
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.10.19
09:25
Я мало жив і жив у лісі.
Це вам не те, що в шоубізі,
Де завжди їжу знайде ніс.
А тут, у лісі – тільки ліс.
Щось їстівне шукаю завжди –
Усі стежинки перетовк.
Куди не глянь – сумний пейзаж, де
Онука, Бабка є і Вовк.
Це вам не те, що в шоубізі,
Де завжди їжу знайде ніс.
А тут, у лісі – тільки ліс.
Щось їстівне шукаю завжди –
Усі стежинки перетовк.
Куди не глянь – сумний пейзаж, де
Онука, Бабка є і Вовк.
2025.10.19
06:14
Білопері, сизокрилі,
Ненаситні голуби, -
Кусень хліба не поділять
Під балконом півдоби.
Галасують, метушаться
Поруч скиби й навпаки, -
Кожна птаха хоче вкрасти
Дуже ситні грудочки.
Ненаситні голуби, -
Кусень хліба не поділять
Під балконом півдоби.
Галасують, метушаться
Поруч скиби й навпаки, -
Кожна птаха хоче вкрасти
Дуже ситні грудочки.
2025.10.19
00:31
Звинувачуєш… а кого?
І завбачуєш без "ого"
Черга виникне… зачекаєте
Страхокриками… ще пізнаєте
Відхрестилися, як ото…
Звідки й хто ви є… по можливості
Виє поштовх той без поживностей
Розірву…
І завбачуєш без "ого"
Черга виникне… зачекаєте
Страхокриками… ще пізнаєте
Відхрестилися, як ото…
Звідки й хто ви є… по можливості
Виє поштовх той без поживностей
Розірву…
2025.10.18
22:28
Світ знавіснілих торгашів
Я так ненавиджу страшенно.
Хіба в нім є щось для душі?
Все - для бездонної кишені.
Ти слухаєш музичний твір --
Сяйну Бетховена сонату...
Вривається реклами звір --
Я так ненавиджу страшенно.
Хіба в нім є щось для душі?
Все - для бездонної кишені.
Ти слухаєш музичний твір --
Сяйну Бетховена сонату...
Вривається реклами звір --
2025.10.18
22:14
Пара ніби єдина,
але між ними розверзлася
прірва. Голос потонув
у сплетінні чагарників,
тепло розтануло
у всесильному розпаді.
Пара ніби єдина,
але кожен - волаючий
але між ними розверзлася
прірва. Голос потонув
у сплетінні чагарників,
тепло розтануло
у всесильному розпаді.
Пара ніби єдина,
але кожен - волаючий
2025.10.18
21:53
Коли тебе шматують крадькома
І гнізда в’ють в душі твоїй надмірно
Ти, видно, цілувався з багатьма
До виснаження висновку покірно…
Коли тебе, не ти, гнівили тим,
Що між людьми живе ще й параноя —
Ти радужно плескався до тих Рим,
І гнізда в’ють в душі твоїй надмірно
Ти, видно, цілувався з багатьма
До виснаження висновку покірно…
Коли тебе, не ти, гнівили тим,
Що між людьми живе ще й параноя —
Ти радужно плескався до тих Рим,
2025.10.18
15:36
Всіх потворних істот видаляю з життя,
не з'ясовуючи в чому справа.
Вимітаю із серця токсичне сміття
й тих, у кого душа порохнява.
Підлість не визнаю, як у спину плювки,
зневажаю Іуд лицемірних.
Не подам психопату я більше руки —
не з'ясовуючи в чому справа.
Вимітаю із серця токсичне сміття
й тих, у кого душа порохнява.
Підлість не визнаю, як у спину плювки,
зневажаю Іуд лицемірних.
Не подам психопату я більше руки —
2025.10.18
04:38
Шановна Редакція Майстерень! Наш видатний покидьок (ой, вибачте) автор Самослав Желіба під черговим ніком продовжує робити гидоту авторам. На цей раз він образив нашу чудову поетесу Тетяну Левицьку. На її вірш "Щенячий" він написав таку рецензію (текст
2025.10.17
23:05
Вже ні чарів, ні спокуси,
Ні цілунку в темноті.
Навіть спогаду боюся,
Бо і спогади не ті.
А гулялось - так гулялось,
Наче буря - вглиб і вшир,
Нижче пояса дістало
Ні цілунку в темноті.
Навіть спогаду боюся,
Бо і спогади не ті.
А гулялось - так гулялось,
Наче буря - вглиб і вшир,
Нижче пояса дістало
2025.10.17
21:50
Із тиші комори,
набитій різним мотлохом,
лунає голос віків.
Він губиться в шумі,
як у брудних водах.
Його так легко заглушити.
Голос віків тендітний,
як шелест листя,
набитій різним мотлохом,
лунає голос віків.
Він губиться в шумі,
як у брудних водах.
Його так легко заглушити.
Голос віків тендітний,
як шелест листя,
2025.10.17
21:49
Так буває, вір не вір,
Я від щастя сам не свій.
Бо мені таки щастить:
Моя вдача – то є ти.
Приспів:
Круглий світ, як не крути,
Мов клубочок непростий.
Я від щастя сам не свій.
Бо мені таки щастить:
Моя вдача – то є ти.
Приспів:
Круглий світ, як не крути,
Мов клубочок непростий.
2025.10.17
16:29
Щоб не пускати дим у очі
Заради зниклої краси,
Які слова почути хочеш
У найсуворіші часи?
Куди нестерпну правду діти,
Аби від сліз уберегти, -
І як я маю говорити,
Щоб усміхалась звично ти?
Заради зниклої краси,
Які слова почути хочеш
У найсуворіші часи?
Куди нестерпну правду діти,
Аби від сліз уберегти, -
І як я маю говорити,
Щоб усміхалась звично ти?
2025.10.17
15:14
Коли тобі сняться рожеві сни,
Чи неймовірно яскрава картина,
Це мами молитва летить в небесах,
Бо ти завжди її люба дитина.
Коли на ранок усміхаєшся дню,
В душі плекаєш передчуття свята,
То це кружляє в височині
Чи неймовірно яскрава картина,
Це мами молитва летить в небесах,
Бо ти завжди її люба дитина.
Коли на ранок усміхаєшся дню,
В душі плекаєш передчуття свята,
То це кружляє в височині
2025.10.17
13:56
І велелюдно,
і пустельно -
у плетиві людських орбіт.
Шматує сни
гудок пекельний,
мов апокаліптичний біт, -
ламається у хату, душу:
і пустельно -
у плетиві людських орбіт.
Шматує сни
гудок пекельний,
мов апокаліптичний біт, -
ламається у хату, душу:
2025.10.17
12:29
На порозі волоцюга
Їсить без турбот
Метильований сендвіч
Сам – ходячий гардероб
Ось іде дочка єпископа
Із іншого кута
Йому так ніби заздрить
Її гнали все життя
Їсить без турбот
Метильований сендвіч
Сам – ходячий гардероб
Ось іде дочка єпископа
Із іншого кута
Йому так ніби заздрить
Її гнали все життя
2025.10.17
11:13
А косо-око-лапих не приймає
деінде неугноєна земля,
та удобряє
де-не-де, буває,
війна тілами їхніми поля.
***
А балом правлять люди-тріпачі
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...деінде неугноєна земля,
та удобряє
де-не-де, буває,
війна тілами їхніми поля.
***
А балом правлять люди-тріпачі
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.08.19
2025.06.25
2025.04.24
2025.04.14
2025.04.06
2025.03.09
2025.02.28
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Андрій Качкаров (1989) /
Інша поезія
Волжанки
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Волжанки
Коли ти був тут востаннє?
Чи будеш ти востаннє саме тут?
Майже о першій,
майже вдома –
коли ще на ходу зістрибуєш
із повільного й скрипучого,
ніби стілець під час першотравневого концерту
в районному будинку культури,
пожовклого автобусу в узбічну пилюгу,
здіймаючи в повітря теплі клуби –
густі й солодкі,
наче сметана в кіоску
на прохідній молокозаводу,
наче вата в приїздному шапіто.
Мов привид із дитячих сутінкових страхів,
пливеш безлюдною розпеченою площею,
- тією, де колись ще малим,
повен радощів в очах
й липкої вати в роті,
стояв і млів у затінку циркового намету,
розбитого посеред розбитих муніципальних будівель
й так само розбитих,
хоч вже й не муніципальних, кооперативів.
І цей намет -таке собі смарагдове містечко,
подорожуюче мажорними реаліями
розбещених мегаполісних дітей,
і ось якимось дивом матеріалізоване
серед пропахлої смолою й тополиним пухом площі
безпосередньо із твоїх чорно-білих мрій,
бо всі твої дитячі мрії – чорно-білі,
як, зрештою,й телевізор,
з якого ті черпались.
І цей намет –чи не останній притин тисячі сердець:
легких й незайманих– малечих,
згрубілих й виснажених,
залитих терпким самогоном – бродячих акробатів.
Де те минуле?
Де ті серця?
Їх не впізнати під численними шрамами
від нещасної любові
й непрощених боргів,
їх поїдено дешевим алкоголем
та дорогими антидепресантами,
наче осами перестиглий виноград.
Де? Де,зрештою, всі ті акробати,
яких тобі так бракувало після їх стрімкого від'їзду,
яких тобі бракує й понині.
Минаєш подертими,
наче улюблені джинси,
спогадами сонячний майдан…
Губишся в густій тіні парку
імені ленінського комсомолу,
з усіма його іржавими атракціонами
та очманілими посткомсомольцями
в густій і плутаній,
як і їх думки, траві.
Дикий виноград продирається
крізь сонні шестерні й механізми,
вітер погойдує вистиглі в тіні крислатих дерев каруселі,
що час від часу тягуче відлунюють
пронизливим потойбічним скреготом.
Інфраструктура з'їла себе саму,
як гупики пожирають власних дітей.
Битий цемент,гниле залізо й вицвіла фарба
на пластикових поні
виймають із темних закамарків
щемкий спогад безмірно веселих
та безнадійно закільцьованих атракціонів.
З кожним болісним кроком,
З кожним аритмічним подихом
привиди минулого
в'їдаються в застуджену пам'ять,
наче в печінку ранковий спирт.
Молокозавод,
колись тут був молокозавод.
Зрештою, він і зараз тліє поміж стрімких тополь,
що, линяючи наче рептилії,
вкривають цегляні склади та металеві цистерни
білим, липким ластовинням…
Огортаючи поточені часом і вітром
кістки гіганту совкової промисловості
районного масштабу,
поточені серце й нерви директора,
чиї залиті, наче водою рисові поля,
мутним самогоном очі
ще довго проводитимуть
порожнім й приреченим поглядом
запилені вантажівки,
що тягнутимуться сірим й побитим шляхом
вздовж заводської огорожі,
поволі танучи в пообідньому мареві.
Нарешті вступаєш в знайому тінь двоповерхівок.
старомодні сукні та запрані сорочки
гойдаються на провислих білизняних мотузках,
наче стурбовані душі самогубців.
Водії викочують із запилених гаражів
вогкі й зім’яті, ніби цигарки, волжанки,
прогрівають сталеві кістки і протези
під мляво остигаючим сонцем.
Скидається навіть на те,
що двигун їм прогріти вже не доведеться ніколи.
Чи будеш ти востаннє саме тут?
Майже о першій,
майже вдома –
коли ще на ходу зістрибуєш
із повільного й скрипучого,
ніби стілець під час першотравневого концерту
в районному будинку культури,
пожовклого автобусу в узбічну пилюгу,
здіймаючи в повітря теплі клуби –
густі й солодкі,
наче сметана в кіоску
на прохідній молокозаводу,
наче вата в приїздному шапіто.
Мов привид із дитячих сутінкових страхів,
пливеш безлюдною розпеченою площею,
- тією, де колись ще малим,
повен радощів в очах
й липкої вати в роті,
стояв і млів у затінку циркового намету,
розбитого посеред розбитих муніципальних будівель
й так само розбитих,
хоч вже й не муніципальних, кооперативів.
І цей намет -таке собі смарагдове містечко,
подорожуюче мажорними реаліями
розбещених мегаполісних дітей,
і ось якимось дивом матеріалізоване
серед пропахлої смолою й тополиним пухом площі
безпосередньо із твоїх чорно-білих мрій,
бо всі твої дитячі мрії – чорно-білі,
як, зрештою,й телевізор,
з якого ті черпались.
І цей намет –чи не останній притин тисячі сердець:
легких й незайманих– малечих,
згрубілих й виснажених,
залитих терпким самогоном – бродячих акробатів.
Де те минуле?
Де ті серця?
Їх не впізнати під численними шрамами
від нещасної любові
й непрощених боргів,
їх поїдено дешевим алкоголем
та дорогими антидепресантами,
наче осами перестиглий виноград.
Де? Де,зрештою, всі ті акробати,
яких тобі так бракувало після їх стрімкого від'їзду,
яких тобі бракує й понині.
Минаєш подертими,
наче улюблені джинси,
спогадами сонячний майдан…
Губишся в густій тіні парку
імені ленінського комсомолу,
з усіма його іржавими атракціонами
та очманілими посткомсомольцями
в густій і плутаній,
як і їх думки, траві.
Дикий виноград продирається
крізь сонні шестерні й механізми,
вітер погойдує вистиглі в тіні крислатих дерев каруселі,
що час від часу тягуче відлунюють
пронизливим потойбічним скреготом.
Інфраструктура з'їла себе саму,
як гупики пожирають власних дітей.
Битий цемент,гниле залізо й вицвіла фарба
на пластикових поні
виймають із темних закамарків
щемкий спогад безмірно веселих
та безнадійно закільцьованих атракціонів.
З кожним болісним кроком,
З кожним аритмічним подихом
привиди минулого
в'їдаються в застуджену пам'ять,
наче в печінку ранковий спирт.
Молокозавод,
колись тут був молокозавод.
Зрештою, він і зараз тліє поміж стрімких тополь,
що, линяючи наче рептилії,
вкривають цегляні склади та металеві цистерни
білим, липким ластовинням…
Огортаючи поточені часом і вітром
кістки гіганту совкової промисловості
районного масштабу,
поточені серце й нерви директора,
чиї залиті, наче водою рисові поля,
мутним самогоном очі
ще довго проводитимуть
порожнім й приреченим поглядом
запилені вантажівки,
що тягнутимуться сірим й побитим шляхом
вздовж заводської огорожі,
поволі танучи в пообідньому мареві.
Нарешті вступаєш в знайому тінь двоповерхівок.
старомодні сукні та запрані сорочки
гойдаються на провислих білизняних мотузках,
наче стурбовані душі самогубців.
Водії викочують із запилених гаражів
вогкі й зім’яті, ніби цигарки, волжанки,
прогрівають сталеві кістки і протези
під мляво остигаючим сонцем.
Скидається навіть на те,
що двигун їм прогріти вже не доведеться ніколи.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію