Не діждала мужа Софія з війська додому …
Звістка про те, що Андрій по закінченні служби оженився в чужім краї, і додому вертати не буде, якимось дивом миттю облетіла ціле село. Марися з болем і неспокоєм дивилася на Софію, а та наругу терпіла мовчки, міцно стуливши вуста, не обзиваючись ні півсловом. Лише вночі гірко ридала в подушку, як гадала, що всі уже сплять і не чують її плачу. Або виходила крадки надвір, і давала собі волю в сльозах і тихому голосінні, бо не могла вмістити муки в обвугленому серці.
- Господоньку мій милий, як я тепер маю жити на світі? Де дітися маю, Боже мій?! – Здіймала руки до зоряного неба.
Аби не мала дитина та не Марисина доброта – вже певно смерть би собі заподіяла. Але Марися була лагідна, як мати. А Софія не сміла образити сю жінку чорною невдячністю, хоч розуміла, що лишатися в неї далі не має ні охоти, ні права. Додому йти не хотіла. Не сміла навіть думати про се, хоч тепер уже батько готовий був її прийняти.
- Май гонір хоч тепер, Софіє! Вертайся додому, нема чого моїй доньці та внукови у чужих людей жити. Чи ти гадаєш, що вернеться ще до тебе той пес шолудивий.
- От через гонір, тату, й не верну. Треба було мене додому приймати, як я просилася у Вас… А тета Марися хоч чужа мені, та не чужа моїй дитині. А що добра до мене і до Назарка, котрого мені вибавила і любить, як свого рідного, то я лишуся в неї. Я дам собі раду. А на него не чекаю, не журіться!
Серце уривалося при тій бесіді, але Софія вперто стояла на своєму. Боліли гіркі батькові слова, огорнені гіркою правдою, боліла й ошукана гордіть і честь спаплюжена, не знати за які гріхи і провини, що знайшла її така напасть.
По якомусь часі влаштувалася Софія на роботу до сільського медпункту прибиральницею. Між людьми за роботою і за хатніми клопотами, хоч тяжко було, а так-сяк перебивалися з Марисею. Грошей у батька не просила ніколи, як би важко не приходилося, але, як помагав на дитину одежиною – не відмовлялася.
Якось покликала Софію до себе в гості родичка її близька, Марія. Молода, але вже заміжня, що мала двоє діток і жила недалечко.
- Прийди коли до мене, Софіє, понад вечір, як не будеш мати роботи, посидимо собі, побалакаємо. Таже нудно тобі десь в хаті лиш з Марисею та й Назарком. А так хоч трошки забуватися будеш.
- Прийду, Марусю, візьму собі вишиття і прийду, зачнеш мені на таку сорочку, як в тебе. – Втішилася Софія.
День попри день, стала Софія веселіти потрошку.
Аж одного вечора, як вертала від Марусі, стрів її на дорозі Петро. Була зима. Софія бігла скоренько додому і хухала на голі руки, картаючи себе за те, що забула дома рукавиці.
Петро вигулькнув перед нею з темноти, як мара, ніби з-під землі виріс, аж сахнулася:
– Йой, то хто се?
- Не бійся, Софіє, то я, Петро.
Від наглої несподіванки Софії аж мову відібрало.
- Я не хотів тебе напудити, Софійко. То так вийшло… Агій, та що мовчиш, ніц не обзиваєшся. – Промовив стиха, усміхаючись.
- Та якось не сподівала-м ся тебе тут, Петре здибати… Таки трохи перестрашив ти мене.
- Відки ти біжиш, серденько? – Спитався зазираючи при місячному сяйві їй у перелякані очі. – Та ти змерзла…
Петро взяв у свої теплі долоні задубілі Софіїні руки. А вона не знала, як має себе повести.
- Петре, мені треба йти… Я кваплюся.
- Не квапся, серденько. Я розмову маю до тебе.
- Яку розмову? – Серце Софії чомусь схвильовано заспішило.
- Давай, я проведу тебе і побалакаємо по дорозі.
Йти було не далеко. Софія мовчки кивнула і вони поволі рушили. Петро руки її не відпустив. А вона не знала, має забрати, чи йти, гріючись від його тепла…
- Софійко, я не буду багато балакати. Я хочу лише сказати тобі, що люблю тебе, як колись, а може й навіть більше… І хочу аби ти знала про се… Тихо, Софійко, тихо, серденько, не кажи ні слова тепер, - заговорив скоромовкою, як уздрів, що вона спинилася і вже відкрила рота, аби щось відповісти. Притулив лише тремтячі і враз схолоднілі пальці до її вуст, а тоді заговорив далі. - Не мусиш мені вже відповідати. Я наперед знаю, що ти зараз сказати можеш. Тільки не треба квапитися. Я хочу аби ти подумала над тим, що я тобі говорити буду.
Софія мовчки слухала його і відчувала, як зрадливі сльози набігають на очі, і затуляють собою зір, прибуваючи у них скоро, як вода повенева, аж доки не хлюпнули бистрими стумочками по розпашілих, чи то від морозу, чи від хвилювання щоках.
- Я хочу аби ти була моєю, Софіє. За дружину тебе хочу. Мене не обходить, що в тебе є дитина від другого, я буду обох вас любити. - Петро захрип, а відтак перейшов на шепіт. - Лише не відмовляй мені тепер. Не кажи мені нині. Я дам тобі стілько часу, як тобі буде треба. Лише не квапся відповідати, чуєш, серце моє?
А тоді взяв у долоні Софіїне обличчя і, зазирнувши в глибину її заплаканих очей, палко припав до її пошерхлих вуст. Софії аж в голові запаморочилося. Кров стугоніла у вухах і, перебувши якусь хвилю німого заціпеніння, вона рвучко видерлася з Петрових обіймів.
- Спинися, Петре, спинися, прошу тебе! Пусти мене, мені додому треба, там дитина моя і Марися…
- Йди, Софієчко, я не тримаю… - Відпустив її Петро. – Йди, лиш подумай про слова мої…
- Добраніч, Петре…
- Добраніч, кохана…