Про життя, як воно є

Вирішив висвітлити цю актуальну та складну проблему, спираючись на власний досвід та враження від нещодавньої поїздки у Київ.
Відверто кажучи «пристосованість» транспортної інфраструктури до потреб людей – візочників дається взнаки вже з початку подорожі, адже незважаючи на те, що на Львівському залізничному вокзалі, теоретично, створено всі необхідні умови для пересування інвалідів і всі сходи обладнані пандусами, практично користуватися ними просто нереально. Через неправильний кут нахилу пандуси є непридатними, можна сказати, навіть небезпечними для пересування, і лише завдяки підтримці та зусиллям брата мені вдавалося подолати архітектурні бар»єри.
Аналогічна ситуація виникла під час посадки в поїзд, адже жодний інвалідний візок не вміщається за габаритами в двері вагону, на шляху до яких слід подолати, як мінімум, три сходинки. Оптимісти можуть зауважити, що мовляв, існує можливість замовити спеціальний вагон з підйомником для перевезення людей з особливими потребами. Така можливість дійсно існує, але практичне її втілення вимагає значних затрат часу та виснажливої б»юрократичної паперової волокіти , адже навіть, якщо зробити все необхідне, то замовленого заздалегідь спеціального вагона доводиться чекати кілька місяців!!, що, погодьтеся, не дуже зручно.
А подорож в Київському метрополітені взагалі потребує крім фізичних зусиль людини, яка супроводжує інваліда, ще й значних емоційних та вольових зусиль самої людини з особливими потребами, тому що деякі працівники метрополітену забезпечуючи безпеку візочника більше хвилюються за власну премію аніж за відчуття пасажира. Звичайно, можна погодитись, що працівник столичного метрополітену, надаючи цілком окремий ескалатор для інваліда, прагне зробити для людини краще, але уявіть мої відчуття, коли Вельмишановна пані на касі з відвертим цинізмом криком кричить в телефон до працівниці станції призначення: «Галя, в мене інвалід на участку!!!!», пропускає на ескалатор і затримує весь натовп людей, але при цьому вимагає від мами жетон і не пропускає «третього, а лише інваліда з супроводжуючим». Потім надають двох працівників метрополітену для супроводу, які бояться візка, як вогню, бо не мають навичок техніки правильного підйому сходами. При цьому на сходах при виході з метрополітену, де є велика їх кількість вже, навіть близько, немає жодного запопадливого службовця і брат покладається лише на власні сили. Крім цього навіть ті незручні та небезпечні пандуси, які таки є, завалені продуктами та крамом продавців стихійних ринків. Почувши, цілком ввічливе запитання: «скажіть, як можна проїхати пандусом»?, шановна пані продавець спочатку подивилася на мене так, ніби я хочу, щоб вона полетіла на Марс ))), а вже потім після зауважень численних перехожих почала прибирати ящики з таким виглядом, ніби робить мені велику послугу.
Вищевикладене ще раз доводить, що незважаючи на те, що в Україні діє «Закон України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» від 21.03.91 № 875-ХІІ, згідно ст. 28 якого, «Підприємства та організації, що здійснюють транспортне обслуговування населення, зобов'язані забезпечити спеціальне обладнання транспортних засобів, вокзалів, аеропортів та інших об'єктів, яке б дало змогу інвалідам безперешкодно користуватися їх послугами.У тих випадках, коли діючі транспортні засоби не можуть бути пристосовані для використання інвалідами, органи місцевого самоврядування створюють інші можливості для їх пересування.
При проектуванні і створенні нових засобів пересування, реконструкції і будівництві аеропортів, залізничних вокзалів і автовокзалів, морських і річкових портів обов'язково передбачається можливість їх використання інвалідами.», всі практичні заходи, щодо реалізації норм цього закону залишаються лише солодкими обіцянками, які не мають нічого спільного з жорстокими сучасними реаліями нашого сьогодення, в якому розмови про людиноцентризм є просто черговими «байками дідуся Панаса»))).
4.08.2010