ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯАвторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.11.21
09:49
Ти вся зі світла, цифрового коду, газетних літер, вицвілих ночей,
У хтивому сплетінні повноводних мінливих рік і дивних геометрій.
Земля паломників в тугих меридіанах, блакитних ліній плетиво стрімке.
Що стугонить в лілейних картах стегон
В м'яких, п
У хтивому сплетінні повноводних мінливих рік і дивних геометрій.
Земля паломників в тугих меридіанах, блакитних ліній плетиво стрімке.
Що стугонить в лілейних картах стегон
В м'яких, п
2024.11.21
06:40
Сім разів по сім підряд
Сповідався грішник…
( Є такий в житті обряд,
Коли туго з грішми )
І те ж саме повторив
Знову й знов гучніше.
( Щоби хто не говорив —
Страшно бути грішним… )
Сповідався грішник…
( Є такий в житті обряд,
Коли туго з грішми )
І те ж саме повторив
Знову й знов гучніше.
( Щоби хто не говорив —
Страшно бути грішним… )
2024.11.21
06:38
Димиться некошене поле.
В озерці скипає вода.
Вогнями вилизує доли.
Повсюди скажена біда.
Огидні очам краєвиди –
Плоди непомірного зла.
Навіщо нас доля в обиду
Жорстоким злочинцям дала?
В озерці скипає вода.
Вогнями вилизує доли.
Повсюди скажена біда.
Огидні очам краєвиди –
Плоди непомірного зла.
Навіщо нас доля в обиду
Жорстоким злочинцям дала?
2024.11.21
04:27
Черешнею бабуся ласувала –
червоний плід, як сонце на зорі.
У сірих стінах сховища-підвалу
чомусь таке згадалося мені.
Вона тоді вдивлялася у вишню
і якось тихо-тихо, без вини,
прошепотіла: «Господи Всевишній,
не допусти онукові війни».
червоний плід, як сонце на зорі.
У сірих стінах сховища-підвалу
чомусь таке згадалося мені.
Вона тоді вдивлялася у вишню
і якось тихо-тихо, без вини,
прошепотіла: «Господи Всевишній,
не допусти онукові війни».
2024.11.21
01:27
nbsp Я розіллю л
І
&
І
&
2024.11.20
21:31
Наснив тоді я вершників у латах
Слухав про королеву кпин
В барабани били й співали селяни
Лучник стріли слав крізь ліс
Покрик фанфари линув до сонця аж
Сонце прорізло бриз
Як Природа-Мати в рух ішла
У семидесяті ці
Слухав про королеву кпин
В барабани били й співали селяни
Лучник стріли слав крізь ліс
Покрик фанфари линув до сонця аж
Сонце прорізло бриз
Як Природа-Мати в рух ішла
У семидесяті ці
2024.11.20
13:36
Сказала в злості ти: «Іди під три чорти!»
І він пішов, не знаючи у бік який іти.
І байдуже – направо чи наліво...
А ти отямилась, як серце заболіло:
«Ой, лишенько, та що ж я наробила?!..»
Як далі склалось в них – не знати до пуття:
Зійшлись вони чи
І він пішов, не знаючи у бік який іти.
І байдуже – направо чи наліво...
А ти отямилась, як серце заболіло:
«Ой, лишенько, та що ж я наробила?!..»
Як далі склалось в них – не знати до пуття:
Зійшлись вони чи
2024.11.20
09:10
років тому відійшов у засвіти славетний іспанський танцівник Антоніо Гадес.
Мені пощастило бачити його на сцені ще 30-річним, у самому розквіті…
Болеро.
Танцює іспанець.
Ніби рок,
а не танець.
Мені пощастило бачити його на сцені ще 30-річним, у самому розквіті…
Болеро.
Танцює іспанець.
Ніби рок,
а не танець.
2024.11.20
07:07
три яблука
холодні
осінь не гріє
гілля тримає
шкірка ще блискуча гладенька
життя таке тендітне
сіро і сумно
три яблука висять
холодні
осінь не гріє
гілля тримає
шкірка ще блискуча гладенька
життя таке тендітне
сіро і сумно
три яблука висять
2024.11.20
07:04
Батько, донечка, і песик
Всілись якось на траві
Не було там тільки весел
Але поруч солов'ї…
Щебетали і манили…
Сонце липало в очах
І набравшись тої сили
Попросили знімача
Всілись якось на траві
Не було там тільки весел
Але поруч солов'ї…
Щебетали і манили…
Сонце липало в очах
І набравшись тої сили
Попросили знімача
2024.11.20
05:44
Ти не повинен забувати
Десь в олеандровім цвіту
Про українську світлу хату
І щедру ниву золоту.
Ще пам’ятай обов’язково,
Ввійшовши в чийсь гостинний дім, –
Про милозвучну рідну мову
Й пишайсь походженням своїм.
Десь в олеандровім цвіту
Про українську світлу хату
І щедру ниву золоту.
Ще пам’ятай обов’язково,
Ввійшовши в чийсь гостинний дім, –
Про милозвучну рідну мову
Й пишайсь походженням своїм.
2024.11.20
05:12
Спиваю натхнення по краплі
Заради простого рядка.
Я досі ніяк не потраплю
До міста Івана Франка.
Запросить в обійми ласкаво
Там вулиця світла, вузька.
Я б вигадав теми цікаві
Заради простого рядка.
Я досі ніяк не потраплю
До міста Івана Франка.
Запросить в обійми ласкаво
Там вулиця світла, вузька.
Я б вигадав теми цікаві
2024.11.20
05:11
Які залишимо казки?
Домовики лишились дому.
Лісовики де? Невідомо.
Тепер на березі ріки
не знайдете русалок сліду.
Чи розповість онуку дідо,
як шамотять польовики?
Коли зовуть у гай зозулі,
Домовики лишились дому.
Лісовики де? Невідомо.
Тепер на березі ріки
не знайдете русалок сліду.
Чи розповість онуку дідо,
як шамотять польовики?
Коли зовуть у гай зозулі,
2024.11.19
21:50
Тим часом Юрик, ні, то Ярек
Прислав запрошення - меню…
Перелік всього — і задаром
Ну що ж нехай, укореню.
Присиплю жирним черноземом
А по-весні, дивись, взійде…
Ми творчі люди. Наші меми
Не встрінеш більше абиде…
Прислав запрошення - меню…
Перелік всього — і задаром
Ну що ж нехай, укореню.
Присиплю жирним черноземом
А по-весні, дивись, взійде…
Ми творчі люди. Наші меми
Не встрінеш більше абиде…
2024.11.19
18:51
Я розпався на дві половини,
Де злилися потоки ідей.
Розрізнити не можна в пучині
Дві ідеї в полоні ночей.
Зла й добра половини тривожні
Поєдналися люто в одне,
Ніби злиток металів безбожний,
Де злилися потоки ідей.
Розрізнити не можна в пучині
Дві ідеї в полоні ночей.
Зла й добра половини тривожні
Поєдналися люто в одне,
Ніби злиток металів безбожний,
2024.11.19
13:51
Мені здається – я вже трішки твій,
а те, що я тобою не хворію,
є результатом згублених надій,
якими я щоразу червонію.
17 липня 1995 р., Київ
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...а те, що я тобою не хворію,
є результатом згублених надій,
якими я щоразу червонію.
17 липня 1995 р., Київ
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори на сторінці:
2024.11.19
2024.11.16
2024.11.11
2024.11.02
2024.11.01
2024.10.30
2024.10.17
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Фішбейн Мойсей /
Рецензія критики
М.-Ф. Рубан - Етнокультурний код у поезії Мойсея Фішбейна
Національний університет “Києво-Могилянська Академія”
Факультет гуманітарних наук - Кафедра філології
Курсова робота
студентки IІІ року навчання
Факультету гуманітарних наук
Мір'ям-Фейґи Рубан
Керівник:
д. філ. н., проф.
Моренець Володимир Пилипович
Київ-2005
Факультет гуманітарних наук - Кафедра філології
Етнокультурний код у поезії Мойсея Фішбейна
Курсова робота
студентки IІІ року навчання
Факультету гуманітарних наук
Мір'ям-Фейґи Рубан
Керівник:
д. філ. н., проф.
Моренець Володимир Пилипович
Київ-2005
ЗМІСТ
І.1 Герменевтичний підхід
І.2 Етнокультурний код: спроба визначення
Додаток 1
Додаток 2
Додаток 3
Додаток 4
Додаток 5
Додаток 6
ВСТУП
До доробку українського поета Мойсея Фішбейна належать вірші, прозові твори та низка блискучих перекладів світової клясики. В цій роботі зосередимо увагу на поезіях Мойсея Фішбейна.
Творчості Мойсея Фішбейна притаманна неповторна авторська манера: художній світ поета вражає смисловою глибиною й мовним багатством. Його літературна спадщина становить надзвичайно цікаве поле для літературознавчих досліджень. Втім, праць такого плану наразі є не вельми багато (деякі з них буде згадано далі).
Нашу увагу привертає поєднання в поезії Мойсея глибинних кодів , у яких угадуються мотиви й символи української та єврейської традицій. Ці категорії дістають фундаментального художнього осмислення й постають не як окремі знаки чи символи, а як органічна єдність у ліричному всесвіті Мойсея Фішбейна.
Отже, наше завдання – експлікувати спосіб функціонування та поєднання етнокультурних кодів у творчості поета. Вважаємо за доцільне попередньо пояснити мотивації, що спонукали нас вибрати цей дослідницький підхід. Затим, – через осмислення української культурно-літературної парадигми другої половини ХХ ст. та біографії автора – висвітлити характерні особливості його творчости в цьому контексті.
Розділ І Обґрунтування методів дослідження
І.1 Герменевтичний підхід
Осягти й проаналізувати на належному рівні складну картину Мойсеєвого художнього світу – вельми відповідальне завдання, що потребує делікатного підходу. Отже, визначальним для нашого аналізу є вибір методу дослідження.
Сьогодні літературознавство має низку засобів для відчитання множини смислів у тексті. Кожен із таких підходів спирається на певний дослідницький апарат і має конкретну мету. При цьому застосування тих чи тих методик приводить до різних висновків, залежно від того, яку зацікавленість має дослідник.
До текстів Мойсея Фішбейна вважаємо за доцільне застосувати герменевтичний підхід як спосіб інтерпретації (за Г.-Ґ. Ґадамером). Наведемо тут його особливості, які вмотивували наш вибір.
Вихідний пункт герменевтичної теорії Г.-Ґ. Ґадамера : “художній твір – це виклик нашому розумінню, бо він... ухиляється від усіх інтерпретацій і чинить перетворенню в ідентичність терміну опір, який годі здолати”.
Це означає, що текст, на відміну від усного твердження (що постає як щось окреме й претендує на однозначне сприйняття), перебуває сам у собі, він ніколи не вичерпується, його годі зрозуміти до кінця , він повсякчас лишається відкритим для різного уявного наповнення . Але позаяк інтерпретація – це ступання “застиглим слідом слова до смислу сказаного” , а смисл цей – невичерпний і неосяжний, то інтерпретатор не може вповні зрозуміти те, що мається на увазі в тексті. Зрозуміти іншого значило б розуміти його так, як він це мислить. Але читач не має змоги спитати автора, що той мав на меті, тобто осягти єдиний “об’єктивний сенс” художнього тексту.
Тож між текстом та його інтерпретатором щоразу розігрується діялогічна ситуація запитань і відповідей . При цьому мірила, за яким можна було б визначити істинність інтерпретації немає.
“Сприйняття поетичного твору... це рух по колу, під час якого відповіді знов перетворюються на запитання й провокують нові відповіді... Жоден твір мистецтва ніколи не звертається до нас однаково. Внаслідок цього і ми змушені щоразу відповідати інакше. Інша сприйнятливість, інша уважність, інша відвертість уможливлюють появу... єдиної постаті, єдність художнього висловлювання у такому розмаїтті відповідей, яке ніколи не вичерпується...” .
Відтак у результаті інтерпретативної діяльности постає ціла множина тлумачень того самого тексту, й це явище є цілком закономірним і виправданим. "Є помилково протиставляти це нескінченне розмаїття непохитній ідентичності твору”.
Герменевтичний аналіз має на меті не зрозуміти текст, а порозумітися з ним, дійти своєрідної згоди .
“Ми рухаємось у вимірі смислового, яке зрозуміло в собі й не мотивує як таке повернення до суб’єктивності іншого. Завдання герменевтики полягає в тому, щоб роз’яснити диво розуміння, яке не є таємним причастям душ, а участю в спільному смислі”.
Процес такого порозуміння Ґадамер називає читанням (“де йдеться про літературну герменевтику, так само, в першу чергу йдеться про суть читання”). Позаяк “усе написане, litterae, стає загальним поняттям, під яким об’єднуються тексти”, “читання переміщується до центру герменевтики та інтерпретації” . “Читання – це завершена форма... зустрічі з мистецтвом”.
Читання, за Ґадамером, це передусім осмислене читання, це вже тлумачення того, що мається на увазі . При всякому читанні розуміння того, що каже інший, це не тільки розуміння того, що мається на увазі, а й “те, чим поділилися, щось спільне” .
При цьому Ґадамер розділяє власне читача та читача-науковця. Він тлумачить слово “філологія” як “радість з приводу висловлення смислу” і вбачає різницю між радістю з приводу висловлення смислу та дослідженням смислу прихованого. Ця різниця артикулює простір смислу, де рухаються обидва види розуміння. Але в обох випадках інтерпретація текстів із висловлюваним смислом завжди лишається пов’язаною з попереднім розумінням і завершується його збагаченням. Адже інтерпретатор читає текст, уже володіючи певною множиною оцінкових суджень, очікувань смислу. Ці попередні поняття, що ними оперує інтерпретатор, при читанні тексту збагачуються новими конотаціями. Отже, результат інтерпретації тексту значною мірою залежить від власного розуміння інтерпретатора.
Крім того, особливе значення для нас має герменевтичне правило, згідно з яким ціле розуміють з часткового, а часткове – з цілого. Частини, які походять із цілого, в свою чергу, визначають також це ціле.
“Як... окреме слово входить у взаємозв’язок речення, так і окремий текст належить до взаємозв’язку твору письменника, а... той же самий текст належить як маніфестація творчої миттєвості до цілого духовного життя його автора... Лише в такому цілому об’єктивного та суб’єктивного може завершуватись розуміння.”
Таким чином, обраний нами герменевтичний метод дослідження тексту дає можливість розглянути ціле – поетичні тексти – через часткове – закладені в них етнокультурні коди.
І.2 Етнокультурний код: спроба визначення
Тепер пояснимо, чому категорія етнокультурного коду видається нам найбільш коректною, чому саме за її допомогою варто дослідити смислові та образні рівні поезії М. Фішбейна.
Поняття етнокультурного коду дотичне до історії ментальности, яка зосереджує свою увагу на психологічних фактах, усвідомлених, а особливо неусвідомлених орієнтирах, за якими розвиваються типові для тієї чи тієї епохи уявлення людей, за якими вони відчувають, за якими й діють .
За Г. Гачевим, “кожна національна цілість є Космо-Психо-Логос, тобто єдність національної природи, психіки й мислення” .
С. Кримський відзначає, що культура функціонує у формах, які припускають особистісне розкриття, вона репрезентує неповторні риси як індивідуального буття людини, так й історичні особливості людських спільнот (етносів, націй). Національні цінності, в свою чергу, “є ціннісно-нормативним виявленням долі народу, його життєвої траєкторії в універсумі історії... Людина, як і етнос, шукає святе довкілля життя... шукає своє небо і свої святині, те, що символізується храмом її ідеалів, духовних благ загалом” . “Життя людини потребує... того, що вважається... абсолютним, здатним виходити за обрії швидкоплинного буття”.
Національні цінності становлять основу традиційного світогляду, який, у свою чергу співвідноситься з такими поняттями як “етос” культури, народу, “національний характер”, “ментальність”. Національний характер як метафізична ідея утворює певну психологічно-духовну єдність із притаманними для неї рисами світобачення, поведінки, звичаїв. Ці характеристики кодифікуються як означальні в культурі певної нації й набувають статусу констант, закріплюючись, зокрема, в національних архетипах і символах. “Національний образ світу відбивається в пантеонах, космогоніях, проглядає крізь набір основних архетипів-символів у мистецтві” .
Належність митця до тієї чи тієї національної традиції обумовлює те, що етнічні та ментальні коди (у вигляді національних архетипів та символів) відбиваються в полі його літературних творів – як результат авторського художнього діалогу з цими кодами. (В цілому, витягти сутність символу дозволяє тільки контекст, у якому його вжито. ) Згідно з твердженням В. Моренця , використовуючи традиційний елемент культурної дійсности – “концентрат визначених у часі і просторі ідей” - і творчо осмислюючи думку, що в ньому міститься, автор висловлює оцінкове, в чомусь відмінне, часто нове судження щодо її суті, в результаті чого обов’язково виникає додатковий зміст. “Два художніх розв’язання одного питання... містяться в новому поетичному образі, який спирається на традиційний елемент (образ) і відбиту в ньому думку” . “Тому дослідження традиційної інкрустації в творах сучасного поета означає... інтерпретацію його поетики, в якій апеляції до традиції набувають певного... структурного аспекту” .
Тож у нашому випадку застосування категорії “етнокультурний код” – спосіб вказати на функціонування усталених національних архетипів і символів у поезії та їх вплив на формування в ній значень та інтонацій.
Сам автор може заперечувати подібні феномени в своїй творчості, вважаючи їх надуманими. Однак, як відомо, творчий доробок автора відокремлюється від його особистої біографії, його тексти живуть самостійним життям. Культуру й літературу неможливо переписати, але можна перечитати, й кількість можливих її перечитань безмежна. Поза тим, кожне критичне дослідження не претендує на абсолютну істинність, а є спробою зрозуміти глибинні елементи поезії через певний дослідницький метод. (Саме тому в цій роботі ми й обрали герменевтичний метод, який ставить за мету діалог із текстом та легітимізує множинність інтерпретацій).
Як ми вже зауважили раніше, коди, що про них тут ідеться, належать до сфери підсвідомого. Етнокультурний код перебуває у підсвідомості не автора, а поезії. Саме вона є виміром, куди читач входить, як у непізнаний світ. Кожне слово, кожне співзвуччя у поезії не є випадковими, оскільки вони – через особисті рефлексії читача - творять у його уяві картину світу. При цьому, незалежно від авторської інтенції, у поезії можуть виявляти себе такі концептуальні збіги, що їх появи автор не передбачав. Ці збіги спонукатимуть до додаткових читацьких та дослідницьких інтерпретацій. Це тим актуальніше, що йдеться про такі глибокі та повні множин смислів тексти, як Фішбейнові.
Читач зчитує ті коди, що їх містить поетичний текст, при цьому успішність цього зчитування залежить від освічености читача, міри його ознайомлености з тими чи тими кодами (пор. Ґадамерове “попереднє розуміння”). Наприклад, для одного читача певні слова із поетичного лексикону Мойсея Фішбейна можуть видатися екзотизмами, а інший їх зрозуміє як пряме відсилання до вже знайомих реалій. Отже, Фішбейнова поезія вимагає від читача граничного напруження думки, перебування в контексті. І що досвідченішим є читач, то більшою є вірогідність того, що віднайдені ним категорії, які ми називаємо етнокультурними кодами, зрезонують із тими самими категоріями в його, читача, культурному досвіді, призвівши до разючого впізнавання, усвідомлюваного або неусвідомлюваного.
Етнокультурний код є не тільки в поезії Фішбейна, він є в загальнолюдській культурі, й коли читачеві вдається відчути це, коли він – свідомо або несвідомо – володіє кодами або коли він обізнаний з лексиконом Фішбейна, для нього поетичні образи вивільнюють свої значення.
Відтак, наприклад, профетичний мотив (про це буде сказано далі), постає не тільки з Фішбейнового “...Пишу поезії тільки тоді, коли дано Звідти” – стосовно самого поета. Профетичним стає й сам текст, коли читач у ньому, на свій подив, знаходить вражаючі концепти, що в ньому самому відлунюють.
Маємо зазначити, що своєрідною підказкою в дослідженні етнокультурних кодів можуть виступати факти з біографії автора. Тут має значення життєпис автора, його етичні уподобання, мовна та національна ідентифікація, культурно-духовна традиція тієї доби, до якої він належить. Але зауважимо, що пріоритетність, все-таки, завжди належить художньому твору, біографічні факти ж постають як тло до досліджуваного тексту, допомагаючи виявити мотивації автора. (Як паралель – цитата зі статті Ю. Шевельова : “Звісно, все це, якщо можна так сказати, гра з кількома невідомими, і автор може одним реченням зруйнувати так збудовану споруду з карт. Одначе “гра” ця все-таки має сенс, бо принаймні... намагається накреслити лінію розвитку” .)
Взагалі, коли в літературознавстві заходить мова про походження поета / прозаїка, про його національну ідентифікацію, з цих питань постають часом цілі дискусії (як у разі Шевченка й Гоголя), незалежно від того, чи мав сам автор визначену думку з приводу власної етнокультурної приналежности.
У разі Мойсея Фішбейна ситуація подібна. Він принципово виступає проти визначень на кшталт “українсько-єврейський поет” або “українсько-російський” тощо. А коли це визначення застосовують до нього, вважає це ледве не святотатством. Мойсей Фішбейн твердить, що поет може бути або український, або єврейський. У цьому твердженні є певний сенс, якщо йдеться про постать поета як літературного діяча (в контексті певної літератури). Не можна ділити поета між кількома літературами, надто коли за аргумент править його етнічне походження.
Коли ж заходимося глибинно аналізувати тексти, увага до певних деталей біографії автора (в тому числі до тих традицій, що вплинули на формування його світогляду) відкриває перед нами ширші смислові горизонти творчости.
Тож ми не надто наголошуватимемо на біографічних деталях, бо це не є самоціллю, а спробуємо якомога коректніше використати їх у висвітленні авторської поетичної творчости.
Розділ ІІ Творчість Мойсея Фішбейна у світлі авторської біографії
Мойсей Фішбейн народився й виріс у Чернівцях. В силу соціяльно-історичних, політичних обставин, те, що тепер називають мультикультурністю, було для Чернівців кінця ХІХ - поч. ХХ ст. реальним фактом. Поліетнічне місто на кресах Австро-Угорщини було порубіжжям, де перетиналися одразу кілька національних культур (крім української, єврейської, ще польські, угорські, румунські впливи) – під нависанням панівної – загальноімперської. Українці та євреї в цій парадигмі периферійного протистояння метрополії часто мусили інтеґруватися в цю панівну – німецькомовну – культуру (це так і було у разі Пауля Целяна та Рози Ауслендер) або ж у російську – як інтернаціональну. Крім того, зважаючи на мовну поліфонічність Чернівців, була потреба знати й інші, крім української, мови: німецьку, їдиш, румунську (або молдавську), російську.
Коли Чернівці стали радянськими, австро-угорська “ідіосинкратична” поліетнічна культурна спадщина підсвідомо лишалася особливим началом самого духу Чернівців. Мойсей Фішбейн народився 1946 року, але повною мірою пізнав дух цієї спадщини (він, зокрема, називає себе “етнічним буковинцем” ). Як квінтесенція радянських Чернівців – пасаж зі спогадів поета: “Те маленьке місто... з дивовижними стінами будинків: скільки не фарбуй – все одно прозирають старі, латинкою, написи” . Тож поетичне слово Фішбейна має свою безпосередню ґенезу: за висловом В.Скуратівського, “воно безконечно кружеляє в пізньоавстрійському просторі” .
Політична зміна означала ротацію метрополії, але не порушила колоніяльного принципу – вибору між власною національною ідентичністю та панівною, метрополійною. Єврейська культура та література опинилися в набагато невигіднішому становищі, ніж за Австро-Угорщини. Якщо кінець ХІХ ст. уможливлював творчу діяльність мовою їдиш таких постатей, як Еліезер Штейнбарґ, то за радянської доби на таких їдиш-письменників, як Меїр Харац та Йосиф Бурґ, держава тиснула й переслідувала за зроблений ними вибір. “Чернівці, – пише Й. Петровський-Штерн, – напевно, були останнім містом у радянській Україні, де їдиш-культура зберегла інституялізований характер”.
Щоправда, як зазначає Й. Петровський-Штерн, унікальність вибору Мойсея Фішбейна полягає в тому, що він обрав українську літературу, а не російськомовну радянську. За тих часів у Чернівцях процвітала (“flourished”) вишукана українська мова (“high standard of spoken Ukrainian”) з характерними польськими, румунськими, угорськими елементами, на противагу до інших урбаністичних центрів України з їхнім радянізованим, зрусифікованим стилем української. Отже, з дитинства Мойсей був прилучений до живої мови. Певно, особливе значення мало також те, що мати Мойсея Фішбейна була викладачкою української в школі.
Ще замолоду Мойсей Фішбейн поставив собі за мету стати українським поетом. Далі побачимо, що ця мета набула в Мойсея світоглядного, профетичного значення:
Народився євреєм,
хоч мав народитися українцем.
Народився українським поетом,
хоч мав народитися просто євреєм.
Народився під знаком Стрільця,
але не січового.
Народження – Чернівці.
Батьківщина – Україна.
Громадянство – Ізраїль. Батьківщина – Ізраїль.
Громадянства Української Мови не втрачав ніколи.
На Україну мене послано Звідти.
Вона існуватиме вічно. Я так хочу.
Українську Мову мені дано Звідти.
Вона існуватиме вічно. Я так хочу.
Пишу поезії тільки тоді, коли дано Звідти.
1976 року Мойсей Фішбейн закінчив Київський педагогічний інститут за фахом філолога. Перша його публікація – добірка віршів "Теплий подих" - з'явилася 1970 року в літературному часописі "Вітчизна". Вірші до редакції передав видатний український поет М. Бажан, котрий помітив і підтримав поета не тільки морально, а й практично: надав йому роботу літературного секретаря (1974-75).
М. Фішбейн запізнався з колом геніальних українських поетів і перекладачів світової класики: Миколою Лукашем, Григорієм Кочуром, Леонідом Первомайським, здобув серед них визнання й підтримку . Під впливом цих українських унікумів блискучий поетичний талант Мойсея значно збагатився. Від Миколи Лукаша Фішбейн успадкував традицію мовної віртуозности, що її тепер В. Скуратівський, Ю. Шевельов та Й. Петровський-Штерн називають бароковістю. Сьогодні укладено фразеологічний словник художньої мови М. Лукаша. Подібно, як про особисту поетичну мову М. Лукаша, можна говорити й про поетичну мову М. Фішбейна.
***
Змушений до еміграції наприкінці 70-х , М.Фішбейн був ізольований від участи в літературному житті України більше десяти років. Він не міг ані друкуватися в Україні, ані листуватися зі своїми друзями та колегами.
М.Фішбейн брав участь в українському культурному житті на еміграції. Протягом 1980-81 рр. був кореспондентом часопису "Сучасність", що видавався в Нью-Йорку та Мюнхені, протягом 1982-95 рр. працював на радіостанції "Свобода" в Мюнхені кореспондентом, коментатором, редактором в українській та російській редакціях.
Перебування поза Україною дістає у М.Фішбейна порівняння з вигнанням, екзилем (“Exil” ):
...Усе, кранти. Закриєш кран ти
(Всі дні обчухрані та рвані),
Тепер ми, друже, еміґранти,
(Життя – неначе в каравані),
І снити будем до кінця ми
Як не Дніпром, то Чернівцями.
Усе, хана. Прощай, Тарасе.
Прощайте всі.
(Крім того, див. прозовий твір М.Фішбейна “Антеноїди”.)
Драматично переживаючи це відокремлення від України, М.Фішбейн, мешкаючи в Німеччині, свідомо відмовився від вивчення німецької, щоб вона йому не витіснила українську.
Ситуація, що в ній опинився М. Фішбейн в еміграції , спонукає до паралелей із перипетіями в житті П. Целана та Ф. Кафки: “... самотність... пожирала його серце і душу поступово, день у день, рік у рік”.
Мойсей ностальгує за тривким, відокремленим від нього світом, що з нього його було витіснено, але з яким він не втратив метафізичного зв’язку (“Поза Україною я жив лише фізично” , “Я ніколи подумки не розлучався з Україною: не було такої хвилини, такої миті” ), насамперед зв’язку мовного – української мови. Звідси – його трагічне сприйняття анти-реальности, екзилю, в якому він був змушений перебувати. (Див. поезії “...І вже вуста судомою звело...”, “... ще теплого Великодня пора...” .)
1985 року М. Фішбейн пише есей “Повернення до Меридіана” . “Меридіан” – так називалася промова Пауля Целяна при отриманні премії Ґеорґа Бюхнера, “через це місто [Чернівці] проходив його Меридіан” – пише М. Фішбейн і називає свій есей подібно до Целянової промови. У ньому пригадує й Чернівці:
“Те маленьке місто з його повоєнною голодухою... з вічними чергами... за всім, - те маленьке місто, де не було місця ні євреям, ні українцям, ні молдаванам і де знаходилося місце їм усім...”, -
й шкільні роки:
“Черговий навчальний рік починався зі шкільної лінійки... Виступала вчителька літератури з обов’язковими цитатами з Горького й словами про те, що кожна людина повинна у своєму житті посадити бодай одне дерево. Виступав якийсь батько – він про дерева не говорив, бо саджав не дерева, а людей, - він говорив про те, що ми повинні бути пильними й не шкодувати свого життя в боротьбі з різноманітними ворогами... Виступав якийсь першокласник: він дякував товаришу Сталіну за наше щасливе дитинство...”,
“...моя перша вчителька... почала запитувати нас, хто як буде вчитися. “Добре!”, “Відмінно!”, “На чотири і п’ять!”. Дійшла черга до мене. – А ти як будеш учитися? – Як Ленін! – рішуче відповів я. “Когда был Ленин маленький, с кудрявой головой...” – цей вірш я знав років з трьох”,
“...вчителька розкривала шкільний журнал і був перегук. Вчителька нова, й наші прізвища для неї нові... Часом учителька перекручує нове для неї прізвище... і тоді хтось реготне з задньої парти... моє прізвище наближається неминуче... я весь зіщулююсь... боже, як багато можливостей, щоб перекрутити моє й без того неоковирне для них, гидкувате моє прізвище... А коли нарешті вчителька вимовить оце єврейське “Фішбейн” правильно... хтось радісно гигикне, а двоє з них перезиратимуться, шкіритимуться: “Мойсей... Мойша! Мойша!””, -
й Г. Кочура (“Дон Кіхот”), і М. Бажана, й перше знайомство з поезіями П. Целяна, попри те, що Целян “не вкладається в сучасне радянське життя поезії”, й цілі низки характерних для радянського часу реалій:
“... порадувати народ великим молоком, видати на-гора чорне золото, мистецтво належить народові... глибокий за змістом і яскравий за формою, народ і партія єдині... Буревісник, Каменяр, співачка досвітніх вогнів.. внутрішній емігрант... гнівно тавруємо, палко підтримуємо”,
“Скорей, скорей, товарищи, мы идем нормальным похоронным шагом!”, “Хай тобі пухом буде наша свята радянська земля!”,
“Від певного часу слово непроникна завіса, яку прийнято називати залізною (хоч це був, либонь, зовсім інший метал), почала видаватися нам сухозлітною. Оминути її було неможливо, але можна було проколупати манюсіньку дірочку”.
Анафорична формула “То був час, коли...” відсилає до омріяного острову пам’яти, що до нього лине у спогадах М. Фішбейн. Есей нагадує короткометражну кінострічку, де камера рухається від фотографічних, описових епізодів до ситуативних, діалогічних, а за низкою документальних кадрів лунає голос поета. Ностальгійні інтонації переплітаються з іронічними. А наприкінці по-юнацьки максималістське “я відчував себе часо- і просторотривким, і життя моє не мало кінця, було б е з к о н е ч н е” перетинається драматичним “Стара шкільна задачка: “Мандрівець вийшов із пункту А в пункт В...” Але між ними – неминуче, не оминеш! – пункт С. Несподіваний. Непотрібний. Підступний. Убивчий”.
Також і в поезіях М. Фішбейна того часу є теми пригадування, зокрема про Чернівці, “те маленьке місто – тодішнє”, Божу спадщину його дитинства , що снилася йому “чи не щоночі на чужині” (див. поезії “Прозору тінь передніч перетну...” , “Дитинство. Провінція. Ретро” , 1901 , “Десята ранку. І квиток без дати...” , “Я дивні снива часом пам’ятаю...” , “…поперемелювали жорна” ) або болісного забування (“Ця вулиця зникома...” ):
"І скрипка не воскресла,
І згадано не все,
Що крига новоскресла
До безвісти несе."
Мотив невмирущости сягає корінням дитинства, його Фішбейн бачить як ідеальний час, коли ще світ не розчахнуто.
...І друг іще не мрець, і я
Ще не школяр, і ми
Ще тільки чули: Греція –
За вінцями зими,
А там іще Японія,
А там іще Перу,
Ще запряжу я поні, я
Ніколи не помру...
"Коли ми невмирущими були,
Поза липневим літеплом, коли
Ми на скрипках розучували гами,
Коли заледве сходила зоря
І не було для нас календаря,
Там, поза березневими снігами,
За проливнями жевріла Равенна,
Недоторканна і благословенна,
Єрусалим яскрів у кришталі,
Текла Ріка з Господньої долоні,
І наше Місто сяяло на троні,
І зірка сповідалася бджолі."
В багатьох текстах вітчизняні матеріально-побутові реалії відіграють особливу роль при передачі спогадів, утриваленні настрою та почуття (“суницею мальовані роки” , “околиця... напівзабуті лиця... овече хутро... сині хутори... багаття... бринза... сутінки... суниця... Ти вернешся. Воно тобі насниться” ), почасти й гірко-іронічному контексті (“Йшов п’ятдесят-післясталінський год” (“1954” ), див. також вірші “Пересадка. 1948”, “1949” , “1953” ),
***
Незадовго до того, як Україна стала незалежною, Мойсей Фішбейн почав приїжджати до України.
"Коли почалася «перебудова» й стало розвиднюватися, я написав свого першого вірша по десятьох роках мовчання. Коли я вперше летів сюди, то боявся лише одного: щоб коли я вперше ступлю на цю землю, у мене не стався інфаркт. Це був 1989 рік... Потім я щороку прилітав в Україну. Останні кілька років — аби повернутися”.
Два роки тому поет повернувся назавжди.
“15 червня [2004 року – уточнення наше – А.Б.] виповнився рік відтоді, як я повернувся в Україну... Я обжерся чужиною й самотністю. Я повернувся спокійно й тихо, без галасу: я український поет, я сам обрав повернення... Ви бачите перед собою щасливу людину. Нехай хто куди хоче — їде. Я повернувся в Україну”.
Втім, сучасна українська суспільна реальність, занедбаність культури й мови на тлі державницьких баталій спонукають М. Фішбейна (який має здібність глибинно аналізувати суспільні явища) до гострої іронічної інвективи, в’їдливого сарказму. Органічна складова поетики М.Фішбейна – специфічний жанр його гумористично-іронічних висловлювань – “аферизми від Мойсея” , а також повсякчас поповнюваний цикл “Штучки” (що типологічно схожі зі “Шпигачками” М. Лукаша).
Отже, в творчості М. Фішбейна знаходиться місце й для метафізичної лірики, де діє ліричне “я” поета, й для публіцистично-сатиричних звернень, де виявляє себе поміркована авторська розсудливість. Разом вони становлять позбавлену герметичности органічну єдність, у якій відбивається сучасна М. Фішбейну доба.
Розділ ІІІ Українська духовно-культурна традиція (60-90-х рр. ХХ ст.) в контексті модерністської парадигми
Суттєвими для нашого дослідження постають ознаки культурної епохи 60-90-х, що до неї належить творчість М. Фішбейна. Спробуємо тут розглянути головні моменти цього питання.
Сукупність змістовних та формальних ознак кожної епохи спирається на певне загальне підґрунтя – складний комплекс моральних, естетичних, соціяльних чинників культури. На позначення такого явища вживають терміни “дух епохи”, “культурологічне мислення”, “естетична свідомість”, “світогляд епохи”. Свого найбільш інтенсивного втілення світогляд епохи дістає в літературі, мистецтві й стає типологічною характеристикою національної культури.
Культура й література ХХ ст. зазнали багато метаморфоз, що засвідчені текстуально й у творах мистецтва. Художні твори виступають зримими свідченнями низки певних течій і напрямів (символізму, імпресіонізму, експресіонізму, неоклясицизму, сюрреалізму тощо). Ці та інші дефініції постають як категорії якости (що змінюються) й позначають вияви певного духовно-інтелектуального стану епохи (що виявляється в різних якостях та різній інтенсивності) . Кожному з цих виявів притаманний свій епістемологічний код, а разом вони утворюють не один “потік свідомости”, а “темпоральну серіяльність” (за Фуко), “архіпелаг епістемологічних островів” . Цей умовивід постає зі студій певних представників сучасної літературно-критичної думки (наприклад, Г.-Ґ.Ґадамер, Ф.Джеймсон, Г.-Р. Яусс, Р. Шеппард та ін.), які згадуваний стан культури визначають як “модерний стан”.
В цілому, щодо визначення “модерну” / “модернізму” в сучасній науковій літературі не дійдено повної згоди. Тож, позаяк ця тема не є головною в нашому дослідженні – ми звертаємося до неї, щоб висвітлити характерні риси культурно-духовної традиції другої половини ХХ ст. – ми не будемо глибоко вдаватися до подробиць модерністського дискурсу. Нам видається доцільним окреслити схематично головні ознаки “модерного стану”, посилаючись на роботи сучасних науковців.
Основою філософсько-ідеологічної цілісності модернізму були неокантіянські, інтуїтивістські, психоаналітичні та феноменологічні принципи, поєднані з тенденцією до інтеґративности, рефлексійности, синтетичности, поповнення міжвидової та міжродової взаємодії, урізноманітнення рецепцій. Це спонукало до творення особливого типу національної свідомости. Розширення естетичної парадигми модернізму здійснювалось у багатовекторній науковій взаємодії, й основним регулятором тут стала функціональна спроможність художньої свідомости та психіки взагалі. В модерністській моделі продуктивним став антиномічний принцип – опозиція раціонального та інтуїтивного. В різних формах, більшою чи меншою мірою антиномічність задає поетику контрастів і антитез у неоромантичній, імпресіоністичній і неоміфологічній стильових течіях. Крім того, модерністському тексту притаманне наголошення суб’єктивности митця, велику роль відіграє інтенційно-інтелектуальна спрямованість автора, почасти його безкомпромісний інтелектуалізм. Використання міфу як довільного засобу впорядкування мистецтва та переконаність, що метафора є самою суттю поезії, задають домінанти індивідуальних і типологічних стильових моделей. На рівні міфу відбувається вищий мистецький синтез.
Модернізм – це мистецтво багатопланового виразу, це мистецтво деталі, котра є символом, це міфотворення. Ще одна риса модернізму – небачена досі самосвідомість літератури.
Подані універсальні принципи модернізму, його хронологічні, онтологічні та генетичні характеристики в різних національних літературах виявляють себе вельми специфічно. На думку В. Моренця, “ідентичних (тотожних) входжень національного письменства у певний естетичний стан, означений і кодифікований досвідом більш розвинених літератур”, як і принципової можливости філософсько-естетичних повторень, не існує . “В конкретиці художніх явищ великий і неохопний у своїх виявах модернізм щоразу постає новітньою “саме-теперішньою”, себто власне модерною художньо-філософською пропозицією, на яку спромагається кожне національне письменство” під тиском зовнішніх (світові літературно-естетичні віяння) й внутрішніх (іманентні мотивації, проблеми й традиції даної національної літератури) чинників власного розвою. При цьому кожне з національних входжень в “модерний стан” “розглиблює духовну сутність й уточнює кодифікацію даного стану як формули з постійним невідомим, що ним виступає специфічність переживання данного стану літературою, яка подосі його ще не зазнавала” .
Відтак, в українській літературі еволюційні “спалахи” “модерного стану” (що їх С. Павличко називає “модерністичними оновленнями”) відповідають літературним дискурсам fin de siècle, 10-х, 20-х, 40-х та 60-80-х років . Є також думка, що в українській літературі, як і в багатьох европейських, модернізм іще надто далекий від стадії вичерпаности, тобто триває й по сьогодні .
Специфічною ознакою “модерного стану” мистецького, літературного та національного життя 60-80-х в Україні виступає підкреслена вага національного і на мовному, і на смисловому рівнях. Попри політику влади, спрямовану на розбудову “радянської свідомости”, на перші позиції в культурі виходить національне. Національно-історична проблематика виривається на поверхню, адже совість митця вимагає вірности традиції, повернення до культурної реальности. Формується модерний хронотоп як множина повного, невіддільного від національного. Виникає поняття культурної тотожности, культурної самости. Література зазнала оновлення художніх форм, відходу від літературних повторень. Художня свідомість 60-х відзначається, крім іншого, тенденцією до космізму, вивищенням морального начала в літературі, патетикою романтизованого гуманізму, усвідомленням тяглости національних цінностей. Важливо й те, що багато хто з шістдесятників і сьогодні є активними громадськими діячами , що характерно й для М.Фішбейна.
Первісні смисли традиційних елементів, до яких звертається література, стають елементом нової синтези. Художньо опрацьовуючи клясичні й національні архетипи, які часом керовані різними етнокультурними кодами, автор-модерніст своєрідним чином полемізує з ними, прирощує власні смисли, створюючи художню діалогічну ситуацію. Відтак знані символи використовуються в ролі художніх засобів. В свою чергу, результат застосування таких художніх практик становить цікаве поле для інтерпретації.
Розділ IV Поетичні символи й мотиви у ліриці М. Фішбейна
Тож поезія Мойсея Фішбейна також належить до парадигми модернізму. Це означає, що, з одного боку, ввібрані нею коди поряд із константними семантичними шарами набувають нових значень, з другого ж боку, автор модерної картини світу не є абсолютним деміургом, як автор-романтик. Він може збудувати осоння з крихіток смислу, може скласти загальну схему, за якою діє його міфологічний світ, скерувати його, дати початковий поштовх, але позаяк забудований він уже на повноцінних символах та є відкритий до модифікацій, то навіть сам автор не може з абсолютною впевненістю передбачити розвиток цієї міфологічної системи.
У творчості М.Фішбейна парадигма біблійного Мойсея з усіма властивими їй конотаціями зазнає суттєвих змін, адже в модерністській світомоделі давні мотиви, сюжети, архетипи, символи попри їхню первісну смислову наповненість набувають нових, часто несподіваних сенсів.
Біблійний Мойсей виходить із Єгипту й повертає народ Ізраїлю до обітованої землі. Це відомий і, так би мовити, передбачуваний сюжет. Але ця сама тема в поезії Мойсея Фішбейна розгортається дещо по-іншому.
Модернізм переносить концепт обітованої землі, драму пошуку втраченого раю з просторової площини – до моральної, чуттєвої – до душі поета-митця. Це вже не Мойсей із Тори й Біблії, якого Г-сподь спонукає до пророцької місії (Числа, гл. 3-4). Мойсей Фішбейн сам обирає собі долю: він замолоду ставить за мету стати українським поетом. Його дар української мови – це новітня Тора, дана йому від Б-га. Для нього Україна - вже є обітованою землею, вона є водночас і Єрусалимом, і Храмом – не на мапі, а в душі самого поета.
"...І прийняла душа неопалима
Розпечені горби Єрусалима
І Києва обпечене зело..."
При цьому, як бачимо, святість Єрусалиму не підлягає сумніву. Його значення не девальвується, а контамінується з українським полюсом обітованої землі.
Тож, попри те, що Мойсей Фішбейн певний час перебуває в Ерец Ісраель, біблійна земля лишається для нього лише точкою “художнього відліку”, претекстом створення діалогічної ситуації. Ліричний персонаж має повернутися туди, звідки він вийшов, а точніше – звідки його було вигнано – тобто до України, якій він тотожний.
Отже й перехід через страждання – паралель із біблійним сюжетом сорокалітнього блукання пустелею – із притаманним йому глибоко драматичним сприйняттям життя – переноситься в контекст життєпису поета. При цьому ті переживання поета, які покликані цим вигнанням – ностальгування не песимістичне, а безілюзійне, сповнене розуміння всіх суперечностей реальности, почасти іронічного:
"...поїхали всі по-
рибалим біля Лети,
згадаєм отам-о
латину похоронну,
а рибу оддамо...
ну, як його... Харону..."
(“Лінґвомітологія” , з циклу “Аб-сурдокамера”)
***
Якщо у поетів-неокласиків, з їхньою залюбленістю в Елладу та Рим , характерні атрибути давнини називаються (імена міфічних героїв, топоніми з семантикою легендарности), а у поетів-метафористів смислотворчу роль відіграють архетипи з давньоруської давнини (почасти язичницькі боги), християнські реалії (святі, Марія), героїчна козаччина тощо, то в ліричному світі М.Фішбейна, подібно до пізніх книг П.Целяна, маґістральні метафоричні образи можна зустріти рідко, натомість поет вдається до метафоричної реалізації марґінальних словесних значень.
Конкретні обличчя, чіткі, об’ємні образи відходять на другий план порівняно з поетичним абстрактним пейзажем, космосом-єдністю , за яким криється глибокий духовний підтекст. (Слушною є думка Х.Керлота, що “пейзажні сцени, що виникають в уяві, повністю залежать від значущости, тривалости й інтенсивности почуттів, які їх викликали”.) Напругу між розпеченим, розжареним (“жага”, “спека”, “смага , “полуднева спекота нещадна ) й сніговим, зимним (“юга” , “юга колихлива , “виднокіл розхитала юга” ) , між білим (“горня білина і білина пустелі”, “Незаймана і невблаганна Повсюди лежить білина”) і чорним (“крізь небуття відчужене і чорне” , “ріка несла крізь темряву століть , “в чорну праглибінь лягли солоні весла” ), між безміром пустелі й безміром неба (“алмазний безмір темряви”), між пустелею й зелом сконцентровано в краплині, крижинці, що перебуває в повсякчасному потязі, в горньому, висхідному русі до Абсолюту . Це і є точка, в якій перебуває поетичний Мойсей.
Той самий смисл втілюють символи сльози ("Вчуваю, як летить за мною навздогін Крізь віхолу сльоза моя осиротіла” ) та бджоли (“на тлі спекоти лінію бджоли” , “І зірка сповідалася бджолі” ):
"Сім тисяч літ мине,
І золотого дня
Розкрилена рідня
У небо несумне
Покличе, по плечу
Крильцятами війне, -
Я в небо осяйне
Бджолою полечу..."
Тут маємо космічну неподільність антиномій, що в ній існує й ліричне “я” поета. За Г. Гачевим, простір – буквальне втілення слова “простиратися” – нескінченність, витягування . А отже й білина, й виднокіл – ознаки простору.
Подивімося, які конотації мають ще деякі з поетичних символів.
Виногроно, виноградна лоза – вельми важливий символ.
"І присмак виноградини і крові,
І завше там, десь там, за видноколом
Видіння виноградної лози."
*
Бог виногрона, заклечаний Бог.
*
Я ще благаю сторожу високу:
Позанебесна моя охороно,
Дай доторкнути важке виногроно,
Дай мені спити солодкого соку
Там, де луска у віддалині голій,
Там, де гроза фіолетово-сива,
Там, де кінчається плетиво снива,
Де починається плетиво колій... "
Згідно з Біблією (Числа, 13:23), перед тим, як увійти до землі Ханаанської, обітованої землі, народ Ізраїлю вислав дванадцять посланців – по одному вождю з кожного коліна, щоб ті розвідали, яка та земля. І розвідники повернулися з величезним виногроном. (Зображення цього епізоду вельми поширене в єврейському мистецтві. ) Вважаємо, що цей символ пов’язаний із концептом обітованої землі (про який згадували раніше), як видіння про неї.
Знаковим також є поетичний символ голосу. З одного боку, голос постає як носій пам’яти, як зв’язок із минулим:
“голоси, загублені у персті”
*
В коробці патефона
Згасають голоси... "
З другого боку, концепт голосу асоціативно відсилає нас до поняття про Бат-Коль – божественного голосу - одного з виявів присутности Вс-вишнього в людському світі, божественного одкровення.
"І голос... голос... не наздожену...
Далекий голос... пісня про вітрило... "
Особливо це помітно в поезії “Кол Нідрей” . Кол Нідрей – це молитва, яку читають (співають) у Судний День (коли Вс-вишній ухвалює долю кожного на наступний – за єврейським календарем – рік) у синагозі всі євреї, навіть ті, хто не дотримується релігійних обрядів упродовж року. Цього єдиного дня в синагозі трублять у шофар – ритуальний ріг, звуками якого, до речі, була оточена гора Синай, коли з Мойсеєм-пророком на ній говорив сам Г-сподь. Додаткове значення в парадигмі біблійного Мойсея має й те, що він, на відміну від інших пророків, був єдиним, до кого Г-сподь промовляв не через видіння чи сон, а “віч-на-віч, як говорить людина з ближнім своїм” .
У Мойсея Фішбейна переживання цього ключового епізоду юдейської релігії подається як факт особистої духовної біографії. Парадигма Судного Дня та шофарного голосу, що відлунює з давнини, тут постає як втілення вже згаданого смислового комплексу, пов’язаного з голосом Вс-вишнього як втілення правди, істини.
***
Очевидно, що поезія Мойсея Фішбейна – це не ліричний щоденник автора, а його метафізичний світ. Мойсей Фішбейн мислить свою поезію як внесок у вічність. Тут явно дає про себе знати девіз неокласиків про піднесення всього плинного до всечасного. Саме написання поезії постає для М. Фішбейна як містична практика отримання поезії “Звідти” .
"В пульсуючі години віщих слів,
Години вищих вибухів — пречиста —
Крізь німоту, крізь календарні числа —
Медову млость і пахощі плодів,
І темінь зародка, і ту напівпрозору
На тлі спекоти лінію бджоли,
І тінь зела зволожену, коли
її в завмерлу полудневу пору
Перетинають риби,
смак вина,
Що набирає мить передосіння,—
Несе мені, немов благословіння,
Ця гомонами повна тишина. "
Український етнокультурний код виявляє себе насамперед у мові. З Мови, в ім’я Мови, в ім’я вишуканого українського Слова постає Поезія. Саме на рівні мовного космосу проявляє себе концепт обітованої землі. До нього долучається космос України омріяної, України присносущої, України, яка “існуватиме вічно”.
Мойсей Фішбейн, на відміну від біблійного Мойсея, не потребує посередників для того, щоб повідати своє пророче слово людям (адже відомо, що біблійний Мойсей мав ваду мовлення, він передавав почуте від Г-спода до вуст своєму братові Агарону, а той уже укладав гарні промови та виголошував їх людям). Сама українська мова й є в розумінні новітнього Мойсея даром-одкровенням від Б-га.
Мойсей Фішбейн бездоганно сприймає українську мову – як на рівні звуковому, так і на рівні внутрішньої форми. (Як зауважив Віталій Колодій, не всі українорожденні поети здатні до такого віртуозного володіння мовою.) Носіями смислу у Мойсея є не тільки слова, а й примхлива звукова організація, вишукані співзвуччя, рими, відлуння, граматичні лабіринти, а також “барокове” нагромадження “старотворів”, тобто старезних, рідкісних “поетизмів” (от тільки деякі з них: “заскородив”, “осоння”, “літепло”, “персть”, “корба”). “Вони не скупими, ощадними мазками накладаються, а юрбляться, громадяться, одне на одне, звисають важкими кетягами” .
Українська мова постає не тільки як засіб утілення смислу, вона ледве не є його метою, так само, як і Тора є водночас і зміст, і форма. Живильна матерія біблійного духу у М. Фішбейна – українська мова. (Символічно, що Мойсей у розмові з Йохананом Петровським-Штерном, сказав: “Щоб зрозуміти мої поезії, треба лише одну книгу читати – Біблію”.) Отже, коли говорять про Тору – “Мойсеїв закон”, то те саме можна сказати про українську мову Мойсея Фішбейна (“Мойсей Фішбейн, Український Поет і перекладач із ласки Божої... котрий переконаний: українська мова – це Господній дар, адресований йому особисто” ). На думку Й. Петровського-Штерна, Фішбейнів концепт Священної Мови походить саме з юдейської традиції (де священною є мова Тори - іврит), він трансформований у святість української мови та покладений до “гравітаційного центру” єврейсько-української символіки поета. Для Мойсея Фішбейна українська мова, подібно до того, як Тора для релігійних євреїв, постає як одухотворена істота найбільшої чистоти й повноти та “вимагає від людини моральної досконалости й дотримування принципів високої етики” .
Припускатися позірних огріхів в українській мові – все одно, що при переписуванні Тори змінити бодай одну літеру (адже, згідно з одним із мідрашів, якщо таке випадково станеться, може загинути світ). Ставлення М. Фішбейна до української мови – побожне, трепетне. (“Я не можу бачити, як із цієї мови знущаються, бо для мене це наче катування живої чи, радше, ледь живої людини”. ) (Мовний пуризм М.Фішбейна має типологічну схожість із новоевропейським міфом про Мойсея, що в ньому на перший план висунуто конфлікт пророка із зашкарублою черню .)
"Неторкані й ґвалтовані, зужиті
Й недоторканні, наче польова
Невловна і незаймана у житі
Мелодія,— наснилися слова,
І темрява клубочеться зимово,
І душі нам просотує сльота.
Горнись до мене, мовенятко, Мово,
Неторкана, ґвалтована, свята..."
Отже, українська мова Фішбейнового Мойсея-пророка сама набуває профетичного значення. Українська – це божественна мова, що нею можуть розмовляти янголи, а, може, й сам Вс-вишній. Вона є настільки довершена, повноголоса, сенсовна, що в авторській поетиці Фішбейна сама по собі є джерелом морального смислу, джерелом етичних конотацій.
***
У художній парадигмі Мойсея Фішбейна переосмислено й саме розуміння постаті та мети поета. Хоч Й. Петровський-Штерн і наголошує на мотиві месіанства у творчості М. Фішбейна (дослідник називає М. Фішбейна “redeemer” – спаситель ), ми вважаємо за потрібне уточнити, що ліричний суб’єкт Фішбейнової поезії – радше пророк, ніж месія. Коли месія – це Спаситель, із приходом якого настає повне виправлення світу, то пророк – це постать, чиєю метою є наблизити прихід месії , або ж, подібно до біблійного Мойсея, привести до обітованої землі. Ми вважаємо, що під месіанськими часами М. Фішбейн мислить благоденство Української Мови та Української Держави як результат національного відродження (“Україна буде блискучою європейською державою. Однією з найблискучіших. Так хоче Бог” .)
Ця місія Мойсея-пророка, ліричного “Я” М. Фішбейна, дещо нагадує вчення про “тіккун олам” – виправлення світу (івр. - םלוע ןוקית) з єврейської кабалістичної традиції. Згідно з кабалістичним вченням Іцхака Лурії , населяючи створений Ним світ, Вс-вишній еманував у нього божественне світло. Для того, щоб створити сувору ієрархію живих істот, Він спрямував це світло не хаотично, а помістив до певних посудин (чаш), але ті не витримали тиску й розлетілися на тріски. Відтоді в світі перемішані уламки тих посудин (які мисляться в негативному світлі – як шкаралупа, пуста оболонка, зле начало) та згустки божественного світла. Саме цим пояснюється недовершеність світу та несправедливість винагородження: коли праведник бідує, страждає, а грішник процвітає. Чого ж можна хотіти від недовершеного світу, в якому все переплутано? Порядок відновиться лише тоді, коли до світу прийде Машиах, Месія. Але добрими вчинками кожна людина здатна (і кожному належить це робити) звільнити божественні іскри, таким чином здійснюючи “тіккун олам” – виправлення всесвіту – й наближаючи прихід Машиаха.
Відтак, пророцька місія (що її Й. Петровський-Штерн називає месіанською) – невід’ємна, квінтесенціяльна риса літературних устремлінь М. Фішбейна, його повсякчасна практика, а також і об’єкт гострої, може, гіркої, самоіронії .
"- Воздвигне Вкраїна свойого Мойсея!
Не може ж так буть!
- Мойсею, пророче! Моше-рабейну!
- Сторінки журналів –
Мойсеєві Фішбейну!
*
"Оце Мойсей –
Віддав усе й
Наприкінці
Віддав кінці."
Крім того, профетичний мотив виявляє себе ще й ось у чому: згідно зі слушним зауваженням Й. Петровського-Штерна, український пророк М. Фішбейн усвідомлює себе на одному щаблі з Лесею Українкою (вірш “Крим. Осінь” написано 1972 року, тобто ще за молодих років Фішбейна):
"…Шукаю голосу вашого, може, його зустріну —
З моря луна долине, — так я зустрів колись,
Ларисо Петрівно, Лесю, Вкраїнко моя, Україну —
Країну, яка злетіла над незбагненну вись.
Шукаю в осінньому вітрі слово Ваше пророче,
В холоднім Криму осіннім шукаю Вас, Міріам.
Стрічаю сухотну осінь і грім, що над Кримом гуркоче,
Той грім, що здіймає хвилі і спать не дає морям..."
Міріам, або ж Мір’ям (מרים), – пророчиця, сестра біблійного Мойсея-Моше, яка, до речі, зіграла вирішальну роль у тому, що Мойсей потрапив до фараонського палацу. Попри те, Мір’ям очолила жінок при виході з Єгипту, й вони своєю піснею надихнули народ, що потерпав у певних ваганнях. Отже, тут порівняння Лесі Українки з Мір’ям є очевидним відсиланням до її чільної ролі в українській літературі як “пророчиці” (й це випливає з конотації Мір’ям як ватажкині жіноцтва).
***
Доволі символічною постає назва Фішбейнової поетичної книжки “Апокриф”. Апокрифи, з християнського погляду, – це неканонічні екзегетичні євангельські тексти, які ортодоксальна церква сприймала неґативно, накладала на них заборону . З цієї конотації “апокрифу” постає відсилання до того, що поет має власний хід до істини. (Наявний тут також певний сенс того, що М. Фішбейн справді зазнав певної ізоляції (через еміграцію).)
Подивімося також на те, яке значення має апокриф у єврейській традиції. Фактично “апокриф” можна вважати синонімом терміна “мідраш”. Жанр мідраша постав у результаті чотириступеневого підходу до тлумачення тексту Тори: пшат (טשפ - простий смисл), ремез (זמר - натяк), драш (שרד - поглиблений смисл) і сод (דוס - таємниця). На противагу буквальному тлумаченню - пшату, мідраш (שרדמ) означає екзегезу глибшу, яка має на меті проникнути в дух Біблії, всебічно дослідити її текст, дійти таких умовиводів, що їх з першого погляду годі зробити . Часом мідраш виходить не тільки на додаткові смислові рівні тексту, а й суттєво розбудовує сюжетні та образні моделі з біблійного тексту. Буває, різні мідраші суперечать одне одному, але кожен із них містить інтерпретаційну істину, яка додає до загального кола смислів. Свого часу виокремилися дві царини мідрашу: повчальна (Аґада) й законодавча (Галаха). Стосовно поезії М. Фішбейна видається доцільним порівняння з повчальним корпусом мідрашів, який вирізняється великою інтерпретативною свободою.
***
На особливу увагу заслуговує тематичний комплекс, пов’язаний із перетином у поезії М. Фішбейна двох світів – українського та єврейського – на тлі геноцидальної історії обох народів.
"Я вбитий був шістнадцятого року.
Щось там цвіло й бубнявіло, нівроку.
.......................................
...Зоря впаде, і пролунає: досить,
І вітер наді мною заголосить,
І прийде строк, і знову прийде скін.
І знову там лишатимуться близни,
Там, поміж містечкових стін вітчизни,
Де пошестю, сокирою, багром,
Цеглиною було мене убито,
Де скроні вже торкнулося копито,
Де слуху вже торкнулося: погром."
Див. також поезії “Музикант. 1942”, “Музикант.1943” , “Яр” , “Хліб 47-го року” , “Погар. 1995” .
Як відзначає В. Скуратівський, ці два світи теоретично взаємно виключають одне одного, хоч і співіснують у матеріальному просторі. Фактично у Мойсея Фішбейна чи не вперше були проламані ці перестінки між єврейським і українським континуумом, “зустрілися раніше аж взаємо герметичні світи, що існували начебто поряд, і воднораз у різних вимірах... Зустрілися дві суми безберегого відчаю, різні за своєю темною генезою, але достеменно й одночасові й однопросторові” . Для М. Фішбейна вони становлять нерозривну єдність, і саме для нього жодного протиріччя в цій єдності немає.
***
Вельми символічним є оформлення Мойсеєвої книжки “Апокриф”. На палітурці – композиція з перших літер імени Мойсея Фішбейна : українські “М.” і “Ф.” та єврейські (мовою іврит або їдиш) “מ”(мем) (перша літера імени Моше - שהמ) і “פ” (фей) (перша літера прізвища Фішбейн - ןײבשיפ).
М. מ
פ Ф.
При цьому літери розташовані навхрест, в чому можемо прочитати вже постульоване тут перехрещення українського та єврейського світів. Більше того, таке розташування цілком відповідає граматичним особливостям української – з одного боку (читаються зліва направо), та івриту й їдиш – з другого (читаються справа наліво).
Ця композиція становить своєрідну квінтесенцію поетичного світу Мойсея Фішбейна.
ВИСНОВКИ
Поезія М. Фішбейна – ориґінальна авторська світоглядна система, пов’язана з широким простором духовно-культурних традицій - постає на перехресті культурних істин. Відтак маємо факт взаємодії культур і його художнє втілення: творчість поета сповнена смислових містків (сказати б – гіперлінків), які відсилають інтерпретатора до упізнаваних символів та архетипів.
Сам М. Фішбейн як автор "не простягає помічної руки читачеві”, він подає свою творчість як цілість. Тому в цій роботі, спираючись на герменевтичний принцип розуміти ціле за частинами, а частини співвідносити з цілим, ми спробували розглянути особливості поетики Мойсея Фішбейна під кутом зору ментальних та етнічних начал – джерел, якими живиться авторська свідомість. Ми намагалися за сигналами, які дає текст, вийти на асоціятивні рівні, що показали б нам, як у поезії М. Фішбейна взаємодіють етнокультурні коди – український та єврейський (йдеться не про кількісне співвідношення тих чи тих елементів, а про їх глибинне поєднання).
Очевидно, що поширені стереотипи використовуються автором інофункціонально, за іншою логікою, ніж та, що їх первісно сформувала, а відтак широко виходять за горизонт пересічного читацького сподівання та розкривають незвідані досі внутрішні смисли. Певні слова, перехідні, повторювані в низці поезій, виявляють свої глибинні, часто задавнені конотації і набувають значення авторських символів. Зокрема, характерним для поезії Мойсея Фішбейна є абстрактний пейзаж, де за допомогою контрастних метафор і символів показано внутрішню напругу ліричного суб’єкта.
Провідним у творчості М. Фішбейна є концепт обітованої землі, ліричне “я” поета постійно орієнтоване на полюс внутрішнього абсолюту (Чернівці – Київ – Єрусалим) із громадянством Української Мови . Саме в мовному полі зливаються смислові парадигми – українська і єврейська (на біблійному, традиційно-символічному, світоглядно-парадигматичному рівнях та на рівні історичної пам’яти). В це поле перенесено архетипно-сюжетний комплекс біблійного Мойсея та характерні національні символи – українські та єврейські – які переосмислюються відповідно до оригінального авторського розвитку цього сюжету. Поетичний Мойсей – ліричний суб’єкт поезії Фішбейна – український пророк, який мислить українську мову й українське поетичне слово як священний дар від самого Вс-вишнього (подібно до Тори-Біблії). Відтак пророцька місія поета – плекати українське слово й сприяти духовному та культурному відродженню України. Втіленню цієї мети надають драматичности життєві перипетії М. Фішбейна. Втім, це дістає в його творчості як трагічного, так і іронічного відображення.
Як відомо, витворення особистого морально-естетичного ідеалу, зміщення акцентів із реальности на внутрішні переживання – це характерні ознаки “модерного стану”. Саме вони уможливили глибинне поєднання етнокультурних кодів у цій поезії.
Також очевидно, що своєрідним ключем або коментарем до авторської міфологемної мови можуть бути епізоди з біографії М. Фішбейна (чернівецька мультикультурність, свідоме рішення стати українським поетом, входження до кола українських видатних літераторів, вигнання поета з вітчизни та драматичне переживання ним цього вимушеного стану викинутости з українського буття).
Таким чином, доходимо висновку, що, хоча свідомий вибір поета – українська мова й український полюс буття, в його творчості природно заявляє про себе глибинна культурна взаємодія української та єврейської традицій. Маємо відзначити, що коли в одній особі зустрічаються два начала “життєдайних культурних коренів” , збагачується художній світ літератури. У разі М. Фішбейна, зокрема в силу його імперативного світоглядного принципу священности української мови, йдеться не тільки про розширення проблемно-тематичних горизонтів поезії, а й про художню проблематику збагачення пластики українського вірша, філософсько-естетичної питомости українського слова.
Перелік літератури:
1. Frankel E., Platkin Teutsch B. The Encyclopedia of Jewish Symbols. - Northvale, New Jersey, London: Jason Aronson inc., 1995. – 235 р.
2. Petrovsky-Shtern Y. The New Moses: A Ukrainian-Jewish Poet in the Making // East European Jewish Affairs. Vol 34. No 1. Summer 2004. - Р.12-28.
3. Аверинцев С. Софія-Логос. Словник. 2-е видання. – К.: Дух і Літера, 2004. – 640 с.
4. Авторський вечір Мойсея Фішбейна // Слово просвіти. Тижневик всеукраїнського товариства "Просвіта" // http://www.prosvita.com.ua/slovo//modules.php?name=News&file=article&sid=243
5. Ґадамер Г.-Ґ. Істина і метод. Доповнення. Покажчики. / Пер. з німецької М. Кушніра. - К.: “Юніверс”, 2000. - Т. 2. – 478 с.
6. Ганжа Л. Літак у пошуках аеродрому. День. – 1999. – №24 (10.02) // http://www.day.kiev.ua/ua.1999.24
7. Ганжа Л. Мойсей Фішбейн: «Громадянства Української Мови не втрачав ніколи» // День. - 1999. - №12.
8. Гачев Г. Национальные образы мира. Космо-Психо-Логос. – М.: Издательская группа «Культура», 1995. – 480 с.
9. Гримич М. Традиційний світогляд та етнопсихологічні константи українців. Когнітивна антропологія. – К., 2000. – 380 с.
10. Еврейская энциклопедия. Свод знаний о еврействе и его культуре в прошлом и настоящем. Репринтное воспроизведение издания Общества для Научных Еврейских Изданий и Издательства Брокгауз – Ефрон. – Москва: «Терра» - “Terra”, 1991. – Т. 11. – С. 24-29.
11. Зарецький О. Українські шістдесятники і хрущовська відлига в етнокультурному просторі СРСР // Сучасність. – 1995. - №4. – С. 113-125.
12. Історія европейської ментальности / За ред. Петера Дінцельбахера / переклав з нім. Володимир Кам’янець. Львів: Літопис, 2004. – 720 с.
13. Керлот Х. Словарь символов. – М.: REFL-book, 1994. – 608 с.
14. Краткая еврейская энциклопедия. Гл. ред. Ицхак Орен (Надель), д-р Нафтали Прат. – Иерусалим: Общество по исследованию еврейских общин, Еврейский университет в Иерусалиме, 1999. – Т. 9. – С. 196-197.
15. Кримський С. Архетипи української культури // Вісник НАН України. – К. – 1998. - №7-8. – с. 74-87.
16. Літературознавчий словник-довідник. К.: Вид. центр “Академія”, 1997. – 752 с.
17. Лопес Кардозо Н.Т. Вызов вечности. Еврейская традиция и 20 век / Пер. и ред. Г.Спинадель. – Иерусалим, 1999. – 191 с.
18. Масловська Т. Ще раз про шістдесятництво // Слово і час. – 1999. - №11. – С. 33-37.
19. Моренець В. Міфологічна течія в українській поезії другої пол. ХХ ст. // Слово і час. – 2002. - №9. - С. 43-51.
20. Моренець В. Національні шляхи поетичного модерну першої половини ХХ ст..: Україна і Польща. – К.: Видавництво Соломії Павличко “Основи”, 2001. – 327 с.
21. Моренець В. П. Джерела поетики Константи Ільдефонса Галчинського. - К.: Наукова думка, 1986. – 138 с.
22. Павличко С.Д. Дискурс модернізму в українській літературі: Монографія. – К.: Либідь, 1997. – 360 с.
23. Рихло П. “Пісні потойбіч людей?”: Поезія і доля Пауля Целана // Целан П. Антологія українського перекладу поезії. – Чернівці: Букрек, 2001. – С. 5-19.
24. Скуратівський В. На перехрестях душі // Сучасність. - 1996. - №12. – С. 86-89.
25. Стріха М. “Апокриф” Мойсея Фішбейна // Хроніка-2000. Вип. 21-22. – К.: Фонд сприяння розвитку мистецтв України, 1998. – С. 460-465.
26. Універсальні виміри української культури / О.С.Кирилюк, В.С.Горський, Б.О.Парахонський та ін.; В.А. Рижко (голова редкол.); НАН України. Український філософський фонд. – О.: Друк: Центр гуманітарної освіти. Одеська філія, 2000. – 216 с.
27. Фишбейн М. А. // Краткая еврейская энциклопедия. - Иерусалим: Общество по исследованию еврейских общин, Еврейский университет в Иерусалиме, 1999. – Т. 9. – С. 196-197.
28. Фішбейн М. Апокриф. Поезії. Переклади. Проза. – Київ: Довіра, 1996. – 256 с.
29. Фішбейн М. Аферизми. – Київ: Факт, 2003. – 128 с.
30. Фішбейн М. Збірка без назви: поезії, переклади. – Б.м.: Сучасність, 1984. –110 с.
31. Фішбейн М. Не підтримувати сьогодні Віктора Ющенка — це національний мазохізм // ВААД. Ассоциация Еврейских Организаций и общин Украины. - http://www.vaadua.org/Antisemit/Fishbeyn.htm
32. Фішбейн М. Поезії, переклади // http://poetyka.uazone.net/fishbein/index.html
33. Фішбейн М. Ямбове коло: поезії. – Київ: Молодь, 1974. – 39 с.
34. Фішбейн М. Розпорошені тіні. – Львів: Кальварія, 2001. – 29 с.
35. Швецова А.В. Національний характер як феномен культури. – Сімферополь: Республіканське видавництво “Таврія”, 1999. – 265 с.
36. Шевельов Ю. У спробі назвати // Фішбейн М. Збірка без назви: поезії, переклади. – Б.м.: Сучасність, 1984. – С. 7-14
37. Шолем Г. Основные течения в еврейской мистике // Шолем Г. Основные течения в еврейской мистике // http://berkovich-zametki.com/AStarina/Nomer15/Sholem1.htm
38. Энциклопедия иудаизма «Меир натив» / Сост. Ш.-З.Ариель. Пер. с ивр. А.Кидерман. Под общ. ред. М. Барселла. – Иерусалим: Издание учебной литературы на русском языке «Амана», Иерусалим-Тель-Авив: «Массада», 1983.
КАРТА САЙТУ | Щодо "Майстерень" | Щодо Поезії | Поетичні дійства. Відзначення, конкурси | Щодо СЦЕНИ" | КОНТАКТИ
© Усі права застережено. Авторські права на все опубліковане належать їх авторам. Всі права на сайт належать адміністрації "Майстерень"
Адміністрація "Майстерень" несе відповідальність за все, що діється на сайті. Автори - відповідальні за те, що діється на їх особистих сторінках!
Executed in 0.0838 seconds
© Усі права застережено. Авторські права на все опубліковане належать їх авторам. Всі права на сайт належать адміністрації "Майстерень"
Адміністрація "Майстерень" несе відповідальність за все, що діється на сайті. Автори - відповідальні за те, що діється на їх особистих сторінках!
Executed in 0.0838 seconds