Я, ноче, твій! Все зле давно забуто,
життя ясне, незрозуміла смерть.
Зоріє у душі моїй розкутій
твоя звитяжна твердь…

І вже здається: між небесних течій
пливу я вдаль в оманному човні,
і сяйво лазурове безконечне;
я – в нім, воно – в мені.

Пливу, пливу. Проходять зорі мимо;
причалює мій човен навмання
і знов летить під гомін невловимий
сяйного буруння.

Я, ноче, твій! В душі – твоє проміння,
все грішне залишилось на землі.
Я відчуваю подих янголиний
на піднятім чолі.

О ночь, я твой! Все злое позабыто,
и жизнь ясна, и непонятна смерть.
Отражена в душе моей раскрытой
блистательная твердь...

И мнится мне, что по небу ночному
плыву я вдаль на призрачном челне,
и нет конца сиянью голубому;
я -- в нем, оно -- во мне.

Плыву, плыву. Проходят звезды мимо;
к одной, к другой причаливает челн
и вновь летит под шум неуловимый
алмазно-чистых волн;

Я твой, о ночь! В душе -- твое сиянье;
все грешное осталось на земле,
и ангелов я чувствую дыханье
на поднятом челе!