ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Інша поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.09.25
20:57
Хоч зір з літами дещо підупав,
Саме тепер поволі прозріваю:
Щось неповторне з воза впало,
Як безоглядно завтра підганяв.
«Що? Де? Коли?»-
Не знати до пуття.
Без остраху вернувся б пішки,
Якби були не коні, а воли.
Саме тепер поволі прозріваю:
Щось неповторне з воза впало,
Як безоглядно завтра підганяв.
«Що? Де? Коли?»-
Не знати до пуття.
Без остраху вернувся б пішки,
Якби були не коні, а воли.
2024.09.25
20:35
Цей хрущ, що втопився у бочці з водою
Чи голуб, що залетів під колесо автомобіля —
Ніколи б не стали жертвою таких історій,
Позаяк природа не вміє збивати бочки,
І немає автомобільного заводу,
І так далі і таке інше,
Але людина стала її частиною,
Чи голуб, що залетів під колесо автомобіля —
Ніколи б не стали жертвою таких історій,
Позаяк природа не вміє збивати бочки,
І немає автомобільного заводу,
І так далі і таке інше,
Але людина стала її частиною,
2024.09.25
13:41
Чим ти приваблюєш мене?
– Парадоксальністю своєю,
Непередбачувана ти,
наднезбагненна твоя суть...
Над виднокраями світів
зійшла надновою зорею,
Обпалюєш ти, водноча
– Парадоксальністю своєю,
Непередбачувана ти,
наднезбагненна твоя суть...
Над виднокраями світів
зійшла надновою зорею,
Обпалюєш ти, водноча
2024.09.25
09:37
…безпосередньо породив
Себе з відродженої правди
Про те в житті як начудив
Напрочуд більш любого найди…
Дозволим вслухатися в щем
Котрий на вигляд не болючий
Котрий не виплаканий ще
Себе з відродженої правди
Про те в житті як начудив
Напрочуд більш любого найди…
Дозволим вслухатися в щем
Котрий на вигляд не болючий
Котрий не виплаканий ще
2024.09.25
06:33
Усміхаючись привітно,
Раннє сонечко щодня
Ніжно будить теплим світлом
Лінькувате кошеня.
Промінцями пестить очі
Та втирає ними ніс,
А розніжений коточок
Сонцю муркає: Не лізь…
Раннє сонечко щодня
Ніжно будить теплим світлом
Лінькувате кошеня.
Промінцями пестить очі
Та втирає ними ніс,
А розніжений коточок
Сонцю муркає: Не лізь…
2024.09.25
05:58
Що не слово – то кара,
що не думка – так ляпас.
Ми з тобою не пара.
Я конкретно уляпавсь.
Все могло бути гірше,
але завтра субота.
Не турбуй мене більше –
остогидла робота.
що не думка – так ляпас.
Ми з тобою не пара.
Я конкретно уляпавсь.
Все могло бути гірше,
але завтра субота.
Не турбуй мене більше –
остогидла робота.
2024.09.24
23:55
У сутінках писати важко, особливо коли немає палаючого світильника і годі його шукати. І все таки в сутінкові епохи (а такі епохи настають частенько, нам навіть не в дивовижку) завжди знаходяться люди, що продовжують писати, іноді навіть самі не розбираюч
2024.09.24
23:11
Затісно в суєтному сьогоденні…
Кривавицею мерехтить майбутнє…
Невже таким задумано наш світ?
«А ти в минувшину занурся!
Між слів і дій тамтешніх віднайди
Наміри й помисли, далекі сьогоденню.
Чи хоч на гріх бодай один поменшало?»-
Не знати чий щораз
Кривавицею мерехтить майбутнє…
Невже таким задумано наш світ?
«А ти в минувшину занурся!
Між слів і дій тамтешніх віднайди
Наміри й помисли, далекі сьогоденню.
Чи хоч на гріх бодай один поменшало?»-
Не знати чий щораз
2024.09.24
22:37
У містичному і в міру готичному місті Станіславі різними його старовинними вуличками гуляють різні типажі. І вміють вони якось не перетинатися, створювати на кожній вуличці свій мікросвіт. Особливо це стосується жінок. Я не маю на увазі часи, коли одна з
2024.09.24
21:55
Із Олексія Ейснера
По юрмі пройде вдих глибокий,
й урветься враз жіночий плач,
коли, надувши люто щоки,
«похід» зіграє штаб–трубач.
Устромляться у небо піки;
По юрмі пройде вдих глибокий,
й урветься враз жіночий плач,
коли, надувши люто щоки,
«похід» зіграє штаб–трубач.
Устромляться у небо піки;
2024.09.24
19:50
Ось він сидить на підвіконні - молодий, високий, стрункий. Великі каштанові очі трохи сумні, але на вустах незмінна посмішка. І завжди в оточенні дітей - маленьких або вже великих. На колінах - розкрита «Енеїда» з фантасмагоричними ілюстраціями Базилевича
2024.09.24
17:50
сонце із ґрунтом щедротно розмазане
минаючи ананаси авокадо кокоси
& сезанн вештається фруктовим базаром
споживаючи врешті-решт осінь
як раніш ґійом полюбляв попоїсти
смачно й дешево на монпарнасі
а потім туди вступили фашисти
минаючи ананаси авокадо кокоси
& сезанн вештається фруктовим базаром
споживаючи врешті-решт осінь
як раніш ґійом полюбляв попоїсти
смачно й дешево на монпарнасі
а потім туди вступили фашисти
2024.09.24
16:26
Нарешті ми зустрілися, козаче,
уперше за ці довгі дні війни.
З-за хмари сумовито лине «Кача»,
окіл – лише посохлі полини…
Маленький горбик, вкритий чагарями,
облуплений, мікроскопічний хрест…
Невже Всевишній прямо біля брами
уперше за ці довгі дні війни.
З-за хмари сумовито лине «Кача»,
окіл – лише посохлі полини…
Маленький горбик, вкритий чагарями,
облуплений, мікроскопічний хрест…
Невже Всевишній прямо біля брами
2024.09.24
10:09
Які ж ви гарні тут усі
Цвітущо - ніжні до упаду…
Що значить правильний сусід —
Коли пристьобує позаду
Своє пошкодження душі
До красоти... так мелодійно…
Переконай мене утім,
Що вже траплялося подібне…
Цвітущо - ніжні до упаду…
Що значить правильний сусід —
Коли пристьобує позаду
Своє пошкодження душі
До красоти... так мелодійно…
Переконай мене утім,
Що вже траплялося подібне…
2024.09.24
09:09
Коли панує спека-жарінь,
від тебе вже не відкидається тінь,
а ноги набиті ватою
і хочеться лише спати, -
рятує вона одна:
прозора, живильна,
всесильна
вода…
від тебе вже не відкидається тінь,
а ноги набиті ватою
і хочеться лише спати, -
рятує вона одна:
прозора, живильна,
всесильна
вода…
2024.09.24
09:04
Ех, кохання, кохання! Ну хто я без тебе, скажи?
А ні бе, а ні ме, працьовитий шматок протоплазми.
А з тобою - живу! В теплу пазуху вужиком "вжик"
І уже у раю! Кожен день не буденщина - празник.
Я дрімати не звик біля мавки, бо ще не скопець,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...А ні бе, а ні ме, працьовитий шматок протоплазми.
А з тобою - живу! В теплу пазуху вужиком "вжик"
І уже у раю! Кожен день не буденщина - празник.
Я дрімати не звик біля мавки, бо ще не скопець,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Інша поезія):
2024.07.25
2024.06.21
2024.05.20
2024.05.17
2024.04.15
2023.12.19
2023.11.22
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Андрій Качкаров (1989) /
Інша поезія
Волжанки
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Волжанки
Коли ти був тут востаннє?
Чи будеш ти востаннє саме тут?
Майже о першій,
майже вдома –
коли ще на ходу зістрибуєш
із повільного й скрипучого,
ніби стілець під час першотравневого концерту
в районному будинку культури,
пожовклого автобусу в узбічну пилюгу,
здіймаючи в повітря теплі клуби –
густі й солодкі,
наче сметана в кіоску
на прохідній молокозаводу,
наче вата в приїздному шапіто.
Мов привид із дитячих сутінкових страхів,
пливеш безлюдною розпеченою площею,
- тією, де колись ще малим,
повен радощів в очах
й липкої вати в роті,
стояв і млів у затінку циркового намету,
розбитого посеред розбитих муніципальних будівель
й так само розбитих,
хоч вже й не муніципальних, кооперативів.
І цей намет -таке собі смарагдове містечко,
подорожуюче мажорними реаліями
розбещених мегаполісних дітей,
і ось якимось дивом матеріалізоване
серед пропахлої смолою й тополиним пухом площі
безпосередньо із твоїх чорно-білих мрій,
бо всі твої дитячі мрії – чорно-білі,
як, зрештою,й телевізор,
з якого ті черпались.
І цей намет –чи не останній притин тисячі сердець:
легких й незайманих– малечих,
згрубілих й виснажених,
залитих терпким самогоном – бродячих акробатів.
Де те минуле?
Де ті серця?
Їх не впізнати під численними шрамами
від нещасної любові
й непрощених боргів,
їх поїдено дешевим алкоголем
та дорогими антидепресантами,
наче осами перестиглий виноград.
Де? Де,зрештою, всі ті акробати,
яких тобі так бракувало після їх стрімкого від'їзду,
яких тобі бракує й понині.
Минаєш подертими,
наче улюблені джинси,
спогадами сонячний майдан…
Губишся в густій тіні парку
імені ленінського комсомолу,
з усіма його іржавими атракціонами
та очманілими посткомсомольцями
в густій і плутаній,
як і їх думки, траві.
Дикий виноград продирається
крізь сонні шестерні й механізми,
вітер погойдує вистиглі в тіні крислатих дерев каруселі,
що час від часу тягуче відлунюють
пронизливим потойбічним скреготом.
Інфраструктура з'їла себе саму,
як гупики пожирають власних дітей.
Битий цемент,гниле залізо й вицвіла фарба
на пластикових поні
виймають із темних закамарків
щемкий спогад безмірно веселих
та безнадійно закільцьованих атракціонів.
З кожним болісним кроком,
З кожним аритмічним подихом
привиди минулого
в'їдаються в застуджену пам'ять,
наче в печінку ранковий спирт.
Молокозавод,
колись тут був молокозавод.
Зрештою, він і зараз тліє поміж стрімких тополь,
що, линяючи наче рептилії,
вкривають цегляні склади та металеві цистерни
білим, липким ластовинням…
Огортаючи поточені часом і вітром
кістки гіганту совкової промисловості
районного масштабу,
поточені серце й нерви директора,
чиї залиті, наче водою рисові поля,
мутним самогоном очі
ще довго проводитимуть
порожнім й приреченим поглядом
запилені вантажівки,
що тягнутимуться сірим й побитим шляхом
вздовж заводської огорожі,
поволі танучи в пообідньому мареві.
Нарешті вступаєш в знайому тінь двоповерхівок.
старомодні сукні та запрані сорочки
гойдаються на провислих білизняних мотузках,
наче стурбовані душі самогубців.
Водії викочують із запилених гаражів
вогкі й зім’яті, ніби цигарки, волжанки,
прогрівають сталеві кістки і протези
під мляво остигаючим сонцем.
Скидається навіть на те,
що двигун їм прогріти вже не доведеться ніколи.
Чи будеш ти востаннє саме тут?
Майже о першій,
майже вдома –
коли ще на ходу зістрибуєш
із повільного й скрипучого,
ніби стілець під час першотравневого концерту
в районному будинку культури,
пожовклого автобусу в узбічну пилюгу,
здіймаючи в повітря теплі клуби –
густі й солодкі,
наче сметана в кіоску
на прохідній молокозаводу,
наче вата в приїздному шапіто.
Мов привид із дитячих сутінкових страхів,
пливеш безлюдною розпеченою площею,
- тією, де колись ще малим,
повен радощів в очах
й липкої вати в роті,
стояв і млів у затінку циркового намету,
розбитого посеред розбитих муніципальних будівель
й так само розбитих,
хоч вже й не муніципальних, кооперативів.
І цей намет -таке собі смарагдове містечко,
подорожуюче мажорними реаліями
розбещених мегаполісних дітей,
і ось якимось дивом матеріалізоване
серед пропахлої смолою й тополиним пухом площі
безпосередньо із твоїх чорно-білих мрій,
бо всі твої дитячі мрії – чорно-білі,
як, зрештою,й телевізор,
з якого ті черпались.
І цей намет –чи не останній притин тисячі сердець:
легких й незайманих– малечих,
згрубілих й виснажених,
залитих терпким самогоном – бродячих акробатів.
Де те минуле?
Де ті серця?
Їх не впізнати під численними шрамами
від нещасної любові
й непрощених боргів,
їх поїдено дешевим алкоголем
та дорогими антидепресантами,
наче осами перестиглий виноград.
Де? Де,зрештою, всі ті акробати,
яких тобі так бракувало після їх стрімкого від'їзду,
яких тобі бракує й понині.
Минаєш подертими,
наче улюблені джинси,
спогадами сонячний майдан…
Губишся в густій тіні парку
імені ленінського комсомолу,
з усіма його іржавими атракціонами
та очманілими посткомсомольцями
в густій і плутаній,
як і їх думки, траві.
Дикий виноград продирається
крізь сонні шестерні й механізми,
вітер погойдує вистиглі в тіні крислатих дерев каруселі,
що час від часу тягуче відлунюють
пронизливим потойбічним скреготом.
Інфраструктура з'їла себе саму,
як гупики пожирають власних дітей.
Битий цемент,гниле залізо й вицвіла фарба
на пластикових поні
виймають із темних закамарків
щемкий спогад безмірно веселих
та безнадійно закільцьованих атракціонів.
З кожним болісним кроком,
З кожним аритмічним подихом
привиди минулого
в'їдаються в застуджену пам'ять,
наче в печінку ранковий спирт.
Молокозавод,
колись тут був молокозавод.
Зрештою, він і зараз тліє поміж стрімких тополь,
що, линяючи наче рептилії,
вкривають цегляні склади та металеві цистерни
білим, липким ластовинням…
Огортаючи поточені часом і вітром
кістки гіганту совкової промисловості
районного масштабу,
поточені серце й нерви директора,
чиї залиті, наче водою рисові поля,
мутним самогоном очі
ще довго проводитимуть
порожнім й приреченим поглядом
запилені вантажівки,
що тягнутимуться сірим й побитим шляхом
вздовж заводської огорожі,
поволі танучи в пообідньому мареві.
Нарешті вступаєш в знайому тінь двоповерхівок.
старомодні сукні та запрані сорочки
гойдаються на провислих білизняних мотузках,
наче стурбовані душі самогубців.
Водії викочують із запилених гаражів
вогкі й зім’яті, ніби цигарки, волжанки,
прогрівають сталеві кістки і протези
під мляво остигаючим сонцем.
Скидається навіть на те,
що двигун їм прогріти вже не доведеться ніколи.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію