Коли ти – білоплямистий виростогуб і висиш цілий день у хліві догори ногами під бантиною, то тебе неминуче навертає на філософські роздуми, надто – якщо твій сон перебив злокапосний великодержавний Крошка. Оце якій, – мізкую, – животині ліпше на світі живеться – дикій чи свійській? Домашній ніби краще – і нагодують тебе вчасно, й напоять, і пострижуть, якщо ти вівця, і каструють, якщо кабанчик. А дика – вона й негодована й непоєна, і теплих ясел у неї нема, й мисливець на неї, бідолашну, і навіть не в мисливський сезон, полює. Але не стрічав я ще на своєму виростогубовому віку ні кажана, ні голуба, ні оленя, ні дикого кабана, якому кортіло би потрапити до Іванового хліва, зате вся Іванова худоба безнадійно та втаєно мріє опинитися якось одного разу на волі. Ніхто того не зна, а кажан знає, бо вловлює, бува, ультразвукові хвилі передсвітанкових коров'ячих снів та полохливих овечих мрій. А як мріють знятися та полетіти в синє небо огузкуваті Іванові кури, вахлакуваті гусаки та безладно-галасливі качки! Тут і ехолокації не потрібно!
Чого ж, – мізкую, – наші нескінченно втомлені господарі – Іван із Одариною, яких ніхто на налигачі не тримає і в загороду на ніч не зачиняє, чого ж ці не мріють злетіти слідом за своїми галасливими качками в нескінченно синє небо, що гарно видно його он за повіткою? Їхні мрії-сни я теж, буває, іноді вловлюю, але окрім грузької та одноманітної мрії про відпочинок ці майже ні про що ніколи більше не снять – не мріють. Хіба Іван інколи – про чарчину до вечері, або Одарина – щоб її корова давала молока більше за сусідську.
З нашим котярою Крошкою про таке не побалакаєш, бо Крошка – ні дикий ні свійський, будь коли схоче – та й піде, але нікуди не йде, бо знає, що завше Одарина наллє йому мисочку молока. Мені ніхто не наллє, та я котярі не заздрю – полечу собі, наловлю метеликів. Уміти літати – от тобі й уся філософія!

Далі буде…