Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.06.13
21:40
Зиму я цю намацав,
Роблю у неї крок.
Ти подивись: не плачу,
Губи мої – пісок.
Скільки змовчати хочу –
І затягну паском
Ночі пітьму молочну,
Роблю у неї крок.
Ти подивись: не плачу,
Губи мої – пісок.
Скільки змовчати хочу –
І затягну паском
Ночі пітьму молочну,
2026.06.13
20:36
іконостас твоїх ікон
для інших неважливий
орган регістри овертон
ще ладан тут курили
курили опіум хоча
дешевка синтетична
не промовляє до дівчат
сторонніх або стрічних
для інших неважливий
орган регістри овертон
ще ладан тут курили
курили опіум хоча
дешевка синтетична
не промовляє до дівчат
сторонніх або стрічних
2026.06.13
16:21
Літо з квітами жасмину,
Я до тебе серцем лину —
Літенько.
І вітаю, і цілую
Кожну квітоньку.
Он щебече соловейко —
Зупинилася,
Я до тебе серцем лину —
Літенько.
І вітаю, і цілую
Кожну квітоньку.
Он щебече соловейко —
Зупинилася,
2026.06.13
14:46
Ніч колишеться над левадою —
Полином.
Серце повниться тихо згадкою,
Наче сон.
Місяць випливе стигло-жовтий там,
За ліском.
Явір стане моїм порадником,
Полином.
Серце повниться тихо згадкою,
Наче сон.
Місяць випливе стигло-жовтий там,
За ліском.
Явір стане моїм порадником,
2026.06.13
13:24
Чи може музика звучати
Століть минулих і часів?
Чи пробивається крізь ґрати,
Крізь гомін площ і голосів?
Ця музика прорве кайдани
Темниці, чатових, тюрми,
Яку споруджують вандали
Століть минулих і часів?
Чи пробивається крізь ґрати,
Крізь гомін площ і голосів?
Ця музика прорве кайдани
Темниці, чатових, тюрми,
Яку споруджують вандали
2026.06.13
12:25
Я Тобі присвячую бузок,
А собі - відлуння бенефісу,
Купу нескінченну помилок
У своїй старій життєвій книзі.
Я Тобі присвячую жасмин,
Запашну сонату білих дзвонів.
Всесвіту супроти - я один,
А собі - відлуння бенефісу,
Купу нескінченну помилок
У своїй старій життєвій книзі.
Я Тобі присвячую жасмин,
Запашну сонату білих дзвонів.
Всесвіту супроти - я один,
2026.06.13
09:54
Зафарбовує небо глибока пітьма,
І вкриває довкілля нічною габою.
Дивовижна пастель, і зізнайся сама –
Ти ж за те, щоби я милувався з тобою.
Чи не візьмеш, горянко, мене на постій –
Незнайомцем чудним, а супругом пізніше.
У дилемі оцій, календарно
І вкриває довкілля нічною габою.
Дивовижна пастель, і зізнайся сама –
Ти ж за те, щоби я милувався з тобою.
Чи не візьмеш, горянко, мене на постій –
Незнайомцем чудним, а супругом пізніше.
У дилемі оцій, календарно
2026.06.13
07:01
Попід сонцем, понад гаєм
Хмара хмарку доганяє,
Як завжди прудку Катрусю
Заклопотана бабуся,
Бо онука, наче білка,
Сновигає дуже стрімко.
13.06.26
Хмара хмарку доганяє,
Як завжди прудку Катрусю
Заклопотана бабуся,
Бо онука, наче білка,
Сновигає дуже стрімко.
13.06.26
2026.06.12
22:23
Ти прийшов невипадково
у моє сумне життя,
розпалив ліричним словом
в серці справжні почуття.
Запросив на вальс чудесний
і романсом причастив.
Крижана льодина скресла
у моє сумне життя,
розпалив ліричним словом
в серці справжні почуття.
Запросив на вальс чудесний
і романсом причастив.
Крижана льодина скресла
2026.06.12
20:11
сьогодні графоманія
а завтра може й пафос
у цім сезоні навмання
не визначити якось
вже почитав усе в усіх
занотував моменти
в бежовенький блокнотик
свій
а завтра може й пафос
у цім сезоні навмання
не визначити якось
вже почитав усе в усіх
занотував моменти
в бежовенький блокнотик
свій
2026.06.12
18:47
Василь Лебедєв-Кумач (1898-1949)
Нам серце радує пісня весела,
від неї смуток нараз відліта!
І люблять пісню містечка і села,
і люблять пісню вируючі міста.
Нам пісня в праці й житті помагає,
Нам серце радує пісня весела,
від неї смуток нараз відліта!
І люблять пісню містечка і села,
і люблять пісню вируючі міста.
Нам пісня в праці й житті помагає,
2026.06.12
13:39
Розпливається перед очима
Світ, втрачаючи риси свої.
Підпирає майбутнє плечима
Невідомість з далеких країв.
Так у двері погрозливо грима
Правда гордих німих кураїв.
Розпливаються сталі поняття
Світ, втрачаючи риси свої.
Підпирає майбутнє плечима
Невідомість з далеких країв.
Так у двері погрозливо грима
Правда гордих німих кураїв.
Розпливаються сталі поняття
2026.06.12
12:40
В перлиннім, з бірюзи, бурштиновім намисті,
Що наче й дороге, й не коштує грошА –
У тисячі облич одягнуте це місто,
В яке до самоти закохана душа.
У безліч протиріч загорнута принцеса,
Коли у навпростець, а інколи навкруг,
У тисячах облич до мене
Що наче й дороге, й не коштує грошА –
У тисячі облич одягнуте це місто,
В яке до самоти закохана душа.
У безліч протиріч загорнута принцеса,
Коли у навпростець, а інколи навкруг,
У тисячах облич до мене
2026.06.12
09:23
Поки до суфіксів і флексій,
До міфів Греції і Риму
Я спомин цей із серця вийму,
Щоб пом’януть дядька Олексу.
...Колись в студентську кампанію осінню
Невмілі до селянської роботи руки
Він направляв не матом, а прислів’ями.
Чимало призабулося з тої н
До міфів Греції і Риму
Я спомин цей із серця вийму,
Щоб пом’януть дядька Олексу.
...Колись в студентську кампанію осінню
Невмілі до селянської роботи руки
Він направляв не матом, а прислів’ями.
Чимало призабулося з тої н
2026.06.12
07:05
В. Н...
Всілякі дні мелькають без зупинки
І кожен з нас торує власний шлях,
Де радість і печаль навперемінку
Щодня стрічаються не на словах.
Ти, друже, той, хто розуміє мовчки
Усе і переймається завжди, -
Всілякі дні мелькають без зупинки
І кожен з нас торує власний шлях,
Де радість і печаль навперемінку
Щодня стрічаються не на словах.
Ти, друже, той, хто розуміє мовчки
Усе і переймається завжди, -
2026.06.11
21:50
Не збагнула вона, як побачив я
Та усміхнено каже щось іще
Закриваючи книгу, щоби бути тут
У чуттях, і я грав би про це
Сторінки лишає із іменами
Хай чекають, вона прийде, хіба ні
Мріючи, що їм іще розповісти про
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Та усміхнено каже щось іще
Закриваючи книгу, щоби бути тут
У чуттях, і я грав би про це
Сторінки лишає із іменами
Хай чекають, вона прийде, хіба ні
Мріючи, що їм іще розповісти про
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.02
2026.03.19
2026.02.25
2026.02.11
2026.01.11
2025.12.24
2025.11.29
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Андрій Качкаров (1989) /
Інша поезія
Волжанки
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Волжанки
Коли ти був тут востаннє?
Чи будеш ти востаннє саме тут?
Майже о першій,
майже вдома –
коли ще на ходу зістрибуєш
із повільного й скрипучого,
ніби стілець під час першотравневого концерту
в районному будинку культури,
пожовклого автобусу в узбічну пилюгу,
здіймаючи в повітря теплі клуби –
густі й солодкі,
наче сметана в кіоску
на прохідній молокозаводу,
наче вата в приїздному шапіто.
Мов привид із дитячих сутінкових страхів,
пливеш безлюдною розпеченою площею,
- тією, де колись ще малим,
повен радощів в очах
й липкої вати в роті,
стояв і млів у затінку циркового намету,
розбитого посеред розбитих муніципальних будівель
й так само розбитих,
хоч вже й не муніципальних, кооперативів.
І цей намет -таке собі смарагдове містечко,
подорожуюче мажорними реаліями
розбещених мегаполісних дітей,
і ось якимось дивом матеріалізоване
серед пропахлої смолою й тополиним пухом площі
безпосередньо із твоїх чорно-білих мрій,
бо всі твої дитячі мрії – чорно-білі,
як, зрештою,й телевізор,
з якого ті черпались.
І цей намет –чи не останній притин тисячі сердець:
легких й незайманих– малечих,
згрубілих й виснажених,
залитих терпким самогоном – бродячих акробатів.
Де те минуле?
Де ті серця?
Їх не впізнати під численними шрамами
від нещасної любові
й непрощених боргів,
їх поїдено дешевим алкоголем
та дорогими антидепресантами,
наче осами перестиглий виноград.
Де? Де,зрештою, всі ті акробати,
яких тобі так бракувало після їх стрімкого від'їзду,
яких тобі бракує й понині.
Минаєш подертими,
наче улюблені джинси,
спогадами сонячний майдан…
Губишся в густій тіні парку
імені ленінського комсомолу,
з усіма його іржавими атракціонами
та очманілими посткомсомольцями
в густій і плутаній,
як і їх думки, траві.
Дикий виноград продирається
крізь сонні шестерні й механізми,
вітер погойдує вистиглі в тіні крислатих дерев каруселі,
що час від часу тягуче відлунюють
пронизливим потойбічним скреготом.
Інфраструктура з'їла себе саму,
як гупики пожирають власних дітей.
Битий цемент,гниле залізо й вицвіла фарба
на пластикових поні
виймають із темних закамарків
щемкий спогад безмірно веселих
та безнадійно закільцьованих атракціонів.
З кожним болісним кроком,
З кожним аритмічним подихом
привиди минулого
в'їдаються в застуджену пам'ять,
наче в печінку ранковий спирт.
Молокозавод,
колись тут був молокозавод.
Зрештою, він і зараз тліє поміж стрімких тополь,
що, линяючи наче рептилії,
вкривають цегляні склади та металеві цистерни
білим, липким ластовинням…
Огортаючи поточені часом і вітром
кістки гіганту совкової промисловості
районного масштабу,
поточені серце й нерви директора,
чиї залиті, наче водою рисові поля,
мутним самогоном очі
ще довго проводитимуть
порожнім й приреченим поглядом
запилені вантажівки,
що тягнутимуться сірим й побитим шляхом
вздовж заводської огорожі,
поволі танучи в пообідньому мареві.
Нарешті вступаєш в знайому тінь двоповерхівок.
старомодні сукні та запрані сорочки
гойдаються на провислих білизняних мотузках,
наче стурбовані душі самогубців.
Водії викочують із запилених гаражів
вогкі й зім’яті, ніби цигарки, волжанки,
прогрівають сталеві кістки і протези
під мляво остигаючим сонцем.
Скидається навіть на те,
що двигун їм прогріти вже не доведеться ніколи.
Чи будеш ти востаннє саме тут?
Майже о першій,
майже вдома –
коли ще на ходу зістрибуєш
із повільного й скрипучого,
ніби стілець під час першотравневого концерту
в районному будинку культури,
пожовклого автобусу в узбічну пилюгу,
здіймаючи в повітря теплі клуби –
густі й солодкі,
наче сметана в кіоску
на прохідній молокозаводу,
наче вата в приїздному шапіто.
Мов привид із дитячих сутінкових страхів,
пливеш безлюдною розпеченою площею,
- тією, де колись ще малим,
повен радощів в очах
й липкої вати в роті,
стояв і млів у затінку циркового намету,
розбитого посеред розбитих муніципальних будівель
й так само розбитих,
хоч вже й не муніципальних, кооперативів.
І цей намет -таке собі смарагдове містечко,
подорожуюче мажорними реаліями
розбещених мегаполісних дітей,
і ось якимось дивом матеріалізоване
серед пропахлої смолою й тополиним пухом площі
безпосередньо із твоїх чорно-білих мрій,
бо всі твої дитячі мрії – чорно-білі,
як, зрештою,й телевізор,
з якого ті черпались.
І цей намет –чи не останній притин тисячі сердець:
легких й незайманих– малечих,
згрубілих й виснажених,
залитих терпким самогоном – бродячих акробатів.
Де те минуле?
Де ті серця?
Їх не впізнати під численними шрамами
від нещасної любові
й непрощених боргів,
їх поїдено дешевим алкоголем
та дорогими антидепресантами,
наче осами перестиглий виноград.
Де? Де,зрештою, всі ті акробати,
яких тобі так бракувало після їх стрімкого від'їзду,
яких тобі бракує й понині.
Минаєш подертими,
наче улюблені джинси,
спогадами сонячний майдан…
Губишся в густій тіні парку
імені ленінського комсомолу,
з усіма його іржавими атракціонами
та очманілими посткомсомольцями
в густій і плутаній,
як і їх думки, траві.
Дикий виноград продирається
крізь сонні шестерні й механізми,
вітер погойдує вистиглі в тіні крислатих дерев каруселі,
що час від часу тягуче відлунюють
пронизливим потойбічним скреготом.
Інфраструктура з'їла себе саму,
як гупики пожирають власних дітей.
Битий цемент,гниле залізо й вицвіла фарба
на пластикових поні
виймають із темних закамарків
щемкий спогад безмірно веселих
та безнадійно закільцьованих атракціонів.
З кожним болісним кроком,
З кожним аритмічним подихом
привиди минулого
в'їдаються в застуджену пам'ять,
наче в печінку ранковий спирт.
Молокозавод,
колись тут був молокозавод.
Зрештою, він і зараз тліє поміж стрімких тополь,
що, линяючи наче рептилії,
вкривають цегляні склади та металеві цистерни
білим, липким ластовинням…
Огортаючи поточені часом і вітром
кістки гіганту совкової промисловості
районного масштабу,
поточені серце й нерви директора,
чиї залиті, наче водою рисові поля,
мутним самогоном очі
ще довго проводитимуть
порожнім й приреченим поглядом
запилені вантажівки,
що тягнутимуться сірим й побитим шляхом
вздовж заводської огорожі,
поволі танучи в пообідньому мареві.
Нарешті вступаєш в знайому тінь двоповерхівок.
старомодні сукні та запрані сорочки
гойдаються на провислих білизняних мотузках,
наче стурбовані душі самогубців.
Водії викочують із запилених гаражів
вогкі й зім’яті, ніби цигарки, волжанки,
прогрівають сталеві кістки і протези
під мляво остигаючим сонцем.
Скидається навіть на те,
що двигун їм прогріти вже не доведеться ніколи.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
