Він стояв і мовчав, опустивши в траву довгий дзьоб.
Він немовби завмер. Він нічого не чув і не бачив.
Біль його передався мені. Закричала я, щоб
Зупинились машини, що мчали до пунктів призначень.

Зупиніться, будь ласка! Затримайте, люди, свій біг!
Та мій крик відчайдушний заплутався десь у смереці...
Він до нас прилетів через сотні далеких доріг,
Чому жаль принесли ви і сум чорнокрилій лелеці?

Він у теплих краях мріяв палко про землю дідів,
Він летів через море, до крові стираючи крила.
Із коханою він звити разом гніздечко хотів
У краю, де барвиста веселка кришталь розгубила.

Він ростити так прагнув у рідній землі лелечат,
Коли є і кохання, і дім, і сім'я, і дружина.
То чому ж польові запорошені трави мовчать?
Чом же так безсердечно зустріла його батьківщина?

Він зігнувшись стояв на червоних, тоненьких ногах.
Він утратив усе: свою віру, любов і надію.
А у неї життя, на узбіччі, де куриться шлях,
Закінчилося щойно на білих квітках деревію.

По дорозі машини байдуже неслись в далечінь.
Над коханою в тузі самотньо стояв бідолаха...
Крізь вологу очей, я вдивлялась в небес голубінь,
І сльоза поповзла по червоному дзьобові птаха.

24.05.2012р. 00:30

Я поверталася з відпочинку додому.
Зненацька на узбіччі я побачила лелеку, що похнюпившись
стояв і не ворушився. Під'їхавши ближче, я угледіла в
бур'янах мертву птаху. Лелека стояв над своєю подругою
і оплакував її. Побачене так схвилювало мене, що я довго
не могла заспокоїтися. Власне, ця пригода спонукала мене до написання віршу.