
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.10.14
12:25
Конгломерат відмороженого люду на болотах гордо іменують нацією.
Малоцінні персони ціни собі ніяк не складуть.
Злі генії добре вміють прикидатися добрими.
Мистецтво брехні, як і будь-яке мистецтво, має і таланти, і шанувальників.
Імідж благод
2025.10.14
10:55
Дерево рубав побіля річки чоловік.
І чи втомився, чи так собі про щось подумав,
Сокира вислизнула з рук й шубовснула у воду.
«Ой, що ж мені теперечки робить?
Вона ж у мене одна в господі!»-
Отак ось лементує чоловік, та хто ж почує...
Раптом з води
І чи втомився, чи так собі про щось подумав,
Сокира вислизнула з рук й шубовснула у воду.
«Ой, що ж мені теперечки робить?
Вона ж у мене одна в господі!»-
Отак ось лементує чоловік, та хто ж почує...
Раптом з води
2025.10.13
23:22
Чекаю відповідь… Конкретно:
Коли і хто пірне у Осінь?..
І щоб з розгону на портрети…
Але не всі, у кого досвід.
Ніяких видумок з майбутнім.
Минуле хай, вже начудили…
І кожен щоб очнувся в Грудні —
Бо саме Він додасть вам сили…
Коли і хто пірне у Осінь?..
І щоб з розгону на портрети…
Але не всі, у кого досвід.
Ніяких видумок з майбутнім.
Минуле хай, вже начудили…
І кожен щоб очнувся в Грудні —
Бо саме Він додасть вам сили…
2025.10.13
22:48
Три роки промайнуло, як жура
прийшла у дім, мов грім посеред ночі.
І обілляла осінь із відра
холодними жалями дні пророчі.
Сестричко, люба, не зійдеш з небес,
моя печаль — повітряна сирена.
На кладовищі дерев'яний хрест
прийшла у дім, мов грім посеред ночі.
І обілляла осінь із відра
холодними жалями дні пророчі.
Сестричко, люба, не зійдеш з небес,
моя печаль — повітряна сирена.
На кладовищі дерев'яний хрест
2025.10.13
22:32
Увечері завжди здається,
що часу катастрофічно
не вистачає, що земля
вислизає з-під ніг.
Залишилися лічені хвилини.
Увечері ти опиняєшся
над прірвою.
Над прірвою життя,
що часу катастрофічно
не вистачає, що земля
вислизає з-під ніг.
Залишилися лічені хвилини.
Увечері ти опиняєшся
над прірвою.
Над прірвою життя,
2025.10.13
20:33
Едемський сад. Пташки щебечуть.
Буяє все в саду навколо.
Підкрався непомітно вечір –
Вже чути соловейка соло.
Так гармонійно, безтурботно –
Здавалося б,чого бажати…
І ніби добре так достоту.
Буяє все в саду навколо.
Підкрався непомітно вечір –
Вже чути соловейка соло.
Так гармонійно, безтурботно –
Здавалося б,чого бажати…
І ніби добре так достоту.
2025.10.13
06:56
світанок помер і
день услід
мене вітає сам-один
місяць-оксамит
власну самотність осягну в цей день
що трохи більше аніж досить
щоби кинути все й кинутися геть
палай північний
день услід
мене вітає сам-один
місяць-оксамит
власну самотність осягну в цей день
що трохи більше аніж досить
щоби кинути все й кинутися геть
палай північний
2025.10.13
04:09
Привіт усім приятелям і приятелькам!
Ідея цього Альбому - озвучити деякі мої тексти в стилі із присмаком іспанських ритмів.
Я вибрав 10-ть з них і помістив в одному відео. Надіюсь, що вони принесуть естетичне задоволення...
Відео просте, лише для перес
Ідея цього Альбому - озвучити деякі мої тексти в стилі із присмаком іспанських ритмів.
Я вибрав 10-ть з них і помістив в одному відео. Надіюсь, що вони принесуть естетичне задоволення...
Відео просте, лише для перес
2025.10.12
22:29
Чи можна зробити
фотографію для вічності?
Фотографію, яка не пожовкне,
яку не зітре час.
Чи багатьом із фотографій
удалося подолати
навалу віків?
Від них збереглися
фотографію для вічності?
Фотографію, яка не пожовкне,
яку не зітре час.
Чи багатьом із фотографій
удалося подолати
навалу віків?
Від них збереглися
2025.10.12
19:37
А ось і стіл… дубовий стіл
У тиші міжпланетній
Не вистачає тільки бджіл…
І коментів від Петі…
До чого бджоли тут , скажіть,
Хіба, що меду хочте?
Скажіть, Миколо… краще — Віть…
У тиші міжпланетній
Не вистачає тільки бджіл…
І коментів від Петі…
До чого бджоли тут , скажіть,
Хіба, що меду хочте?
Скажіть, Миколо… краще — Віть…
2025.10.12
19:20
Усміхнися, осене сльотава,
Може, досить плакати дощем?!
Хай краса - сумна і величава -
Оксамитом заясніє ще.
Оповиє сонечком пестливо,
Хмари, як фіранки, відгорне.
І на мить хоч стану я щасливим,
Може, досить плакати дощем?!
Хай краса - сумна і величава -
Оксамитом заясніє ще.
Оповиє сонечком пестливо,
Хмари, як фіранки, відгорне.
І на мить хоч стану я щасливим,
2025.10.12
14:52
Були часи, як за Прутом гармати гриміли,
Козаки ледь не щороку в Молдову ходили.
Турок звідти виганяли, які там засіли,
Хижим оком на Європу звідтіля гляділи.
А Європа, що не в змозі із турком справлятись,
До козаків українських мусила звертатись.
Козаки ледь не щороку в Молдову ходили.
Турок звідти виганяли, які там засіли,
Хижим оком на Європу звідтіля гляділи.
А Європа, що не в змозі із турком справлятись,
До козаків українських мусила звертатись.
2025.10.12
12:11
…ти, власне, хто? Ти хто такий
І звідкіля ти об’явився?
Не поспішай… обом налий.
О вибач, я погарячився.
Не встиг підставити плеча…
Забув… загострені вимоги…
І як та спалена свіча…
А ще ті слухавки… тривоги.
І звідкіля ти об’явився?
Не поспішай… обом налий.
О вибач, я погарячився.
Не встиг підставити плеча…
Забув… загострені вимоги…
І як та спалена свіча…
А ще ті слухавки… тривоги.
2025.10.11
22:57
Серед сльоз, серед крові й розрухи,
Де суцільне жахіття триває,
Відчуваю душі своїй рухи,
Бо її розтинає і крає.
Та молюсь не за тих, хто при владі.
Збагатіти, можливості, раді.
Не за тих, хто вдають, що хрещені
Та в поранених цуплять з кишені.
Де суцільне жахіття триває,
Відчуваю душі своїй рухи,
Бо її розтинає і крає.
Та молюсь не за тих, хто при владі.
Збагатіти, можливості, раді.
Не за тих, хто вдають, що хрещені
Та в поранених цуплять з кишені.
2025.10.11
22:10
Так не хочеться,
щоб закінчувалася ніч.
Так не хочеться,
щоб починалася спека.
Здавалося б, що може
бути ліпшим від світла?
Але сонце спопеляє,
воно пропікає
щоб закінчувалася ніч.
Так не хочеться,
щоб починалася спека.
Здавалося б, що може
бути ліпшим від світла?
Але сонце спопеляє,
воно пропікає
2025.10.11
20:45
Дешево Матвій Тебе купив
Тим, що кинув гроші на дорогу:
Грошей тих бо він не заробив,
А стягнув податком із народу!
Так чому ж не кинути було
Те, що зовсім не йому належить?..
Кажуть, що добро долає зло...
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Тим, що кинув гроші на дорогу:
Грошей тих бо він не заробив,
А стягнув податком із народу!
Так чому ж не кинути було
Те, що зовсім не йому належить?..
Кажуть, що добро долає зло...
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.09.04
2025.08.19
2025.04.30
2025.04.24
2025.03.18
2025.03.09
2025.02.12
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Мирослав Артимович (1949) /
Проза
ЗУСТРІЧ
…Село Кам’янка ховається в живописному карпатському міжгір’ї Сколівського району і потрапити до нього можна, звернувши перед самим Сколе ліворуч, де на роздоріжжі височіє кількаметровий дубовий хрест, споруджений саме тут, як стверджують ініціатори його встановлення, за «вказівкою» Пресвятої Богородиці. Одразу ж за хрестом – залізничний переїзд із не аж таким інтенсивним графіком руху потягів, що не завдає особливих незручностей для автомобільного пересування.
По дорозі до села – добре знаний, і не тільки в наших краях, водоспад на невеличкій, але – саме тут – бистроплинній, гірській річці Кам’янці, що впадає в ріку Опір. Це територія національного природного заповідника «Сколівські Бескиди». Літньо-осінньої пори ота місцина приваблює численних туристів. Найчастіші відвідувачі – переважно дитячі ватаги шкільних екскурсій та сімейні туристи-відпочивальники. Зрідка можна зустріти й автівки з іноземними номерами, що ризикнули випробувати цей забутий автодорожниками відтинок дороги від основної траси. Улітку, особливо сонячної погідної днини, вся лівобережна заплава Кам’янки виграє кольористим різнобарв’ям туристичних наметів.
Сьогодні, осяйного серпневого ранку, з вікна маршрутки, що за графіком руху завертає й до села Кам’янки, Софія теж милувалася красою шумливого русла річки і прямовисних скель, що стіною обрамляли її лівий берег. Вражало те, що на цій правічній природній кам’яній стіні якимось дивом, демонструючи неймовірні зусилля укоренитися в несприятливому ґрунті, де-не-де стриміли, – спинаючись теж прямовисно вгору, – карпатські смерічки, конкуруючи своєю вишуканою стрункістю з посестрами, що росли безпосередньо в лісі на крутосхилі.
Софія уперше, – хоча й з розповідей Назара вже не раз уявляла собі красу цього мальовничого куточка карпатського краю, – милувалася таким розкішним краєвидом, споглядання якого додавало романтичного забарвлення нинішньому майбутньому рандеву з її давнім приятелем. Завжди хотіла напитися цілющого гірського повітря, розпростертись горілиць на м’якому хвойному ліжникові, уявити себе полонянкою карпатського легіня – майстра кохання, а то й зустрітися очі-в-очі з отим міфічним Чугайстром, про якого наслухалася стільки легенд.
Напередодні, в телефонній розмові щодо зустрічі після її повернення з майже місячного кримського відпочинку, вона сама, ніби жартома, продзвеніла: «А хочеш, я приїду до тебе в село?». Відчувала, що від такого жартівливого запитання-пропозиції він втішився, як мала дитина. За мить зізнався, що й сам хотів її запросити, лише не був упевнений, що вона погодиться.
… Виходячи з маршрутки, зауважила Назара, що прямував до неї: худорлявий, середнього зросту і віку мужчина, з густою темною, ледь посрібленою на скронях та чубі шевелюрою, в темних окулярах від сонця, білих полотняних штанях і білій майці-безрукавці, що контрастувала з його майже шоколадної засмаги шкірою та підкреслювала міцні, мовби «накачані» на тренажерах, руки. Знала, що на ньому тримається уся господарка на сільському обійсті: батьки старенькі, він – єдиний син, а село – не місто, відлежуватися на дивані з газетою в руках чи втупитися в телевізор – не заняття для порядного ґазди.
Наближаючись, зняв окуляри, і в його погляді Софія відчула схвальне замилування побаченим. Вона, щоправда, не сумнівалася, що він «оцінить» її старання: на відпочинку постановила собі «зігнати» дрібку зайвих кілограмів і щоденне кількагодинне плавання (любила й уміла довго плавати) таки дало результат. Підійшла до нього грайливою ходою, навмисне вихиляючи стегнами, обтягнутими білими джинсами, та стенаючи плечима, від чого її злегка засмаглі груди звабно витанцьовували у відкритому декольте футболки. Сонячна усмішка метеликом всілася на її вустах і при зустрічі злетіла на нього.
– Неймовірно виглядаєш! Але де ж наша кримська засмага? – приставив свою руку
до Софіїної: контраст був разючий – не на її користь.
– Не з тим порівнюєш. Якщо будеш чемний, – побачиш різницю, – чмокнула його в
щоку. – Ну, і яку розважальну програму ти приготував для своєї – давно не цілованої –гості? Сподіваюся, бульбу ще зарано копати?
– Позаяк тобі не можна так раптово змінювати ритм життя, пропоную після
морського бризу поніжитись у затінку карпатських смерек. Не заперечуєш?
…Вони лежали на краю невеличкої галявинки, між смерічок, і впивалися насолодою обіймів і поцілунків. Обоє скучили за отими паростками любості, за цією прелюдією до щоразу нового, глибшого, пізнання найвищої насолоди, яку можуть дарувати один одному лише закохані між собою чоловік і жінка. Назар пестив розімліле від поцілунків тіло, ніжно погладжуючи незасмаглі (усе ж знайшов різницю!), сховані під купальником від кримського сонця місця, і упевнено вів свою пасію у дивовижному танку різнозасмаглих тіл, а Софія купалася в розкоші любощів і, не стримуючи емоцій, видихала дивовижну симфонію звуків насолоди від пестощів. «Ти молодець… Ти такий молодець…» – у знемозі шепотіла вона, пристрасно відповідаючи на кожен рух його тіла. І танець їх був, як ніколи, затяжний, лише з короткочасними паузами для перепочинку, а далі тривав знову і знову – так, що й сам Назар, чи то від Софіїної жагучості, чи з відчуття повної свободи від людей, проблем і обов’язків у цьому смерековому раю, дивувався своїй ненаситній активності. Навіть ласка-чорнобурка, перебігаючи галявинку, зупинилася на мить, стала на задні лапки, а передні склала, мовби для аплодисментів за таке несподіване видовище.
– Я хочу тут жити… в лісі… з тобою… – Софія ніжно тулилася своєю м’якою, як
подушечка, щічкою до неголеної (але не колючої!) щоки Назара і відчувала таку гармонію душі й цього райського довкілля, що, здавалося, ніяка сила не здатна відірвати її від нього, щоб згодом знову кинути у вирву міської метушні.
Сизий димок від раніше розпаленої Назаром невеличкої – у декілька дрібних галузок сухостою – ватри звивався змійкою в ясну безхмарну блакить неба…
Назар із замилуванням спостерігав, як Софія, іще розпашіла від жаги, неохоче вивільнившись із запаморочливих обіймів, без поспіху, акуратно розчісувала скуйовджені пасма свого густого золотавого волосся, щоб часом при поверненні не залишити для стороннього ока у зачісці якогось атрибута живої природи.
– Поніжся ще декілька хвилин… Якраз сонечко обціловує твоє личко… Я зараз… –
Назар встав і зник у смерековій тиші.
Софія, заплющивши очі, піддалася пестощам лагідних, ще не палючих променів, вбираючи усім своїм єством сонячне життєдайне тепло і перебуваючи у полоні нещодавніх любощів...
– Це для тебе, – вивільнив її від хвилевого забуття голос Назара, що, повернувшись,
нахилився над нею, простягаючи пригорщі крупних , зволожених і не обсохлих ще від роси у тінистих зарослях ожинника, ягід.
З його ж рук і визбирувала губами оті смачнючі лісові дари, приємно лоскочучи своїми вустами мозолисті долоні.
– Яка запашна і солодка ожина… Такий апетитний десерт… Дякую… – намірилася
встати, аж нараз її погляд завмер на чомусь, несподівано побаченому. – Глянь, яке чудо! – біля самої ряднини, що слугувала їм за лежанку, з-під хвої випиналися мініатюрні голівки воскових свічечок.
– Та це ж лисички! – від радісного збудження очі Софії заблисли щирим, аж мовби
дитячим, захопленням.
– Значить, починається грибний сезон… І є нагода приїхати ще раз… Тепер
уже з козубом для грибів….
…Зворотня маршрутка поволі шкандибала по так званій дорозі, даремно намагаючись оминути чергову вибоїну й накульгуючи то на праві, то на ліві колеса, мовби хотіла заколисати своїх нечисленних пасажирів.
Вечоріло.
Софія, піддавшись цьому колисанковому ритму, перебирала в пам’яті запаморочливі хвилини недавньої зустрічі й уже твердо знала, що обов’язково приїде сюди ще раз, а потім приїжджатиме знову й знову, доки їх з Назаром серця б’ються в унісон і доки її величність – Фортуна не скаже своє безальтернативне заключне слово у їхніх стосунках…
Серпень 2012 (30.08.2012)
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
ЗУСТРІЧ
…Село Кам’янка ховається в живописному карпатському міжгір’ї Сколівського району і потрапити до нього можна, звернувши перед самим Сколе ліворуч, де на роздоріжжі височіє кількаметровий дубовий хрест, споруджений саме тут, як стверджують ініціатори його встановлення, за «вказівкою» Пресвятої Богородиці. Одразу ж за хрестом – залізничний переїзд із не аж таким інтенсивним графіком руху потягів, що не завдає особливих незручностей для автомобільного пересування.
По дорозі до села – добре знаний, і не тільки в наших краях, водоспад на невеличкій, але – саме тут – бистроплинній, гірській річці Кам’янці, що впадає в ріку Опір. Це територія національного природного заповідника «Сколівські Бескиди». Літньо-осінньої пори ота місцина приваблює численних туристів. Найчастіші відвідувачі – переважно дитячі ватаги шкільних екскурсій та сімейні туристи-відпочивальники. Зрідка можна зустріти й автівки з іноземними номерами, що ризикнули випробувати цей забутий автодорожниками відтинок дороги від основної траси. Улітку, особливо сонячної погідної днини, вся лівобережна заплава Кам’янки виграє кольористим різнобарв’ям туристичних наметів.
Сьогодні, осяйного серпневого ранку, з вікна маршрутки, що за графіком руху завертає й до села Кам’янки, Софія теж милувалася красою шумливого русла річки і прямовисних скель, що стіною обрамляли її лівий берег. Вражало те, що на цій правічній природній кам’яній стіні якимось дивом, демонструючи неймовірні зусилля укоренитися в несприятливому ґрунті, де-не-де стриміли, – спинаючись теж прямовисно вгору, – карпатські смерічки, конкуруючи своєю вишуканою стрункістю з посестрами, що росли безпосередньо в лісі на крутосхилі.
Софія уперше, – хоча й з розповідей Назара вже не раз уявляла собі красу цього мальовничого куточка карпатського краю, – милувалася таким розкішним краєвидом, споглядання якого додавало романтичного забарвлення нинішньому майбутньому рандеву з її давнім приятелем. Завжди хотіла напитися цілющого гірського повітря, розпростертись горілиць на м’якому хвойному ліжникові, уявити себе полонянкою карпатського легіня – майстра кохання, а то й зустрітися очі-в-очі з отим міфічним Чугайстром, про якого наслухалася стільки легенд.
Напередодні, в телефонній розмові щодо зустрічі після її повернення з майже місячного кримського відпочинку, вона сама, ніби жартома, продзвеніла: «А хочеш, я приїду до тебе в село?». Відчувала, що від такого жартівливого запитання-пропозиції він втішився, як мала дитина. За мить зізнався, що й сам хотів її запросити, лише не був упевнений, що вона погодиться.
… Виходячи з маршрутки, зауважила Назара, що прямував до неї: худорлявий, середнього зросту і віку мужчина, з густою темною, ледь посрібленою на скронях та чубі шевелюрою, в темних окулярах від сонця, білих полотняних штанях і білій майці-безрукавці, що контрастувала з його майже шоколадної засмаги шкірою та підкреслювала міцні, мовби «накачані» на тренажерах, руки. Знала, що на ньому тримається уся господарка на сільському обійсті: батьки старенькі, він – єдиний син, а село – не місто, відлежуватися на дивані з газетою в руках чи втупитися в телевізор – не заняття для порядного ґазди.
Наближаючись, зняв окуляри, і в його погляді Софія відчула схвальне замилування побаченим. Вона, щоправда, не сумнівалася, що він «оцінить» її старання: на відпочинку постановила собі «зігнати» дрібку зайвих кілограмів і щоденне кількагодинне плавання (любила й уміла довго плавати) таки дало результат. Підійшла до нього грайливою ходою, навмисне вихиляючи стегнами, обтягнутими білими джинсами, та стенаючи плечима, від чого її злегка засмаглі груди звабно витанцьовували у відкритому декольте футболки. Сонячна усмішка метеликом всілася на її вустах і при зустрічі злетіла на нього.
– Неймовірно виглядаєш! Але де ж наша кримська засмага? – приставив свою руку
до Софіїної: контраст був разючий – не на її користь.
– Не з тим порівнюєш. Якщо будеш чемний, – побачиш різницю, – чмокнула його в
щоку. – Ну, і яку розважальну програму ти приготував для своєї – давно не цілованої –гості? Сподіваюся, бульбу ще зарано копати?
– Позаяк тобі не можна так раптово змінювати ритм життя, пропоную після
морського бризу поніжитись у затінку карпатських смерек. Не заперечуєш?
…Вони лежали на краю невеличкої галявинки, між смерічок, і впивалися насолодою обіймів і поцілунків. Обоє скучили за отими паростками любості, за цією прелюдією до щоразу нового, глибшого, пізнання найвищої насолоди, яку можуть дарувати один одному лише закохані між собою чоловік і жінка. Назар пестив розімліле від поцілунків тіло, ніжно погладжуючи незасмаглі (усе ж знайшов різницю!), сховані під купальником від кримського сонця місця, і упевнено вів свою пасію у дивовижному танку різнозасмаглих тіл, а Софія купалася в розкоші любощів і, не стримуючи емоцій, видихала дивовижну симфонію звуків насолоди від пестощів. «Ти молодець… Ти такий молодець…» – у знемозі шепотіла вона, пристрасно відповідаючи на кожен рух його тіла. І танець їх був, як ніколи, затяжний, лише з короткочасними паузами для перепочинку, а далі тривав знову і знову – так, що й сам Назар, чи то від Софіїної жагучості, чи з відчуття повної свободи від людей, проблем і обов’язків у цьому смерековому раю, дивувався своїй ненаситній активності. Навіть ласка-чорнобурка, перебігаючи галявинку, зупинилася на мить, стала на задні лапки, а передні склала, мовби для аплодисментів за таке несподіване видовище.
– Я хочу тут жити… в лісі… з тобою… – Софія ніжно тулилася своєю м’якою, як
подушечка, щічкою до неголеної (але не колючої!) щоки Назара і відчувала таку гармонію душі й цього райського довкілля, що, здавалося, ніяка сила не здатна відірвати її від нього, щоб згодом знову кинути у вирву міської метушні.
Сизий димок від раніше розпаленої Назаром невеличкої – у декілька дрібних галузок сухостою – ватри звивався змійкою в ясну безхмарну блакить неба…
Назар із замилуванням спостерігав, як Софія, іще розпашіла від жаги, неохоче вивільнившись із запаморочливих обіймів, без поспіху, акуратно розчісувала скуйовджені пасма свого густого золотавого волосся, щоб часом при поверненні не залишити для стороннього ока у зачісці якогось атрибута живої природи.
– Поніжся ще декілька хвилин… Якраз сонечко обціловує твоє личко… Я зараз… –
Назар встав і зник у смерековій тиші.
Софія, заплющивши очі, піддалася пестощам лагідних, ще не палючих променів, вбираючи усім своїм єством сонячне життєдайне тепло і перебуваючи у полоні нещодавніх любощів...
– Це для тебе, – вивільнив її від хвилевого забуття голос Назара, що, повернувшись,
нахилився над нею, простягаючи пригорщі крупних , зволожених і не обсохлих ще від роси у тінистих зарослях ожинника, ягід.
З його ж рук і визбирувала губами оті смачнючі лісові дари, приємно лоскочучи своїми вустами мозолисті долоні.
– Яка запашна і солодка ожина… Такий апетитний десерт… Дякую… – намірилася
встати, аж нараз її погляд завмер на чомусь, несподівано побаченому. – Глянь, яке чудо! – біля самої ряднини, що слугувала їм за лежанку, з-під хвої випиналися мініатюрні голівки воскових свічечок.
– Та це ж лисички! – від радісного збудження очі Софії заблисли щирим, аж мовби
дитячим, захопленням.
– Значить, починається грибний сезон… І є нагода приїхати ще раз… Тепер
уже з козубом для грибів….
…Зворотня маршрутка поволі шкандибала по так званій дорозі, даремно намагаючись оминути чергову вибоїну й накульгуючи то на праві, то на ліві колеса, мовби хотіла заколисати своїх нечисленних пасажирів.
Вечоріло.
Софія, піддавшись цьому колисанковому ритму, перебирала в пам’яті запаморочливі хвилини недавньої зустрічі й уже твердо знала, що обов’язково приїде сюди ще раз, а потім приїжджатиме знову й знову, доки їх з Назаром серця б’ються в унісон і доки її величність – Фортуна не скаже своє безальтернативне заключне слово у їхніх стосунках…
Серпень 2012 (30.08.2012)
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію