«Наймиліше мені дивитися, друзі, на вас, коли ви кидаєте свого золотого м’яча! Тож я на Землі ще трохи побуду – даруйте мені за це!»

(Фрідріх Ніцше)

Місто Станіслав є не тільки культурним феноменом творчим – містом де творили письменники і поети, художники і архітектори – Станіслав ще й об’єктом мистецтва. Його красу оспівували, ним милувались, його відчували як колиску, його вулиці і будівлі надихали. Станіслав в українській літературі займає особливе місце (недарма Іван Франко чимало своїх творів. У тому числі і знаменитого «Мойсея» вперше читав саме тут), але це тема окрема і достойна пера літератора. І це тема не статті – це тема цілої монографії. Я нині хочу повести мову про Станіслав у світовій літературі. Звичайно, це місто згадується в поезії і прозі іноземних авторів не так часто як, скажімо, Париж, Венеція чи Севілья. Але це місто з часів його заснування було на перехресті шляхів, його відвідували чимало неординарних особистостей, що володіли не тільки шпагою але і пером, про цю перлину архітектури, про цей вузол історії Європи чули, говорили, писали…

Якщо аналізувати не історичні хронічки краю, де починаючи з 1662 року назва міста просто рясніє, а чисто літературні твори, то перше згадку про Станіслав (Станіславів – Stanisławów) ми знаходимо у маловідомого польського поета Броніслава Комарецького (Bronisław Komareсki) (1695 – 1756). Його твори, що дійшли до нас були опубліковані у 1843 році в Кракові в збірнику поезії «Wiersze dziadków starożytności». Зокрема у його вірші «Wiosna i mnich», що датований 1742 роком читаємо:

«…Powyżej wznosi się wiatr rozdziera moją duszę.
Otwórz okno. Hałas Stanisławskiego rynku.
Samotny mnich chodzę po górach
Znaleźć drogę do Palestyny, Ziemi Świętej...»*

Проте, належність цих рядків перу Комарецького є сумнівною. Укладача збірника – Яна Крулека звинуватили у містифікації. Так, тогочасний літературний критик Зіновій Малецький у статті «Польський Оссіан» друкованій в часописі «Literatura i życie» (№ 5 за 1851 рік) прямо писав про підробку. Проте Ян Крулек у відповідь заявив, що рукописи які б могли підтвердити автентичність творів згоріли під час відомих подій 1848 року у Львові. Питання так і лишається відкритим, хоча відомо, що Броніслав Комарецький у 1743 – 1746 роках неодноразово бував у Коломиї і навіть мав дуель з каштеляном Тлумача Йозефом Которою, яка на щастя завершилась без жертв і малим кровопролиттям. Так, що Броніслав Комарецький у Станіславові цілком міг бути. Наскільки цей вірш відповідає стилю цього поета – питання так і лишається відкритим – до нас дійшло вкрай мало творів Б. Комарецького, і то лише окремих уривків.

Ще однин поетичний твір, де згадується місто Станіслав належить перу Вольфанга Шольца (1776 – 1839) знаного більше як пивовара та виноторговця. Але він також писав вірші, які навіть були опубліковані невеликим тиражем у Дрездені у 1819 році у збірці під назвою «Ruhm und Stolz». Там, зокрема, у вірші «Der Rest des alten Soldaten» знаходимо:

«…Mädchen von Stanislaus
Wie die glänzenden Uniformen
der österreichischen Soldaten
und bilden eine schwarze Beamte.
Gleichgültig, sie träumt davon,
Dichter und Glocke Geldbörsen.»

Вольфанг Шольц проживав у 1806 – 1815 роках у Станіславі і мав крамницю на площі Ринок біля ратуші. Його будинок був відомий у німецькій колонії Станіслава як такий собі літературний салон. Цей літературний салон відвідував (будучи проїздом у Станіславі) Людвіг Зойберер (1766 – 1840), що писав свої твори латинською мовою. На згадку про цей візит він лишив друзям ось такий експромт:

«Urbem somnia, vetus castellum Stanislav
Vere dignum memoria manent.»***

В угорській літературі ми знаходимо згадку про місто Станіслав у творах Лайоша Хонапа (1810 – 1869). У вірші «Napfény», що так і не був опублікований, але згадується в мемуарах Конрада Фольо (1817 – 1888), знаходимо такі рядки:

«A Hold fénye esik otthon.
Azt akartam, hogy itt éljünk - a Stanislav,
Város a béke és a nyugalom....»****

Цікаво, що про перебування Лайоша Хонапа у Станіславі мало що відомо. Хоча є інформація, що він був у місті у 1840 році будучи тоді офіцером австрійської армії і примудрився програти досить велику суму казенних грошей у місцевому казино для офіцерів. Йому навіть довелося після цього продати свій маєток у Трансильванії. Тому не зрозуміло, чому в нього Станіслав асоціюється з містом спокою і тиші… Хоча хотили чутки про якийсь його любовний роман з дочкою місцевого скоробагатька грецького походження…

Епоха модерн подарувала нам цілу низку авторів, що писали на різних мовах, але з якимись дивним захопленням згадували місто Станіслав чи навіть присвячували йому свої твори. Воно й не дивно – зависнувши на перетині шляхів, на перехрестях старої доброї Європи Станіслав був місцем, де зупинялось чимало поетів і письменників, кого доля чи випадок занесла до Австро-Угорщини. Зокрема, відомий австрійський письменник Леопольд фон Захер-Мазох (1836 – 1895) двічі відвідував Станіслав проїздом у 1854 році проїздом зі Львова до Праги і в 1870 році проїздом з Праги до Львова. Обидва рази він зупинявся у Станіславі в готелі «Брістоль» (нині не зберігся) у номері 13. Як стверджує Левко Сапогівський саме у Станіславі Захер-Мазох вперше сказав фразу: «Я відчуваю себе українцем» під час розмови з Вальдемаром фон Шварцем (1831 – 1900). Також є відомості, що саме в готелі «Брістоль» Захер-Мазох почав писати свою знамениту повість «Дон Жуан з Коломиї» (часопис «Червоная Русь» від 16.04.1888 року, замітка анонімного автора «Леопольд фон Захер-Мазох і Русь»). Захер-Мазох планував присвятити Станіславу одну з своїх «Галицьких оповідок» - «Праля та кухарка» яку навіть почав писати, але не завершив – чернетка не збереглася. Дія оповідки згідно задумки автора мала відбуватися зокрема в будинку розпусти, що розташований біля пассажу Гартенбергів (нині один з корпусів Прикарпатського університету). Крім того, відомо, що в першій редакції новели «Жіночі образки з Галичини» мова йшла про ринок у Станіславі, а не в Коломиї, і тільки пізніше автор переробив новелу для більшої колоритності – Станіслав виглядав менш екзотично та менш етнічно в порівнянні з Коломиєю.

Райнер Марія Рільке (Rainer Maria Rilke) (1875 – 1926) двічі відвідував місто Станіслав проїздом у 1899 та у 1900 роках зупиняючись у готелі «Уніон» - в якому саме номері встановити не вдалося. Подейкують, що він прогулювався по вулиці Lindengasse (Липова) та по парку цісарівни Єлизавети. Збереглась навіть сильно покреслена чернетка з наступними закресленими рядками:

Die Stadt sieht Gott als seinen Traum
Ich vergesse nicht, Ihre Straße, kein
Altstadt, wo Stanislau Blume blüht Abschied
Gib mir deine Trauer,
Um dauerte Tage. *****

Це, очевидно, був начерк вірша, задум якого поет потім або відкинув або забув…

Цікаво, що про Станіслав на початку ХХ століття писали і поети, які ніколи в цьому місті не бували, хіба, що чули від друзів або читали про цю кам’яну перлину біля Карпат. Так, відомий поет Осип Мандельштам (1891 – 1938) як відомо у Станіславі ніколи не був (хоча міг побувати у 1910 році), але присвятив Станіславу блискучий вірш (який, нажаль, потім переробив):

* * *
Ах, ничего я не вижу, и бедное ухо оглохло,
Всех-то цветов мне осталось лишь сурик та хриплая охра.
И почему-то мне начало утро карпатское снится;
Думал – возьму посмотрю, как живёт в Станиславе синица,
Как нагибается булочник, с хлебом играющий в жмурки,
Из очага вынимает лавашные шкурки…
Ах, Станислав, Станислав! Или птица тебя рисовала,
Или раскрашивал лев, как дитя, из цветного пенала?
Ах, Станислав, Станислав! Не город – орешек калёный,
Улиц твоих большеротых кривые люблю вавилоны.
Я бестолковую жизнь, как мулла свой Коран, замусолил,
Время своё заморозил и крови горячей не пролил.
Ах, Станислав, Станислав, ничего мне больше не надо,
Я не хочу твоего замороженного винограда!

Важко сказати, що спонукало Мандельштама написати цей вірш, а потім докорінно мінити – можливо, спілкування у 1929 році з Григорієм Хачкаряном, що був родом зі Станіслава (з вірменської громади цього міста).

Цікаво, що і у творах Зінаїди Гіппіус (1869 – 1945) ми теж знаходимо згадки про місто Станіслав, хоча поетеса теж ніколи в цьому місті не бувала. Більше того, місту Станіславу у неї присвячений один з найбільш її парадоксальних та сюрреалістичних віршів:

* * *
Я шёл по стылому, седому льду.
Мой каждый шаг – ожоги и порезы.
Искал я город Станислав – и знал, что не найду,
Как синтез не найду без антитезы.

Смотрело маленькое солнце зло
(Для солнца нет ни бывших, ни грядущих) –
На хрупкое и скользкое стекло,
На лица синие мимоидущих.

Когда-нибудь и ты меня искать
Пойдёшь по той же режущей дороге.
И то же солнце будет озарять
Твою тщету и раненые ноги.

Загалом, розвідку можна було б продовжити – місто Станіслав згадує ще Володимир Маяковський (хоча різко негативно – для нього це місто глибоко буржуазне, а значить чуже і вороже – я маю на увазі вірш «И пускай буржуазная сволочь..»), але не хотілось би цей есей закінчувати на таких сумних нотах...

Я впевнений, що ця тема далеко не вичерпана – серед забутих літературних творів європейських та російських митців (а можливо і єврейських та вірменських) є ще чимало поетичних та прозових рядків присвячених цьому давньому і казковому місту – Станіславу…

Примітки:

* - …Над вежами вітер душу мою шматує.
Відкрите вікно. Шум станіславського ринку.
Самотнім монахом піду через гори
Шукати шляху в Палестину, у Землю Святу… (пол.)

** - …Дівчата міста Станіслава
Люблять блискучі мундири
австрійських солдат
і форму чиновників чорну.
Байдужі їм мрії поетів
І дзвін гаманців…» (нім.)

*** - Місто моєї мрії, стара фортеця Станіслав
Залишиться в пам'яті моїй казкою весни. (лат.)

**** - Світло місяця падає на будинки.
Я мріяв жити тут - у місті Станіславі,
Місті спокою і тиші.... (угор.)

***** - Це місто бачить Бог як свій сон,
Мені не забути твої вулиці, ні,
Старий Станіславе, де цвіте квітка прощання
Віддай мені свою журбу,
Щоб тривали дні. (нім.)

(Світлина автора віршів. На одній з вулиць Станіслава.)