Достатньо звичайна історія. Прямо таки буденщина. Ніхто особливо не голосив, усі мовчки сприймали реальність. Лишень одна старушенція линула в обійми до криниці і ковтала солоні сльози. Олена Миколаївна відчувала, що скоро ще не одну людину відправлятимуть до Бога, але про це казали лишень її хворе серце і мертве обличчя.
- Не журися, Хвороснячко, прийми ж мої співчуття, - але стара не зважала на словеси прохожого і далі собі ридала, - ну чого ви мовчите? Усіляке буває, це ж життя. Ну чого ви так побиваєтесь? Ніхто не винен, люди тут безсилі.
- Безсилі? –промовила ледь-ледь жінка, - невже Ви так думаєте? А те, що вбивці моїх діточок, моїх Олешки й Марусиночки, дозволили втекти від кари, - це нормально?
- Не меліть дурні, ви ж знаєте, що фраєр не винен.
- Фраєр..не винен… Ніхто не винен, а людей немає… Мене вже немає..
Заплющивши очі, Олена Миколаївна згадала сина і дочку, яких було вбито через безжалісність і жорстокість місцевого багатія Василя Вдовиченко. Згадала вона і садок вишневий коло хати, який було спалено, а в ньому її перлиночок, її дітей. Знову важкі сльози і безмежна німота. З того часу Хвороснячка, як називали її односільчани, не виронила ані пари з вуст. Лишень зерно помсти засіялось в її обвугленій душі. Сховалося сонце і небо затягло сірими хмарами. Десь за хуторами майоріла блискавка. Очі сивої Олени наповнились слізьми знову, проте через мить в них заблищав біль і жага покарати злочинця.
-Ах, Василю, сучий ти сину…! Нащо кинув в домовину мойого Олешку, мою кралечку Марусиночку? За що мене лишив наодинці з горем? За те, що мої діточки захистили дівчину від обезчестення? За те, що вони не змовчали, як усі інші? За те, що їх гарячі серця не взяли твоїх чорних грошей? Ах, як же ти житимеш з цим, іроде? А ніяк…
Ходили чутки, що стара Хвороснячка втопилася у ставку, що виїхала за кордон, що померла десь на шляху. ЇЇ ніхто не бачив вже з тиждень. Навіть хату її хотіли здати якимсь приїжджим. Але Олена Миколаївна невдовзі повернулася у село, знищивши мрії місцевих безсоромників. Худа, сива і мовчазна – такою вона повернулася. Потовклася у хаті, замісила тісто і заходилась коло нього. Сльози омивали її руки, прямували до місива. Надвечір свята паска була готовою. Вийшла вона рівнесенькою і пахучою. Стара загорнула випічку в хустину і попрямувала в кінець провулку. Натиснула на дзвінок, очікувала на зустріни хоч когось, а бажано господаря.
- Вы к кому?
- Мені б Василя Юхимовича побачити, я йому пасочку принесла. 9 днів же, як Олешку й Марусиночку спати вклали. Поговорити по-дружньому з ним хочу.
Охоронець кудись зателефонував і пропустив стару. Олені Миколаївні сліпили очі та розкіш і сяйво, якими щедро були наповнена кожна кімната фраєрівського будинку. Зайшовши до кабінету, Хвороснячка зачинила за собою двері і втупилася у Василя.
- А, это ты. Все-таки решила взять деньги? Я же говорил, что всё можно купить. Ну, проходи, бабка, не топчись на пороге.
-Не треба грошей. Ти один з останніх, хто бачив моїх дітей живими. Сьогодні 9 днів. Пом яни зі мною їх душі. Я ось паску спекла…
-О, домашненькое я люблю! Добрая ты, бабка. Паску приволокла. Ну давай же, я винца налью.
-Хіба тобі можна вина?
-Ты не ёрничай, я парень молодой, но мне же не 16 лет.
-Хіба 22 великий лік? Їж паску, бо вже скоро сонце заховається. А я боюся пітьми.
Василь приніс келихи і пляшку дорогого вина.
-Будем, бабка. И не серчай на меня, я не виновен. Так случилось.
-Не винен, аякже…
-Хороша паска. Люблю я такие. В городе не купиш нормальную, а здесь мне некому спечь. Что єто, бабка, за браслет у тебя дивный? Как проволка, да с шипами.
-Це оберіг такий, не зважай. Їж пасочку. Та вип ємо трохи. Та я піду.
На останній сторінці сільської газети була малесенька стаття. В ній чітко й лаконічно описувалися дві смерті. Фраєра Вдовиченка знайшли задушеним у власному домі. В організмі Василя лікарі знайшли рештки сильнодіючого снодійного. Поряд з багатієм лежала старезна бабка – зупинка серця. В руках у неї були дві світлини у рамочці із зображенням хлопця та дівчини. Померли у святі великодневі свята. Як банально. Нічого дивного вже в світі не буває. Одні звичайні історії. Коли ж щось цікаве буде, а то й душу потішити нічим?