- Йой, Павлусю, не бий! Не бий, Павлусику, за що ня так б'єш?! Ади дитинку свою заб'єш, що в собі ношу!

- Мовчи, суко! Мовчи, бо зарубаю! Настане кінець і тобі, і твоєму паскудному виплодкови!

П"яні, налиті дикою ненавистю очі Павла, палили злобою розпростерте на підлозі тіло побитої Ганни. Всадивши ще кілька ударів брудними чоботами в обхоплений руками живіт жінки, Павло зневажливо сплюнув і розхитуючись з боку на бік на нетвердих ногах висунувся з хати, гримнувши дверима, аж задзеленчали віконні шиби.

- Порубаю!.. – Гарчав знавіснілий накоренок злоби у людській подобі.

Ганна, зачувши, що лишилася сама в хаті, гнана страхом підхопилася з долівки і підбігла до ліжка, де під ковдрою, межи подушками дрібно тремтіла, як у пропасниці чорнява п'ятирічна дівчинка.

- Оксанцю, ходи до мене, рибочко, ходи моя маленька, треба тікати дитино… Давай мама загорне тебе в ковдрочку, бо надворі нічка, аби ти не змерзла.

Похапцем накинувши на плечі хустину, вхопила ковдру і потягнула дитину до вікна:

- Постій тут, донечко, мама перелізе через вікно і тебе візьме, добре моя малесенька?..

Дитина мовчки кивнула. І лише безперестанне тремтіння і величезні настрашені очі видавали її переляканий до заніміння стан.

Щось голосно луснуло і знадвору почувся п'яний крик Павла.

- Суки, порубаю всіх! Всіх до лаби порубаю на кавалки!

Дитина здригнулася, мов від удару батога і жалісно протягнула:

- Ма-ам…

Губенята її затремтіли, а налиті страхом оченята миттю набралися слізьми, що як величезні прозорі горохи закрапали на землю рясним дощем.

Ганна, що вже стояла з того боку хати за вікном простягнула до малої руки:

- Ходи скоренько, донечко! Ходи, серце моє…

Дівчинка стрімголов кинулася до матері, а та вхопивши дитину, плачучи бігцем кинулася навтьоки від рідної хати, уздовж городів, перечіпаючись за картоплиння переплетене густим бур'яном, що заважало їй бігти, подалі від озвірілого п'яного чоловіка. Чула за плечима його крики і як брязнули розлітаючись навсебіч шибки вікна, коли шпурнув навздогін втікачам сокиру. Серце вискакувало з грудей, тіло боліло, та вона все бігла з дитиною, боса, в самій лише сорочці та накинутою наспіх на плечі шалиною, аж поки спинилася поміж кукурудзами в чужому городі, коло межі. Тулячи до себе малу Оксанку, присіла тихенько наслухаючи, чи не наздоганяє, бува, її Павло.

Було тихо. Опустилася тоді на траву, закутала дитину в ковдру і, схлипуючи стала гойдати її і себе, намагаючись заспокоїтись. Так і сиділа на сирій землі, дослухаючись до кожного шурхоту. Боліла, здавалося, кожна клітинка її побитого тіла. У голові пекло і шуміло, а у животі неспокійно ворушилося нове життя. Раз-по-раз силуючи її здригатись від тих різких порухів, а ще розпуки, що мучила і допікала їй сильніше ніж відгомін тілесного болю. Оксанка засопіла носиком. А Ганна ковтала гіркі сльози у спогадах.



- Ганнусю , не треба тобі його, дитино. Бідувати будеш, небого, бо не мудрий він, як і ціла родина його немудра.

- Мамо!.. І нащо таке кажете? Він любить мене, і я його люблю… Він такий красний парубок…
А я хочу мати файного чоловіка, то й діти у мене будуть файні, мамо.

- Ая-я… Коби то лиш тілько світу, як у вікні... Ади Іван Палагнишин, чи не файний? І голову за тобов ломить, а ти ніц не видиш, лиш Павла.

- Не хочу я Івана Палагнишиного! А як вам він такий милий, то самі за него йдіть, а я не піду. Чи може хочете аби я з нелюбом вік коротала, а ви на мою муку дивилися?

- Ні, дитино… Най Бог боронить, я не хочу аби-с на мене потім нарікала… Йди собі за кого хочеш. Але спімнеш моє слово - за Павлом добра не буде…

- Буде, мамо, буде. Чого би не було? Хіба є ще такий парубок в селі, як мій Павло?..



Займалося на новий день. Ганна навшпиньки підкралася до розбитого вікна, коло ніг її з землі стирчала сокира, а з хати долинало голосне Павлове хропіння.

Полегшено зітхнувши, поволі рушила городами назад , де коло межі у кукурудзах закутана в ковдру спала її чорноока крихітка Оксанка, як дві краплі води схожа на свого вродливого батька...

2012