Розмова з Микицею була лише питанням часу, а що новини по селу розлітаються ще швидше, аніж виспівування Артемкових свистків, то часу цього було зовсім небагато. І справді, Микиця навіть сам не прийшов – прислав по Артемка незмінного "зброєносця" Жеку. Ліве зброєносцеве вухо відстовбурчувалось більше за праве й тим визначало безрадісну Жекину долю та його низький соціальний статус.
– Цего… Микиця кличе…
Артемко пішов. Микиця безальтернативно королював над усім підлітковим населенням Озерного, карав та милував, і відмова від аудієнції автоматично зарахувала б відчайдуха до переліку мешканців якогось із паралельних світів. Компанія звично тусувалася в занедбаному колгоспному садку за колишнім сіносховищем.
– То це правда? – верховода вивищувався над однолітками на добру голову.
– Ага, – винувато сказав Артемко та шморгнув носом. Хлопчак давно відкрив, що вчасне й уміле шморгання носом здатне вберегти від багатьох неприємностей. Щуплявий Артемко ніколи не геройствував.
– І що, так ото прямо й ходиш?
– Ага.
– Ага-ага! – перекривив Артемка Микиця, його підлизні, яких крутилося довкіл проводиря зо п'ять-шість, догідливо загигикали. – Ти мені розказуй, а не агакай, дуриндо! Гадаєш, як пішов по воді, то я тебе не дожену?
Від такого дотепу загигикали вже не тільки підлизні, а й сам озернянський проводир.
– Та… ну… – почав Артемко. – То ловили з Сашком рибу й гачок у рясці… Я пішов одчепить і… Ну, йду собі по воді й не тону…
Микицині підлизні позавмирали, ліве Жекине вухо відстовбурчилося ніби ще дужче, сам хлопчачий король дражливо закусив тонку губу:
– І?
– І… йду собі… по воді…
– А гачок?
– Гачок… Став на коліно, руку засунув і відчепив…
– На що став?
– Га? – не зрозумів Артемко.
– На що коліном став, дуриндо, питаю?
– Ну.. на воду став… я ж кажу…
– Як, як ти став на воду, придурку? Не можна стати на воду, ані коліном, ні…
Шморгання носом не допомогло – Артемкова здатність до ходіння по воді чомусь роздратувала ватажка сільських розбишак до краю.
– Ну… показать можу.
– Ходім. І не дай Боже ти мене дуриш, хирявчику – я тебе в тій воді й утоплю!
Хутко посхоплювалися й пішли. Підлизні ледве встигали за сягнистими кроками рознервованого ватага, Артемко дисципліновано дріботів за гуртом.

Чутка, що Ковальчуків хлопець пішов по воді рознеслася Озерним ураз, хоча нікого на злощасній позавчорашній риболовлі Артемко з братом Сашком наче й не стрічали. Рибалили на своєму місці в куширі, а бач – до вечора того ж таки дня про дивовижу шепоталася вже, вважай ціла Зміївщина, а назавтра – то й усе, розкидане поміж ставків, болітець і верболозів село. Хтось вірив, хтось не вірив, мамка наказала більше до води не потикатися – від гріха, сусід Захарович навпаки, кликав у поміч – ставити на орендованому ставку мережі, а батюшка отець Лавро казав, що то гріх і закликав вірних менше слухати брехень, а більше молитися, надто – проти місячної ночі.
Заховавшись від причепливих очей за повіткою, брати вирішили повторити експеримент – набрали в ночви води, але вода в ночвах Артемка не тримала – чалапав босими ногами по бляшаному дну та зітхав із полегшою – хух, на біса йому та аномалія – на вулицю не потикнись тепер як усі! Ввечері вирішено було закріпити дослід на глибокому. Городами вийшли вдвох до Ковальчиного ставка, роззирнулися, Артемко скинув капці, Сашко сторожко пильнував конфіденційність…
І він пішов. Ставав босяка на пружну опору, навіть не вгрузав ані на ніготь, переставляв ногу й ставав знов. Обоє сопіли, Сашко заворожено, Артемко – скрушно: "Нащо, нащо воно мені? Так гарно було, поки… Лови собі в куширах рибу, печеруй раки, вирізай свистки! – хлопець неперевершено вирізав із вербової галузки свистки. – А це тепер…" Старший Сашко спробував і собі – марно. Смутився:
– Ех, якби й я… Показав би Тетянці!
Неподалік зашаруділо в кукурудзі. Таки підгледів хтось!

Хоч і заказувала мамка, але спробуй – не послухай здоров'ягу! З Микицею й Сашко не допоможе – розбіяка дармо, що молодший, а його й дорослі хлопці побоювались. Та й не було саме Сашка – подався в місто на консультацію. Підійшли до ставка, аби подалі від очей – забрели за той верболіз, де від берега мілко й де навряд чи стрінеш рибалку, або іншого якого роззяву – самі жаби. Підлизні ліниво повкладалися на траві, Микиця недобре зиркнув на провинника:
– Давай!
Артемко приречено підійшов до краю води й став на її поверхню. Зробив крок, іще й ще. Постояв. Повернувся. Микицині шістки сиділи з відвислими щелепами, сам хлопчаковий отаман зловісно грав жовнами. Нахилився, підозріливо торкнувся долонею води, спробував стати й собі та лише вчасно відсмикнув ногу.
– Як ти це робиш? Навчи мене.
– Не знаю. Воно само… – здвигнув плечима Артемко.
Микиця вхопив млявого Артемка за комір, притягнув до себе:
– Ніхто в цьому селі не буде робити того, чого не можу я! Я – Микиця, втямив? Я верховода, отже я маю ходити поверх води, а не ти, глевтяк! Або навчиш мене зараз, або… або й здохнеш на тій воді, бо я тебе з неї на землю не пущу, я тобі на цій землі пекло влаштую, віриш?
Артемкові очі зволожилися, хлопчак, перелякано закивав головою:
– Так, так, але я не знаю…
– Вчи! – несподівано Микиця врізав Артемкові кулаком під бік. Той охнув і осів на траву. Підлизні разом гекнули, тапер вони зробилися схожі на невеличкий гусячий табун.
– Вчи! – кат вдарив хлопця носаком кросівки.
– Я… я не… – хрипів Артемко. Підлизні майже ґелґотали.
– Значить так, – здався Микиця. – Не можу я – то не може ніхто. Запам'ятай, дуриндо: взнаю, або побачу, що ти хоч раз, хоча б десь ступиш ногою на воду – вб'ю. Ти мене знаєш. Хоча б раз… Ходім! – гукнув до підлизнів і гусяча зграя слухняно схопилася на ноги.
– А я пильнуватиму! – пригрозив наостанок вірнопідданий Жека.

Відтоді Артемко перестав рибалити й печерувати раків, узагалі намагався не підходити до зловорожої води. Майже перестав і всміхатися. А то ж було – пальця Артемкові покажи – регоче, а ні з чого реготати, то сам вигадає, такий смішко… На радість мамці допомагав більше по господарству та вирізав свистки з тягучим сумним голосом. Того дня Сашко знайшов молодшого брата, коли Артемко фарбував двері – мамка загадала. Старший готувався вступати до інституту й від домашньої роботи його було звільнено.
– Слухай, Тьом, тут таке… Тетянка, ти знаєш… За нею й Колька в'ється, і Пашка Скакун, а я… Словом, пообіцяв на човні покатати… Ну, щоб ти нас покатав, щоб романтично… Ми в човні, з Тетянкою, Місяць на небі й ти нас Місячною доріжкою за поворозочку везеш… Крокуєш собі поволі… Ну, Тетянка… романтична вона.
– Але ж Микиця…
– Вночі, Микиця не взнає… А Тетянка… я до неї…
– Добре, – зітхнув Артемко, – як братові…

Мерехтливою Місячною доріжкою неквапно крокував Артемко, що вдягнув задля такої нагоди свої найкращі білі штани та сріблясту братову сорочку, сам же Сашко блаженно напівлежав у позиченому в Захаровича човні, напівлежав, лагідно пригортаючи до серця заворожену видивом Тетянку. Від берега слався ледь помітний посеред ставка туман, заливався в прибережному вітті перший весняний соловейко. Артемкові хотілося чомусь плакати й він картав себе за це…

Цього разу Жека прийшов не сам – задля певності провідник місцевих шибайголів підсилив конвой двома гусаками-підлизнями, ті старанно супили брови й грізно топталися.
– Цего… Микиця кличе…
– Та йду…
Натхненний нічною прогулянкою Сашко прів над конспектами, Артемко йому нічого не сказав. І правильно – це його, Артемкова справа… Пішов.
– Тільки не кажи, що тебе примусили! – Микиця насунувся на бідолашного хлопійка – не дозволив і рота розкрити.
Але Артемко сказав, сказав єдине, що могло його зараз урятувати… Перш, ніж злетів над його приреченою головою кулак розбіяки…
– Ходім до ставка – навчу й тебе…
Микицин кулак завмер.
– Ха! Справді?
– Ходім!
Микиця зачудовано гикнув і вся компанія (цього разу крім Жеки було всього двоє підлизнів) рушила до попереднього місця за верболозами. Від нетерплячки сільський корольок ледве не підскакував.
Біля ставка ватага обступила хлопця щільним колом.
– Ну?
– Я зайду на воду, – сказав Артемко, – тоді покличу тебе до себе. Ти сміливо ставай, не дивися тільки під ноги – і підеш!
– Добро! – ошкірився Микиця. – Тільки аби ти, глевтяк, од мене не злиняв, ми прив'яжемо тобі до ноги мотузку!
Підлизні на чолі з Жекою заусміхалися, Артемко зм'як.
Капловухий проворно видобув з-за пазухи моток тонкої шнурки, кінець міцно прив'язали до Артемкової ноги, надійність вузла перевірив сам верховода.
– Іди!
Хлопець ступив на воду й пішов. Прогинаючись, повороз тонув у воді, Артемко не без зусиль витягував його, аби зробити наступний крок, інший кінець мотузки надійно тримав у руці сам Микиця. Зробивши кроків із двадцять, хлопчак зупинився, дивно було бачити, як він стоїть собі ледве не посеред ставка, наче на землі. Озирнувся.
– Тепер іди до мене. Тільки не дивися під ноги…
Микиця ступив і, зрозуміло – одразу вліз кросівками в воду.
– Ну, а це що?
– Не дивись, тільки не дивись, крокуй далі – зараз неодмінно станеш!
Закусивши губу розбіяка пересував ноги, щораз глибше занурюючись у густу муляку, докладав зусиль, аби зробити ще крок та міцно тримав мотузку, Артемко ж потихеньку відступав.
– Ну? – Микицин голос іскрив люттю. Заводіяка вліз уже в болото майже по пояс і не годен був висмикнути з мулу ногу. – Коли!?
– Та ніколи… напевно – сказав Артемко, нагнувся й ножиком, яким вирізав свистки та якого завжди носив із собою, відтяв мотузку.
– Стій! Стій, дуриндо! Стій, уб'ю! До мене! – заволав Микиця, повернувшись до прихвоснів на березі, – поможіть вилізти, придурки!
Підлизні заметушилися, їм не в радість було пхатися в прохолодну весняну воду, надто – в бридку муляку. Микиця лютував, оскаженіло товкся, збурюючи довкола себе густий мул та ще дужче в той мул заглиблюючись. Бачачи кумедні Микицині борсання, Артемко раптом засміявся. Він полюбляв сміятися. І одразу зник страх, і з усемогутнього верховоди бідолашний Микиця перетворився на невдатного, заздрісного сірячка, який не те що по воді – по землі нормально ходити не може – перевалюється наче качка, через те й на облік у військкоматі його не поставили – не придатний.
Артемко повернувся, запхнув руки в кишені та й пішов собі ставком, насвистуючи. Він полюбляв насвистувати.
– Синку! А заверни-но мені оно каченят, переполохались чогось – не йдуть, чортяки, хоч плач! – гукнула від протилежного берега добре знайома хлопцеві баба Гуля.
Артемко завернув неслухняну птицю й подумав, що власне, не так воно вже й погано – ходити по воді, навіть корисно. От якби ще вміти літати… А може? – він же ніколи не намагався… Хлопець замахав руками, підстрибнув, але нікуди не полетів. "Ну нічого, – подумав. – Не все ж мені й мені, нехай полетить хтось інший, може навіть і не зо Зміївщини!"



Квітень 2012 р.