Колись, у третьому класі, сусід по парті Ваха, якого всі боялися, причиняв Тимофієві пальці кришкою, а Тимофій терпів, бо Ваха міг набити. А йшов додому – хукав на долоню та мріяв про вишукані помсти. Але недовго – знав, що однаково не помститься, то почав мріяти, щоб мучитель умер. Так – або захлинувся чимсь, або від менінгіту. Ваха не вмирав…
Згодом Тимофій почав мріяти, щоби вмер фізкультурник, що збиткувався з щуплявого Тимофія, надто – як той недоладно теліпався на турніку.
Через два роки після армії Тимофій оженився. Люба його любила, але не пощастило з сусідом по вулиці – Сьомко виявився (куди Васі!) – садистом іще тим: усю воду з-під своїх ринв пустив молодятам у двір, а як Тимофій сказав, то наплював йому в лице й погрозив, що одніме город – мав, буцімто, якісь давні права. Тимофій витер слину й почав мріяти, щоб Сьомко вмер.
Мріяти, щоб хтось умер було легко, нестрашно й не клопітно. Тимофій прокопав канавку, аби вода не текла під фундамент, а Люба його й так любила.
Дитя в них було одне, і виросло нічого, вчиться послали, але тут немолодому Тимофієві вступив біс у ребро. Працював у шляховій дільниці та накинув оком на нестійку в деяких із божих заповідей Лавруху. Скоро молодиця накинула на Тимофія не лише око, а й м'ясисту, прикрашену першими ознаками артриту ногу, але Тимофій боявся її придуркуватого Мирона й надалі почав завбачливо уникати любощів коханки. "От якби Мирон вмер" – мріяв Тимофій.
Люба хворіла, в неї з'явилася задишка, посиніла шкіра на обличчі та виріс живіт. Тимофій усе дужче зітхав за спокусливою Лаврухою, але Мирон умирати не збирався, що, звісно ж, не додавало Тимофієві ніякої втіхи.
Мріяти про будь-чию смерть було хоч і легко, хоч і не страшно й не клопітно, зате довго. Але Тимофій змирився.
Вмер пенсіонер-фізкультурник, Тимофій на похорон не пішов – сидів у генделику, згадував свої спортивні здобутки та сьорбав пиво. "Але було б краще, якби вмер Мирон." – Ця думка псувала смак напою.
Син закінчив навчатися й оженився, скоро Тимофій з Любою стали дідом і бабою, а ще в Люби розвинулась неабияка гіпертонія, вона ніде не ходила без пігулок.
Онучаті було два рочки, як помер Сьомко. Поки в сусідньому обійсті панувала розгубленість, Тимофій пішов до Сьомкових синів і хоробро сказав, щоб переробили ринви. Ті погодились. "Але було б краще, якби вмер Мирон," – знову подумалось Тимофієві.
Його дужче й дужче непокоїли болі в шлунку, а ще почало викручувати на погоду ногу, але Тимофій молодився. Молодитися допомагали думки про Лавруху та про скору смерть її Мирона. Господь почув Тимофієві молитви.
Мирон помер несподівано – уві сні, й Тимофій не боявся більше грішити з Лаврухою. Вона, було, запила, та Тимофій швидко навів лад – п'яниця йому не потрібна.
Люба, природно, взнала. В неї стався гіпертонічний криз, а в самого Тимофія відкрилася виразка. Правда тепер трохи менше крутило в нозі.
Життя не було. Аби не ганьбитися перед порядними сватами, не розлучались, Тимофій потиху вчащав до Лаврухи. Стали думати, як зійтися, адже тепер Лавруха була вільною, але не був вільним Тимофій. І він почав мріяти, щоб умерла Люба…
Син із Тимофієм не розмовляв і не приїздив – Люба йому все розказала. В неї почастішали напади й Тимофій збадьорився, втім виразка надто бадьоритися не дозволяла. Знов почало крутити в нозі, а скоро й у другій. Тимофій ходив з ціпком, але першою таки вмерла Люба. Планували чекати рік, але не витримали – зійшлися разом через три місяці. А що, син однаково не приїздив.
Якось кривий та змучений Тимофій грів болючі кості проти осіннього сонечка, як хтось сказав йому, що вмер Василь із Заріччя. Тимофій має знати, здається, вони ж були однокласниками. Тимофій згадав Ваху. Нарешті збулися всі його мрії…

5 жовтня 2011р