Не сплять очка, не сплять… Ой, не спиться!.. Мандрує перед ними давня молодість, зволожує старечу пам'ять солоною поволокою, як сон, чи марево. Як давня казка, напівзабута... Ні, не так. То вона не пам'ятає дня нинішнього, а давнє, ніби вчора було…

Мамку свою не пам'ятала. Маленькою була, як її не стало. Тато оженився удруге, привів мачуху - гарна була, та нелюба. Дивилася недобрим поглядом та шмагала словом лютим за кожен хибний крок. А їх було, як насіяно. Ніби зла доля, що забрала мамку на небо, навмисне підштовхувала на невірні вчинки, слова, ба, навіть думки…
Скільки себе пам'ятала, на господарці роботи завжди було - непочатий край. Батько з досвітків у млині, мати у полі. А вдома кури, гуси, качки, кролі, худоба, свині… Усе те треба було обійти, нагодувати, у печі розпалити, молодших сестер і брата пильнувати, та ще й уроки до школи поробити… Сідала за них, як споночіє. Засинала над книжками, так і не поробивши, як слід. З тим і до школи йшла. Добре ще пам'ять хорошу мала - що схопила на уроці, те в голові й лишалося.
Рочок поза рочок, весна поза весну, та й розцвіла Софія, як вишенька - статна та вродлива. А що була гарна та роботяща, почали задивлятися на неї не те що молоді хлопці, а й жонаті газди та удівці…
Поклав око на Софію один старий парубок. Хотів сватати, та тільки не схотіла вона за нього іти, хоч батько сварив її, та за намовляннями нерідної матері, намагався силувати дівчину, аби вчинила їхню волю - не помогло. Затялася. Батько хоч і сердився на той непослух, та не став наполягати на нерівному шлюбі, пожалів. Адже доньці заледве шістнадцять минуло…
А хлопців файних , що увивалися коло Софії було, хоч греблю гати. Так і роїлися коло дівчини, як мухи коло меду. А вона лиш усміхалася на те, бо серце її мовчало до них. Лише до одного промовляло теплими почуттями несмілими.
Петро був з сім'ї небагатої, але роботящої. Не вирізнявся особливою вродою, лиш серцем добрим і щирим. Середнього зросту та міцної статури, умів гарно грати на сопілці, а ще був охочий і легкий до танцю, як і сама Софія. Отак в танці й зародилося перше почуття - потяглися одне до одного, закохалися. Стрічалися собі любо, тулилися, як ластів'ята, тішилися собі, мріючи про щасливе майбутнє.
Аж з'явився у Петра суперник - високий, міцний, як дуб, з гарною поставою, чорнявий красень Андрій. Веселий, жвавий з дзвінким голосом та дотепними жартами. А як заспіває, то не було йому рівних поміж парубками. Став він до Софії клинці підбивати, та суперника свого тихого і несмілого утискати всіляко, на сміх пускаючи перед дівчиною, та так вдало, та жартуючи, ніби й не навмисне. Підморгував до Софії чорними циганськими очима, а вона шарілася не знати чого і усміхалася, опускаючи очі долу… В танець брав, напівжартома просячи у Петра дозволу. А той, чогось ніяковіючи, не міг перечити. Лише дивився на дівчину сумним задумливим поглядом.
Незчулася Софія, як стало її серце поволі обзиватися до цього насмішника... Петро вступився суперникові з дороги, чи то по доброму, чи, може, де відбулася між ними «чоловіча розмова», тільки зник він з перед Софіїних очей, як дим розтанув… А вона й не жалкувала. В кліп ока заволодів Андрій її розумом, чуттями і серцем. Та ще тілом, бо сталося невдовзі те, чого бояться усі незаміжні дівчата – важкою стала…