Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.03.25
05:33
Тиша стелиться в кімнаті,
Тьмяно блимає свіча, -
Присипляє співом мати
Неслухняне дитинча.
Усміхаючись щасливо,
І не змінюючи тон, -
Навіває тихим співом
На свою дитину сон.
Тьмяно блимає свіча, -
Присипляє співом мати
Неслухняне дитинча.
Усміхаючись щасливо,
І не змінюючи тон, -
Навіває тихим співом
На свою дитину сон.
2026.03.25
03:43
Незнану, невідому серцю тугу
Благий зимовий вечір переміг.
Вікно. Старий будинок. Поверх другий.
Світильник чийсь для мене - оберіг.
Віддати найсвятіше на наругу?
Забути світ фантазій чарівних?
Писав листи уявному я другу -
Благий зимовий вечір переміг.
Вікно. Старий будинок. Поверх другий.
Світильник чийсь для мене - оберіг.
Віддати найсвятіше на наругу?
Забути світ фантазій чарівних?
Писав листи уявному я другу -
2026.03.24
20:26
Як горить у небесних коморах
І освітлює звідти пітьму
Паліями розбурханий порох,
Я не знаю, навіщо й чому!
Роздивлятися та міркувати
Заважають земні комарі.
То й втікаю знадвору до хати,
І освітлює звідти пітьму
Паліями розбурханий порох,
Я не знаю, навіщо й чому!
Роздивлятися та міркувати
Заважають земні комарі.
То й втікаю знадвору до хати,
2026.03.24
18:05
Півник заспівав в Єрусалимі,
І на вранішній отой тоненький спів
В пам’яті закукурікали півні понад Супоєм
У далекому тепер, як і літа, Яготині.
Не ідеї нас єднають з материнським краєм,
Не герої на баскім коні,
А сумне «курли», неспішний постук дятл
І на вранішній отой тоненький спів
В пам’яті закукурікали півні понад Супоєм
У далекому тепер, як і літа, Яготині.
Не ідеї нас єднають з материнським краєм,
Не герої на баскім коні,
А сумне «курли», неспішний постук дятл
2026.03.24
15:07
о шторм іде убити
саме життя моє
як не сховаюся швидко
то вищезну ізнічев’я
герць і діти
за пострілами тими
за пострілами тими
саме життя моє
як не сховаюся швидко
то вищезну ізнічев’я
герць і діти
за пострілами тими
за пострілами тими
2026.03.24
14:43
І
Імперії очолюють царі,
але не менш відомі їхні коні:
це буцефали, інцитати... поні,
яких сідлають бовдури старі,
точніше, русофіли-упирі
із пиками каліґул та неронів
і новоявлені поводирі,
Імперії очолюють царі,
але не менш відомі їхні коні:
це буцефали, інцитати... поні,
яких сідлають бовдури старі,
точніше, русофіли-упирі
із пиками каліґул та неронів
і новоявлені поводирі,
2026.03.24
11:59
Я залишу усі двері навстіж
Для усіх пропащих і бичів,
Розмалюю стіни, наче Нарбут,
Не знайшовши до небес ключів.
Душу для вітрів усіх відкрию.
Хай панує хуга, як мана.
І знайду у попелі надію.
Для усіх пропащих і бичів,
Розмалюю стіни, наче Нарбут,
Не знайшовши до небес ключів.
Душу для вітрів усіх відкрию.
Хай панує хуга, як мана.
І знайду у попелі надію.
2026.03.24
06:25
Сонця подихи гарячі
Так прогріли злеглий сніг,
Що від болю він аж плаче
Та спливає із доріг.
І брудними потічками
Наповняє рівчаки, -
І вузенькими струмками
Проникає до ріки.
Так прогріли злеглий сніг,
Що від болю він аж плаче
Та спливає із доріг.
І брудними потічками
Наповняє рівчаки, -
І вузенькими струмками
Проникає до ріки.
2026.03.23
21:20
Якщо не в пекло Господь мене спровадить,
а дасть (бозна за віщо) право обирати,
як маю жити в потойбічнім світі,
не спокушуся ні на рай, змальований Кораном ,
ні на таке принадне для смертних воскресіння
(на подив родині й товариству).
Ні, попрошу
а дасть (бозна за віщо) право обирати,
як маю жити в потойбічнім світі,
не спокушуся ні на рай, змальований Кораном ,
ні на таке принадне для смертних воскресіння
(на подив родині й товариству).
Ні, попрошу
2026.03.23
15:48
Михайло Рудерман (1905-1984; народився й провів юність в Україні)
Ти лети з дороги, птице,
звіре, й ти з дороги йди:
Бачиш, хмара клубочиться,
коні швидко мчать сюди!
І поціливши з нальоту
Ти лети з дороги, птице,
звіре, й ти з дороги йди:
Бачиш, хмара клубочиться,
коні швидко мчать сюди!
І поціливши з нальоту
2026.03.23
13:23
Вони у згадах не для втіхи –
Квартири наймані й кутки.
Скоріше це сигнальні віхи
В руслі життєвої ріки.
Лимани, плеса та причали,
Протоки, створи та буї...
А судноплавству не навчали
Квартири наймані й кутки.
Скоріше це сигнальні віхи
В руслі життєвої ріки.
Лимани, плеса та причали,
Протоки, створи та буї...
А судноплавству не навчали
2026.03.23
11:25
Я так хотів
упіймати за хвіст ящірку.
Ящірку як остаточний сенс.
Ящірку як остаточний смуток.
Ящірку як Істину,
яка вислизає від нас,
як остаточний голос космосу,
як видимість прозріння,
упіймати за хвіст ящірку.
Ящірку як остаточний сенс.
Ящірку як остаточний смуток.
Ящірку як Істину,
яка вислизає від нас,
як остаточний голос космосу,
як видимість прозріння,
2026.03.23
09:36
Допоки є мама у сина,
він ще дитина.
Вона зрозуміє все і пробачить -
дихати легше наче.
…Життя накручує коло за колом…
Чую: у відчинене весняне вікно
він ще дитина.
Вона зрозуміє все і пробачить -
дихати легше наче.
…Життя накручує коло за колом…
Чую: у відчинене весняне вікно
2026.03.23
07:25
Мене зустріли, як належить
Стрічати, певно, короля,
Бо, наче Ейфелева вежа,
Звелась принадно сулія
Понад закусками в тарелях
На переповненім столі
В гостинній змалечку оселі,
В моєму рідному селі...
Стрічати, певно, короля,
Бо, наче Ейфелева вежа,
Звелась принадно сулія
Понад закусками в тарелях
На переповненім столі
В гостинній змалечку оселі,
В моєму рідному селі...
2026.03.22
23:00
замість ПІСЛЯМОВИ)
Тепер вони троє – мати та її соколи – спочивають у безіменних могилах, але їхні душі щоночі повертаються до Свято-Іллінської церкви, де колись Розанда присягала Тимошеві на вірність.
2026.03.22
17:34
Старий шинок над дорогу недалік Полтави.
Битий шлях, отож чимало люду проїжджає.
Хтось із подорожніх часом в шинок зазирає
Кухоль-два перехопити. Скуштувати страви.
То козаки зазирнули, за столом усілись.
Молоді іще, гарячі, кров у жилах грає.
Трохи
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Битий шлях, отож чимало люду проїжджає.
Хтось із подорожніх часом в шинок зазирає
Кухоль-два перехопити. Скуштувати страви.
То козаки зазирнули, за столом усілись.
Молоді іще, гарячі, кров у жилах грає.
Трохи
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
2025.04.24
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Артур Сіренко (1965) /
Проза
/
Петрогліфи
Про себе
Я народився в країні Ніппон (європейці – південні бородаті варвари називають її Японія) в селищі Нагато, що біля Оями в рік жовтої миші (1196 році за європейським літочисленням в сім'ї збіднілого самурая. Мій батько Неко Огонсьоку служив при дворі місцевого феодала Кавабата. Батько дав мені імя Акіра – життя. Я отримав домашню освіту. Мій учитель – буддистський монах якого звали Ікінонакаде Мадо - Вікно в снігу (схимницьке ім’я, справжнє його ім’я всі забули – навіть він сам) краще володів мечем ніж каліграфією. Але завдяки йому я познайомився з китайською мудрістю, творами Конфуція, сутрами та навчився складати танка. Китайську я вивчив погано і хоча і віршував китайською в стилі «ці», але більше полюбляв японською – як писати так і читати. Тоді я вперше захопився поезією Оно-но Коматі, хоча самураю це і не личить. Батька більше тішило моє вміння володіти мечем – катаною, аніж мої успіхи в поезії та каліграфії.
Коли настав час змінити юнацький одяг та зачіску на дорослі, я був прийнятий на службу до нашого повелителя – його світлості Кавабата. Свої здібності вперше продемонстрував у сутичці з людьми Таро Фудзівара. Після цієї битви мене стали називати Сюєсі Катането (Майстер Меча). Проте служба при дворі Кавабати була не довгою – наш повелитель не мирився з кланом Ходзьо і в результаті на його замок напали – майже всі самураї загинули у вогні битви разом з нашим повелителем – від замку лишилося одне попелище. Мій батько як і личить справжньому самураю здійснив сеппуку і супроводив нашого повелителя в Країну Високого Неба. Перед самогубством він склав, згідно звичаю, ось таке танка:
Ранкова роса
Омила цей світ сумний.
Холодне сонце
Сутрою просвітлення
Пробудило зозулю.
Мати будучи вірною дружиною, закликала служницю (яка одночасно була наложницею мого батька), і вони на «раз-два-три» закололи одна одну ножами. Я не здійснив сеппуку як це від мене очікували, хоча за нашим повелителем дуже тужив. Мені потім все життя (в ту реінкарнацію) було соромно за цей вчинок. Але це не була слабкість чи страх перед смертю – я вже тоді розумів, що ніякої смерті не існує, це було усвідомлення безглуздості законів світу сього… Я став блукаючим самураєм – роніном. У ті часи спалахнула чергова велика війна – і Камакура, і їх вороги потребували вправних рук і хоробрих сердець. Я наймався то до одної армії то до іншої (навіть в загони акуто) і вправно проливав кров на полях битв. Але скоро все навколишнє перестало мене радувати, я гостро відчув марноту навколишнього безглуздя і постригся в монахи в монастирі Енрякудзі школи Тендай-сю. Я хотів досягти просвітлення і нірвани… У ті роки монахи вміли володіти не тільки вервечками і знали не тільки сутри – між сусідніми монастирями часто спалахували конфлікти в основі яких лежали зовсім не релігійні суперечки. Я став «воюючим монахом». В одній з сутичок з монахами сусіднього монастиря я отримав важке поранення стрілою – меч безсилий проти підступної стріли. Мене підібрали і виходили місцеві селяни. З того часу я став відлюдником, жив в бамбуковій хижці в горах, навчав бажаючих буддистської мудрості. Помер, так і не досягнувши нірвани, у 1256 році за європейським літочисленням.
Після цього я народився в Китаї в рік чорного дракона (у 1336 році за європейським літочисленням) в епоху Юань в селиші Цзянь Си (Золотий монастир), що у провінції Шан Дун у сім’ї чиновника. Прижиттєве ім’я батька було Гао Лі, посмертне Ван І. Батько був дрібним чиновником, збирав податки, набирав в армію солдат, писав звіти про урожай. До селян ставився поблажливо, хотів якось полегшити їхню важку долю, недобори податків списував на неврожай. Жодного разу в управі не лунали «м’ясні барабани» (покарання бамбуковими палицями за несплату податків). Крім того, батько мав невеликий маєток і кавалок землі. Ім’я при народженні мені дали Ці. Батько хотів, щоб я теж став чиновником, дав мені досить непогану домашню освіту, хоча вчителя в ті часи було знайти важко. Але вчитель знайшовся – старий знавець літератури і відомий конфуціанець Лянь Бо. Я старанно вивчав ієрогліфи та класичну літературу, хоча мене більше захоплював не «Лунь Юй», а Чжуан Цзи і вірші Ван Вея. Досягши повноліття, поступив на службу, потрапив у столицю (тоді столицею було Да Ду), але скоро її залишив. Жив у власному маєтку, захопився поезією, даосизмом, буддизмом.
Під час відомих подій 1363 року повсталі селяни спалили мій маєток разом з бібліотекою, з’їли мого улюбленого песика породи чау-чау. Хоча я на них не образався – це вони вчинили з відчаю та голоду… Я знов мусив піти на службу, опинився у військових формуваннях на монгольському кордоні біля Великої Китайської Стіни в Драконових горах (Лун Шань) біля міста Лянь Чжоу. Коли громадянська війна затихла і встановилась нова династія Мін, я оселився у столиці – тепер столицею став Ін Тянь (Цзі Лін) – Нинішній Нан Кін. Займався літературою, вчителював. Був несправедливо звинувачений у змові проти імператора і публічно страчений на горло у 1374 році за європейським літочисленням.
Після цього я народився у 1890 році в Коннахті (Ірландія) в сім’ї сільського вчителя біля Слайгьо. Але мої батьки були родом не з Коннахта – вони були з клану О’Донелів і походили з Донеголу. Назвали мене Патріком. Освіту я здобував в Дубліні, в Трініті-коледжі, куди вступив у 1909 році. Спеціалізувався на сходознавстві – вивчав шумерську та тібетську мови. Але освіту не завершив – втупив до лав «Шин Фейн» з метою боротися за свободу Ірландії зі зброєю в руках. У «Шін Фейн», а потім і в ІРА мене називали Рорі. Наша підпільна комірка спробувала висадити в повітря пам’ятник англійській королеві в Дубліні, але невдало. Від англійської поліції я переховувався в Донеголі – жив у маленькій хатинці біля моря, писав прокламації і статті. У 1916 році взяв участь в Ірландському повстанні в Дубліні, загинув під час вуличних боїв, солдати Ірландської республіканської армії поховали мене прямо на клумбі - бої тривали. Під час поховання хтось із солдат сказав фразу «Рорі врятує Ірландію!» («Rory ach amhain in Eirinn!») і салютував в повітря.
Після цього я народився в Україні у 1965 році у селищі Сніжне, що в козацькому краї (землі Кальміуської паланки Нової Січі), недалеко від знаменитої Савур-могили. Я ще ходжу серед вас, вечорами п’ю запашний чай, згадую пережите і пописую свої химерні новели…
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про себе
«Моє минуле розвезло свої могили,
прокинулося чимало похованих живцем страждань,
- вони, закутані в саван, виспалися вволю.»
(Фрідріх Ніцше)
Я народився в країні Ніппон (європейці – південні бородаті варвари називають її Японія) в селищі Нагато, що біля Оями в рік жовтої миші (1196 році за європейським літочисленням в сім'ї збіднілого самурая. Мій батько Неко Огонсьоку служив при дворі місцевого феодала Кавабата. Батько дав мені імя Акіра – життя. Я отримав домашню освіту. Мій учитель – буддистський монах якого звали Ікінонакаде Мадо - Вікно в снігу (схимницьке ім’я, справжнє його ім’я всі забули – навіть він сам) краще володів мечем ніж каліграфією. Але завдяки йому я познайомився з китайською мудрістю, творами Конфуція, сутрами та навчився складати танка. Китайську я вивчив погано і хоча і віршував китайською в стилі «ці», але більше полюбляв японською – як писати так і читати. Тоді я вперше захопився поезією Оно-но Коматі, хоча самураю це і не личить. Батька більше тішило моє вміння володіти мечем – катаною, аніж мої успіхи в поезії та каліграфії.Коли настав час змінити юнацький одяг та зачіску на дорослі, я був прийнятий на службу до нашого повелителя – його світлості Кавабата. Свої здібності вперше продемонстрував у сутичці з людьми Таро Фудзівара. Після цієї битви мене стали називати Сюєсі Катането (Майстер Меча). Проте служба при дворі Кавабати була не довгою – наш повелитель не мирився з кланом Ходзьо і в результаті на його замок напали – майже всі самураї загинули у вогні битви разом з нашим повелителем – від замку лишилося одне попелище. Мій батько як і личить справжньому самураю здійснив сеппуку і супроводив нашого повелителя в Країну Високого Неба. Перед самогубством він склав, згідно звичаю, ось таке танка:
Ранкова роса
Омила цей світ сумний.
Холодне сонце
Сутрою просвітлення
Пробудило зозулю.
Мати будучи вірною дружиною, закликала служницю (яка одночасно була наложницею мого батька), і вони на «раз-два-три» закололи одна одну ножами. Я не здійснив сеппуку як це від мене очікували, хоча за нашим повелителем дуже тужив. Мені потім все життя (в ту реінкарнацію) було соромно за цей вчинок. Але це не була слабкість чи страх перед смертю – я вже тоді розумів, що ніякої смерті не існує, це було усвідомлення безглуздості законів світу сього… Я став блукаючим самураєм – роніном. У ті часи спалахнула чергова велика війна – і Камакура, і їх вороги потребували вправних рук і хоробрих сердець. Я наймався то до одної армії то до іншої (навіть в загони акуто) і вправно проливав кров на полях битв. Але скоро все навколишнє перестало мене радувати, я гостро відчув марноту навколишнього безглуздя і постригся в монахи в монастирі Енрякудзі школи Тендай-сю. Я хотів досягти просвітлення і нірвани… У ті роки монахи вміли володіти не тільки вервечками і знали не тільки сутри – між сусідніми монастирями часто спалахували конфлікти в основі яких лежали зовсім не релігійні суперечки. Я став «воюючим монахом». В одній з сутичок з монахами сусіднього монастиря я отримав важке поранення стрілою – меч безсилий проти підступної стріли. Мене підібрали і виходили місцеві селяни. З того часу я став відлюдником, жив в бамбуковій хижці в горах, навчав бажаючих буддистської мудрості. Помер, так і не досягнувши нірвани, у 1256 році за європейським літочисленням.
Після цього я народився в Китаї в рік чорного дракона (у 1336 році за європейським літочисленням) в епоху Юань в селиші Цзянь Си (Золотий монастир), що у провінції Шан Дун у сім’ї чиновника. Прижиттєве ім’я батька було Гао Лі, посмертне Ван І. Батько був дрібним чиновником, збирав податки, набирав в армію солдат, писав звіти про урожай. До селян ставився поблажливо, хотів якось полегшити їхню важку долю, недобори податків списував на неврожай. Жодного разу в управі не лунали «м’ясні барабани» (покарання бамбуковими палицями за несплату податків). Крім того, батько мав невеликий маєток і кавалок землі. Ім’я при народженні мені дали Ці. Батько хотів, щоб я теж став чиновником, дав мені досить непогану домашню освіту, хоча вчителя в ті часи було знайти важко. Але вчитель знайшовся – старий знавець літератури і відомий конфуціанець Лянь Бо. Я старанно вивчав ієрогліфи та класичну літературу, хоча мене більше захоплював не «Лунь Юй», а Чжуан Цзи і вірші Ван Вея. Досягши повноліття, поступив на службу, потрапив у столицю (тоді столицею було Да Ду), але скоро її залишив. Жив у власному маєтку, захопився поезією, даосизмом, буддизмом.
Під час відомих подій 1363 року повсталі селяни спалили мій маєток разом з бібліотекою, з’їли мого улюбленого песика породи чау-чау. Хоча я на них не образався – це вони вчинили з відчаю та голоду… Я знов мусив піти на службу, опинився у військових формуваннях на монгольському кордоні біля Великої Китайської Стіни в Драконових горах (Лун Шань) біля міста Лянь Чжоу. Коли громадянська війна затихла і встановилась нова династія Мін, я оселився у столиці – тепер столицею став Ін Тянь (Цзі Лін) – Нинішній Нан Кін. Займався літературою, вчителював. Був несправедливо звинувачений у змові проти імператора і публічно страчений на горло у 1374 році за європейським літочисленням.
Після цього я народився у 1890 році в Коннахті (Ірландія) в сім’ї сільського вчителя біля Слайгьо. Але мої батьки були родом не з Коннахта – вони були з клану О’Донелів і походили з Донеголу. Назвали мене Патріком. Освіту я здобував в Дубліні, в Трініті-коледжі, куди вступив у 1909 році. Спеціалізувався на сходознавстві – вивчав шумерську та тібетську мови. Але освіту не завершив – втупив до лав «Шин Фейн» з метою боротися за свободу Ірландії зі зброєю в руках. У «Шін Фейн», а потім і в ІРА мене називали Рорі. Наша підпільна комірка спробувала висадити в повітря пам’ятник англійській королеві в Дубліні, але невдало. Від англійської поліції я переховувався в Донеголі – жив у маленькій хатинці біля моря, писав прокламації і статті. У 1916 році взяв участь в Ірландському повстанні в Дубліні, загинув під час вуличних боїв, солдати Ірландської республіканської армії поховали мене прямо на клумбі - бої тривали. Під час поховання хтось із солдат сказав фразу «Рорі врятує Ірландію!» («Rory ach amhain in Eirinn!») і салютував в повітря.
Після цього я народився в Україні у 1965 році у селищі Сніжне, що в козацькому краї (землі Кальміуської паланки Нової Січі), недалеко від знаменитої Савур-могили. Я ще ходжу серед вас, вечорами п’ю запашний чай, згадую пережите і пописую свої химерні новели…
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
