Присвячую хранителям домашніх
музеїв старожитностей

А може, ще зовсім не пізно
Обрати оту, що єдина?..
В обидві руки – по валізі,
І в дім привести за дружину.

Хай вештається і старіє
(бо, кажуть, усі такі будем),
й розірветься залпом подія,
І вже ж наговоряться люди!..

Обсудять, як так і годиться,
Майбутній бур’ян на городі,
Шептатимуть вслід молодиці,
Що в неї – вбрання не по моді,

Або навпаки: що то виклик
Тутешньому тихому ставу –
Оте декольте, геть відкрите,
Чи погляду горда постава…

І ну – плямкотіти губами! –
Бездомні ровесниці-діви,
Що теж би могли – отак само…
«Хіба ж ми йому та й не рівня?!»

Жнивує ображена думка:
Знайшов… у навколишніх селах!..
А в хаті – на палець пилюка!
Непотребу – повна оселя!

Туди б самоскида найняти,
Та те старовиння – з порога!
…Удвох не натішаться, гляньте!
До пари вона йому: вбога!..

…Ця ніч у домашнім музеї,
Поміж артефактів Трипілля,
Майнула двотінню на стелі:
вона віншувала весілля…

23.07.2012.