…Вони сиділи за кухонним столом і пили каву: вона, як звикло, з молоком, він – чорну й міцну. На денцях коньячних келихів брунатно вигравав п’ятизірковий напій, який потроху смакували впереміж із кавою. Для стороннього спостерігача співрозмовники скидалися на добрих друзів, що мило обговорюють цікаві для них теми. І лише вони самі (принаймні, їм так хотілося вважати) знали, що їх єднає не лише, чи, може, й зовсім не дружба, а давні, вже кількарічні, близькі стосунки.
Їхні зустрічі не були аж такими частими й регулярними, а радше – принагідними. Але поза ними – й це вже постійно, майже щоденно, – вони спілкувалися телефоном, причому переважно вона першою подавала звістку, як тільки була змога. А коли телефон мовчав, він почувався як сам не свій.
Нинішній зустрічі теж передував її дзвінок, і нічого дивного в цьому не було: вона запрошувала до себе на каву. Втішений її запросинами, одразу ж погодився завітати через годинку, залагодивши деякі справи.
Зустріла його, як завше, привітна й усміхнена, лиш зауважив, що той традиційний вітальний поцілунок уста-в-уста був якимось формальним коротким дотиком, сказати б – байдужим, а не звиклим – багатообіцяльним як для близької людини. Він, правда, не надто переймався: ще не бачив причини для хвилювання. Аж пізніше, на кухні, коли вона подавала на стіл якісь наїдки, обнявши її за плече, одразу ж уловив відчужений спротив. Інколи вона так загравала з ним, однак цього разу заграванням тут і не пахло. Все ж якось перевів цю ситуацію в жарт, хоча тепер уже не сумнівався у своїх попередніх здогадках.
…Історія їх взаємин мало скидалася на, сказати б, традиційні стосунки двох інтимно налаштованих партнерів: вони могли зустрічатися щотижня, але й не страждали, коли не бачились довший час: після зустрічі все ставало на свої місця. Незвичним винятком стали останні три місяці. Не йдеться навіть про зустрічі, – майже обірвався телефонний діалог: вона пояснювала це зайнятістю та певними побутовими клопотами, про які він знав, тому й не сприймав її мовчанку аж так близько до серця. Хоча в недалекому минулому зайнятість не була на заваді, принаймні, телефонних розмов. А тут… Він відчував, що існує якась вагоміша причина такої її поведінки й інтуїтивно домислював у чому річ: колись, раніше чи пізніше, це мало статися. Він і сам добре розумів той стан тимчасового – хоча й тривалого – зв’язку, в якому вони перебували, і не раз замислювався над фіналом їхніх взаємин. Але, щоб не травмувати властивого їй почуття першості у прийнятті важливих рішень, сам не наважувався зробити вирішальний крок, хоч і зізнавався собі, що не хоче повного розриву стосунків: вона стала невіддільним приємним атрибутом його життя, як-от ранкове пробудження чи щоденний кавовий ритуал …
… Смакували напої, розмовляли, жартуючи, як давні друзі. Але в її очах уже не скакали ці спокусливі бісики, що з півоберту запалювали його, й від яких він забував про навколишній світ…
– Дай мені свою руку… – Бісиків замінили промінчики здивування, але руку
простягла. – Наші стосунки зазнали суттєвих змін, чи не так?
– Мені не легко далося це рішення, але, здається, воно єдино-правильне, принаймні, зараз… – Хвилювалася, вимовляючи цю, либонь не просту для неї, фразу. А очі – в кришталиках сліз – як люстерко, випромінювали її душевний стан.
У цьому погляді, попри відсутність бісиків, він уловив… ніжність.
Ніжність прощання…
А за вікном так спокусливо шаленіла весна…
27.04.2012