Його вицвілі карі очі, що виблискували колись барвою вуглин, затягнулись сизою поволокою. Сухі старечі вуста дрібно тремтіли, а обличчя ясніло дивним світлом, що незбагненною силою розгладжувало глибокі борозни часу, виорані довгими роками життя.
Тремтячі руки раз у раз теребили білого лляного картуза, а вуха не чули нічого довкола, тільки звуки щемливої пісні, що лунала з магнітофона, до котрого тягнувся не лиш згорбленим сухеньким станом, а всією своєю душею. А вона готова була розірватися на шматочки від радости й туги, що неймовірним вихором клекотіла в грудях, заставляючи бігцем дріботіти його стомлене, але сильне любляче серце…
Час рікою пливе,
Як зустрів я тебе,
Як зустрів я тебе, моя пташко,
Довго-довго дививсь,
Марно очі трудив,
А впізнати тебе було важко…

Далека молодість ставала живою рухливою картиною перед невидющим поглядом.. Як же він любив співати цю пісню:

Понад Прутом моя Коломия,
Лине пісня її голосна.
Плеще повені срібная хвиля,
Понад Прутом весна вже весна…

Ні, він не був сліпим… Сліпила його схована любов, що досі сиділа заперта у глибокій пивниці серця, бо не було їй місця де-інде. Привілейовані місця у ньому були зайняті сім’єю, з дружиною та дітьми, роботою, сусідами, щоденними рутинними клопотами, болями і проблемами…
І ось нині, вдалині від отчого порогу, у надвечір’ї своїх літ, за кілометри і кілометри відстані, і стоси років добровільного вигнання з рідного краю, його ув’язнена любов забилася несамовитою тужливою птахою, що рвалася на волю, ламаючи невидимі тюремні грати. І виливалася… Виливалася гарячими рясними солоними струмочками через два широко відчинених віконечка цього пониклого храму людського духу.
- Валю, послухай… Ти чуєш, се моя молодість… Ти чуєш, які пісні, яка музика, Валю…
Дружина заклопотано снувала, поволі пересуваючись з місця на місце (старість - не радість), намагаючись догодити гостям із Західної…
- Сейчас кушать будем… А? Чего ты говоришь? Коль, ну песня, как песня, чего там?..

2012р.