Вона стояла, з простягнутою рукою і якось ніяково дивилася на людей. Вона нічого не говорила.Просто стояла непорушно, притулившися до стіни. Люди поспішали до магазину, проходячи мимо цієї старенької, інтелегентної пані. Вона зовсім не виглядала на жебрачку. Було видно, що колись, в недалекому минулому, жила повноцінним життям. Що ж трапилося? Що довело її до такого стану?
Я підійшла до неї, привіталася, і дала в руку стільки, щоб могла собі купити не тільки хліб, а й до хліба. Хотілося знати про її долю.
-Чи можна вас запитати, як ви потрапили у таке скрутне становище?
Жінка глянула на мене і після хвилинного мовчання, відповіла старою поговіркою- -- Життя прожити, не поле перейти. Не завжди під ногами відчуваєш пухку землю, не завжди гладко йдеться. Були часи, коли і я була людиною. Зараз, лиш подоба залишилася. Мала родину, вчителювала, була шанована між людьми. Доля перестала усміхатись до мене після того, як помер чоловік, а син виїхав десь далеко і забув про мене. Лишилася сама. Постаріла , пенсії не вистачає на прожиття. Живу у підвалі в одній кімнатці, що служить за спальню, кухню, вітальну і навіть убиральню. Соромно сказати, але не всилі вже виходити на двір, то тримаю відро в кутку, яке щодня виношу , щоб випорожнити. Навіть за цю підвальну «діру» не вспромозі заплатити. От і приходиться стояти ось тут з просягнутою рукою. У старенької потекли сльози, які вона і не старалася витирати.
Мені стало шкода цієї забутої жіночки.
Питаюся- А як вас звати?
-Марія Іванівна Замітайло.
Якось дивно прозвучало прізвище. А й справді- Замітайло. Така собі нікому не потрібна істота. Кажу до неї- пані Маріє, а чи не змогла б я вас відвідувати, ось так час -від -часу?
Каже, та як вам хочеться такий клопіть, то зайдіть колись. Дала свій адрес. Та ще сказала- Не кличте мене «пані», воно якось не вкладається у моє життя. Кажіть - Марія, та й годі.
Я пообіцяла, що неодмінно прийду. На другий день накупила харчів і пішла у відвідини. Будинок, в якому жила Марія, був старий з полупленими стінами. Зійшла сходами у підвал, постукала у заєложені двері. Марія відчинила і подивилася на мене здивованими очима.
- Не сподівался вас, хоч і казали ,що прийдете.
Кімнатка , якщо цю конурку можна так назвати, була малесенька. Все стояло в притул одне до одного- ліжко, стіл, стілець і похідна плитка на тумбочці. От і всі меблі. В кутку, так як і казала Марія, відро з покришкою. Ще одне крісло служило за шафу. На ньому лежало якесь старе вбрання. Марія просила сісти підставляючи мені стілець, а сама сіла на краєчок ліжка. Я поставила торбинки з харчами на стіл і сіла біля Марії.
Ось так у нас і почалася «дружба» Я, щотижня, приносила їй пакунки з харчами, вона розповідала мені про своє життя. Виявилося, що чоловік помер не своєю смертю. Його судили за « націоналізм» бо довідались, що був в УПА.Забрали, не встигла і попращатись. Син ,щоб уникнути переслідування, зник Бог знає куди. Ось так і лишилася Марія сиротою.
Одного разу ,як завжди, накупивши харчів, постукала у Маріїні двері. За дверима було тихо. Покрутила клямку, двері були не замкнені. Увійшла і бачу, що Марія лежить ще у ліжку. Думаю, що ж це вона так довго спить? Взяла її за плече. Воно було холодне. Очі були закриті , а лице світилося блаженним спокоєм. Марія заснула тим сном, з якого вже не прокидаються.