Та… то ще нічо, а як дя‘ Льоші довго нема, то мамка лупить!
– А взимку?
– Христя бере согріться. Правда, бабки вимага…
Одразу згадав своє. Лигнувши з товаришами-фронтовиками, батько лупив не лише малого Павлика з сестрою, не лише змучену та висотану матір, а й сусідів, котрі сікалися, було, боронити. Через те не надто хто й сікався. Коли батя особливо навіснів, Павлик ховався на горищі, а, що старий міг буянити й кількадень, то облаштовувався там ґрунтовно. Можна було, правда, попроситися до дружка Валерки – Павлика пустили б, але він соромився. За батька… Вночі на горищі було холодно й страшно, то хлопець вигадав собі незриму та могутню заступницю – Солодищицю. Покровителька жила на небі й будь якої миті могла зробити Павликове існування приємним і солодким. А ще вона могла забрати його до себе на небо. На небі було тепло, там удосталь наїдків і ніхто не б'ється. Але шлях до вимріяних небес потребував багато хотіння, а хотіння хлопчикові все не вистачало – так і потерпав на негостинній землі.
У снах Солодищиця бачилася хлопцеві схожою на тітку Катерину, та гостювала в них, правда рідко, і завжди пригощала дітей цукерками "Шкільні." "Тітка Катерина" зі снів мала широкі крила й велику торбу через плече, в торбі були солодощі та книжечки з казками – малий Павлик дуже любив казки.
– Нічого, в селі в нас гарно, там чорнобривці нюхатимеш, а не клей. Їсти варить почну, ти що любиш?
– Мівіну… А криси в вас у селі є?
– Пацюки? Бувають, а що?
– В нас такелецькі…
В деталі не вдавався – нащо малого лякать, але навідувалися й до нього чималі. Відколи вмерла Дося, Павло, сподіваючись і власної скорої черги, махнув рукою на господарство, в хаті було холодно, голодно й незатишно. До того ж усе дошкульніше діймав біль у плечі –непозбутній наслідок давньої травми на тракторі – ходив тоді в гіпсі аж два місяці. Старому все частіше згадувалося дитинство…
Натхненний можливістю потрапити до Солодищиці на небо, Павлик відкрився Валерці: "…лиш хотіння не вистачає, а якби ти поміг, ну – хотінням своїм, то ми б удвох!" Дружок манливої перспективи не оцінив – хлопці реготали тоді з Павлика-дурника покотом чи не з рік.
Електричка спізнилася – стриміла чомусь на безлюдному роз‘їзді добру годину й вони не встигли на єдиний автобус до Очеретяного. Міцно взяв малого за руку:
– Нічого, це літо – дійдемо.
Підіймались узбочиною вибоїстої асфальтівки на поташнянську гору, коли ззаду долинув далекий відголос грому – подорожніх наздоганяла гроза.
– Та нічо – це літо…
Малий сопів – так далеко ніколи не ходив.
– Звикнеш у мене – й до матері назад не схоч! – підбадьорював.
– Я й счас не хо!
Спасіння від негоди мало обриси облупленої зупинки, за задумом сюди мали б виходити до автобуса поташнянці. Коли навскісні дощові батоги почали діставати подорожників і всередині, він посадив змерзле хлоп' я на руки й пригорнув, затуливши полою піджака.
– Змерз? Нічого, потерпи, мені теж бувало… Я ось розкажу тобі про Солодищицю…

Їх так і не знайшли. Організовані в районі пошуки виявились марними. Останнім, хто бачив на дощовій зупинці старого та мале хлопченя, був заготівельник молока, що повертався машиною з Очеретяного.


Серпень 2011р




.