Спитав маржину: «Де́ я, во́ле?», –
заїхавши в густющий ліс;
Бог відповів (а мо’ диявол?):
«Не знаю де́ ти, а я – скрізь».

зімкнулись раптом персть і небо,
порски́й з’явивсь крилатий кінь,
«Сідай і мчи!» – пищав мечве́док*;
«Мерщій!» – сказала власна тінь.

Як тільки сів, комонь гривастий
зірвався з місця – полетів
понад землею, понад часом…
– У пекло мчиш? – питаю.
– Ні!

Вниз подививсь – душа завмерла,
заціпнув, що й забракло слів:
той ліс – не лісом був, а пеклом,
волом був я, а мною – віл;

грома́к, як грім, летів навально,
я бачив все як є, на жаль;
і навіть вірші, що писав я
перетворилися на жаб;

(вода – це рінь; жебрак – це да́харь;
і щастя менше важить за
піщинку, що несе мураха;
і кожен вільний – гармиза́);

життя, яке вважав життям я, –
зволожений плевритом нерв…
– Живий лиш той, хто вмер… Затямте:
є Бог, диявол і Бодле́р…

* мечве́док – кажан.