Дивні істоти, ці люди. Над усе люблять процес зачаття, зі сльозами щастя спостерігають за миттю народження, та чомусь із жахом – за хвилиною смерті. Але ж одне без іншого неможливе і, якщо існує початок, то неминучий і кінець. Усе життя працюють, аби потім, колись у майбутньому, добре відпочити, але найчастіше так до того майбутнього й не доживають. Люто ненавидять ними ж обрану владу, але на виборах голосують за неї знову. Влітку нарікають на спеку, а взимку на холоднечу, в юному віці прагнуть подорослішати, а в зрілому мріють повернути молодість… Дивні істоти…
Інша справа – ми. Виростогуб – дитя не цивілізації, а природи, тож і живе за її законами, кориться її велінню, а вона за це про виростогуба дбає, забезпечує теплим і затишним закапелком для зимового анабіозу, досхочу – літнім прохарчівком – метеликом та до блаженства – хрущем. Природа – виростогубів бог, народження – початок виростогубового польоту, а смерть – звільнення бантини для нового виростогуба. Тож хіба це підстава для жаху!?
Багато розумних речей дізнається виростогуб, слухаючи радіо, що унизу в хліві, і з програми Романа Коляди, і з інших… Дуже багато надзвичайно корисних порад, повчань, підказок та рекомендацій. І все людям. Жодного разу не чув білоплямистий кажан бодай нікчемненької поради виростогубам. І поза тим люди страждають, а виростогуби блаженствують. Особливо в травні. То можливо в усьому винувате радіо?
А наостанок кілька перлин із виростогубового фольклору:

– Буває, що й виростогуб співає!
– Виростогуб не птиця, курка – не молодиця.
– Сім год хрущ не родив і голоду не було!

Далі буде…