Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.12.02
22:34
Потойбіч і посейбіч – все це ти.
Ти розпростерся мало не по самий Ніжин.
А в серці, як колись і нині, й вічно –
Одна і та ж синівська ніжність.
На древніх пагорбах стою,
Немовби зависаю над святим Єрусалимом,
І, як йому, тобі пересилаю ці рядки:
“М
Ти розпростерся мало не по самий Ніжин.
А в серці, як колись і нині, й вічно –
Одна і та ж синівська ніжність.
На древніх пагорбах стою,
Немовби зависаю над святим Єрусалимом,
І, як йому, тобі пересилаю ці рядки:
“М
2025.12.02
22:17
Насправді грудень не зігріє,
мою невтішну безнадію,
сніжниці білу заметіль.
Жасминові, легкі, перові
летять лелітки пелюсткові —
на смак не цукор і не сіль.
Льодяники із океану,
що на губах рожевих тануть
мою невтішну безнадію,
сніжниці білу заметіль.
Жасминові, легкі, перові
летять лелітки пелюсткові —
на смак не цукор і не сіль.
Льодяники із океану,
що на губах рожевих тануть
2025.12.02
21:18
Поворожи мені на гущі кавовій!
Горнятко перекинь, немов життя моє:
Нехай стікає осад візерунками –
Пророчить долю дивними малюнками...
На порцеляні плямами розмитими
Минуле з майбуттям, докупи злитії.
Можливо, погляд вишень твоїх визрілих
Горнятко перекинь, немов життя моє:
Нехай стікає осад візерунками –
Пророчить долю дивними малюнками...
На порцеляні плямами розмитими
Минуле з майбуттям, докупи злитії.
Можливо, погляд вишень твоїх визрілих
2025.12.02
20:34
Вже і цвіркун заснув.
Мені ж не спиться,
стискає серце біль-війна.
Чи вщухне доля українця,
що горя зазнає сповна?
Чи вщухне гуркіт біснування
рашистів на землі моїй?
Кого готує на заклання
Мені ж не спиться,
стискає серце біль-війна.
Чи вщухне доля українця,
що горя зазнає сповна?
Чи вщухне гуркіт біснування
рашистів на землі моїй?
Кого готує на заклання
2025.12.02
17:20
Грудень сіє на сито дощ,
І туману волога завись
Осіда на бетоні площ.
Голуби на обід зібрались.
Віддзеркалення лап і ший
Мерехтить, ніби скло побите.
Хтось би хліба їм накришив,
І туману волога завись
Осіда на бетоні площ.
Голуби на обід зібрались.
Віддзеркалення лап і ший
Мерехтить, ніби скло побите.
Хтось би хліба їм накришив,
2025.12.02
14:53
Дивлюсь у туман непроглядний, дівочий,
У епос далеких самотніх лісів.
Немов Гільгамеш, я бреду через очі
Дрімотних лугів і нежданих морів.
Я бачу в тумані чудовиська люті,
І посох пророка, і знаки біди.
Несеться полями нестриманий лютий,
У епос далеких самотніх лісів.
Немов Гільгамеш, я бреду через очі
Дрімотних лугів і нежданих морів.
Я бачу в тумані чудовиська люті,
І посох пророка, і знаки біди.
Несеться полями нестриманий лютий,
2025.12.02
12:01
Вже і цвіркун заснув.
Мені ж не спиться,
стискає серце біль-війна.
Чи вщухне доля українця,
що горя зазнає сповна?
Чи вщухне гуркіт біснування
рашистів на землі моїй?
Кого готує на заклання
Мені ж не спиться,
стискає серце біль-війна.
Чи вщухне доля українця,
що горя зазнає сповна?
Чи вщухне гуркіт біснування
рашистів на землі моїй?
Кого готує на заклання
2025.12.02
10:58
Дехто, хто де.
Тільки ти не зникаєш нікуди,
головно в думці моїй осіла,
сплела невеличку стріху,
загидила ваксою ґанок,
курочку рябу примусила знестись,
зненавиділа сусіда
і запросила,
Тільки ти не зникаєш нікуди,
головно в думці моїй осіла,
сплела невеличку стріху,
загидила ваксою ґанок,
курочку рябу примусила знестись,
зненавиділа сусіда
і запросила,
2025.12.01
23:04
Закінчує справи свої листопад,
згрібаючи листя навколо .
А вітер жбурляє його невпопад,
Осіннє руйнуючи лоно.
Повітря холодним вкриває рядном.
Відчутна пронизлива туга.
Зима перетнула швиденько кордон.
згрібаючи листя навколо .
А вітер жбурляє його невпопад,
Осіннє руйнуючи лоно.
Повітря холодним вкриває рядном.
Відчутна пронизлива туга.
Зима перетнула швиденько кордон.
2025.12.01
12:00
Двадцять літ минає від часів
Як Сержант зібрав собі музик
Мода змінювалася не раз
Пепер далі усміхає нас
Мені за честь представити
Зірок, що з нами рік у рік
Пеперів Оркестр Одинаків!
Як Сержант зібрав собі музик
Мода змінювалася не раз
Пепер далі усміхає нас
Мені за честь представити
Зірок, що з нами рік у рік
Пеперів Оркестр Одинаків!
2025.12.01
11:08
Зрубане дерево біля паркану,
на яке я дивився з вікна,
як оголена сутність речей.
Воно не було красивим,
але з ним утрачено
щось важливе,
як дороговказ до раю.
Зрубане дерево нагадує
на яке я дивився з вікна,
як оголена сутність речей.
Воно не було красивим,
але з ним утрачено
щось важливе,
як дороговказ до раю.
Зрубане дерево нагадує
2025.12.01
09:50
А дерева в льолях із туману
(білене нашвидко полотно).
Тане день, ще геть і не проглянув,
але місто огортає сном.
Скавучать автівки навіжено
в жовтооку непроглядну путь.
Ми с тобою нині як мішені,
але й це минеться теж.... мабуть.
(білене нашвидко полотно).
Тане день, ще геть і не проглянув,
але місто огортає сном.
Скавучать автівки навіжено
в жовтооку непроглядну путь.
Ми с тобою нині як мішені,
але й це минеться теж.... мабуть.
2025.12.01
09:33
З темного боку з темного майже
Чекали на сумнів відтяли окраєць
Та байдуже нам хто це розкаже
Якщо не цікавить якщо не торкає…
З іншого боку світлого боку
Вернувся окраєць сумнівно відтятий…
Втрачений день вірніше півроку
Якщо не чіплятись… якщо по
Чекали на сумнів відтяли окраєць
Та байдуже нам хто це розкаже
Якщо не цікавить якщо не торкає…
З іншого боку світлого боку
Вернувся окраєць сумнівно відтятий…
Втрачений день вірніше півроку
Якщо не чіплятись… якщо по
2025.12.01
08:53
Ходить Гарбуз по городу,
Питається свого роду:
«Ой, чи живі, чи здорові
Всі родичі Гарбузові?»
Обізвалась жовта Диня —
Гарбузова господиня
І зелені Огірочки —
Гарбузові сини й дочки:
Питається свого роду:
«Ой, чи живі, чи здорові
Всі родичі Гарбузові?»
Обізвалась жовта Диня —
Гарбузова господиня
І зелені Огірочки —
Гарбузові сини й дочки:
2025.12.01
08:47
Хай і була найменшою з гірчин,
Які Ти для любові сієш, Боже.
Посіяна, я знала, що нічим
Окрім любові прорости не зможу.
Окрім надії, окрім сподівань,
Наділеної сили слова, волі,
Щоб між зневірою і вірою ставав
Які Ти для любові сієш, Боже.
Посіяна, я знала, що нічим
Окрім любові прорости не зможу.
Окрім надії, окрім сподівань,
Наділеної сили слова, волі,
Щоб між зневірою і вірою ставав
2025.12.01
05:52
Бушувала ніч прибоєм,
Вирувала, мов окріп, -
Затуманений журбою,
Ранок стишено осліп.
Вирв навколишніх не бачить,
Як і безлічі сміття, -
Болі зносити терпляче
Научило всіх життя...
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Вирувала, мов окріп, -
Затуманений журбою,
Ранок стишено осліп.
Вирв навколишніх не бачить,
Як і безлічі сміття, -
Болі зносити терпляче
Научило всіх життя...
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
2025.04.24
2025.03.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Адель Станіславська (1976) /
Проза
Софія(ч.V)
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Софія(ч.V)
Минуло ще трохи часу. Петро ще не раз передиба́в Софію, з’являючись завжди ніби випадково. А вона була певна – чатував, чекав тих зустрічей. І було вже її серце готове озватися його любові. Коли ж і зла доля була на чатах, не спала…
Прийшла до медпункту якось Петрова сестра за якоюсь потребою, а після розмови з фельдшеркою вийшла і стала на порозі, Софію дожидаючи, що якраз з річки воду несла, аби підлогу мити.
- Слава Йсу, Софіє! Добре, що-м тя застала.
Якесь недобре передчуття вкололо Софію, як зачула ті слова.
- Навіки слава Богу!
- Хочу тебе спитати, чи правда то, що люди по селі балакают? – Вперлася гострим поглядом в Софіїні очі.
- А що люди по селі балакают, Наталко? – Спиталася не відводячи очей.
Уже наперед знала, що вчує, але дітися було нікуди, мусила терпіти цей допит.
- А то, що-с поклала око на нашого Петруся, та й голову йому крутиш…
- Хто то каже, Наталко?
- Всі кажут. Ціле село вже гудит, як рій.
Софія мовчала якусь хвилю, думаючи що має відповісти на се пусте звинувачення, але нічого путнього в голову їй не приходило. Вона ж бо знала, що ні обіцянок, ні надії Петрові не давала. А як доведе?
- Людям писок не запреш, Наталко, що схочуть, те й говорять.. Не журися, не кручу йому голови, правду ти кажу. Нічо нема межи нами.
- Ну дивися, Софіє, - блиснула недобрим оком Наталка, - бо, як була-с дівкою, то чогось йго не схотіла, попід ноги-с узєла, за другого віддалася. А нині, як лишила-с ся з дитинкою, то вже би він тобі здався… Нема чого йому світ заступати! Дай му спокій і не колоти – він хлопець молодий, файний, годен ще дівку собі знайти, а не молодицю!
По тім слові Наталка обернулася від Софії і пішла. А та стояла, зціпенівши, і дослуха́ла, як шуміло в голові, ніби хтось огрів ту голову обухом...
Пізно ввечері хтось стукав у шибу. Назарко вже спав, а Марися з Софією якраз лагодилися до сну.
- Хто би се міг бути так пізно?- Стривожилася Марися. – Аби що не сталося…
- Я піду подивлюся, тето.
Софія, що була вже в самій сорочці, кинула наспіх на плечі шалину і вийшла в сіни. Обережно прочинивши двері, визирнула надвір:
- Хто тут?
- Я, Софіє. – Обізвалася темінь Петровим голосом.
У Софії тьохнуло серце:
- Що ти хочеш, Петре? Ніч на дворі…
- Маю тобі щось сказати, Софіє. Вийди до мене, прошу тебе…
- Май розум, Петре, я не вийду.
- Прошу тебе, Софіє… Вийди, я зажду під грушкою…
Петрові кроки стихли, а Софія вернулася до хати. На Марисю не сміла глянути, а та й без слів зрозуміла, хто потривожив їх такої пізньої години.
- То він, Софійко?
- Він, тето…
- Пішов чи чекає?..
- Чекає… Але я не йду ніґде, тето. Лягаймо спати….
- Софійко, послухай мене, дитино. Не крийся передо мнов. Ти гадаєш я не виджу, який тобі камінь на душі? Виджу, дитино, виджу. І я була молода, і знаю, як то любити… Вийди до него, не неволься. А може то і є твоя доля?..
- Я проґавила свою долю, тето… - Мовила ледь чутно Софія. - Ще тоди, як на лихій дорозі здибав мене Андрій…
Софія, наспіх накинувши на себе якусь одежину, вийшла в ніч. Був травень. Босі ноги збивали теплу росу, а десь між дерев, над річкою, витьохкувала вірна пташина, розраджуючи своїми щирими співами кохану подружку, що невтомно сиділа на гніздечку…
Петро курив під крислатою старою грушею, коло брами. Про це сповіщала світла цятка, що тліла в темноті ночі, час від часу спалахуючи яскраво-червоним сяйвом. Софія підійшла до нього і стала мовчки, дивлячись, як він гасить цигарку. А погасивши, взяв її за руки і притягнув до себе, обіймаючи, та так і затих, зануривши обличчя у розплетені на ніч запашні Софіїні коси. Якусь мить Софія не пручалася. Стояла, припавши до широких грудей, зачудована теплом його тіла і ніжністю, котрою він огорнув її у своїх обіймах. А тоді відсторонилася легенько і, відступивши від нього на крок, заговорила:
- Петре, послухай мене... Не шукай більше стрічей зі мною. Ти файний хлопець і вартуєш кращої пари, як я. Нащо тобі надкушене яблуко, як довкола стільки незайманого плоду?.. Скалічиш собі життя об мене нама́рно, бо не належить моє серце тобі, Петре…
Софія віддихнула у паузі і, відчуваючи, що серце ось-ось урветься, всадила в нього лезо болю ще глибше:
- Я не люблю тебе, Петре… Я… донині люблю Андрія…
Говорила ці брехливі слова якимось чужим голосом, і сама собі не вірила, що змогла сказати їх твердо. Петро дивився на неї нерозуміючим поглядом і, здавалось, не міг усвідомити нащо вона йому це каже.
- Се не правда, Софіє. – Спромігся нарешті на слово Петро. – Се не може бути правда. То сестра моя тобі наговорила дурниць і ти тепер хочеш мене через те спрова́дити… Вона не скаже тобі більше ні слова. Чуєш? Ні слова… І ніхто не скаже. То моя справа, і ніхто не буде мені перечити.
- Петре, спам’ятайся! – Перебила його Софія. – Я не люблю тебе!
Петро вмовк і дивився на Софію скам’янілим поглядом.
- Пробач мені, Петре… - Прошепотіла Софія, і рвучко обернувшись, кинулась від нього у темінь.
Прийшла до медпункту якось Петрова сестра за якоюсь потребою, а після розмови з фельдшеркою вийшла і стала на порозі, Софію дожидаючи, що якраз з річки воду несла, аби підлогу мити.
- Слава Йсу, Софіє! Добре, що-м тя застала.
Якесь недобре передчуття вкололо Софію, як зачула ті слова.
- Навіки слава Богу!
- Хочу тебе спитати, чи правда то, що люди по селі балакают? – Вперлася гострим поглядом в Софіїні очі.
- А що люди по селі балакают, Наталко? – Спиталася не відводячи очей.
Уже наперед знала, що вчує, але дітися було нікуди, мусила терпіти цей допит.
- А то, що-с поклала око на нашого Петруся, та й голову йому крутиш…
- Хто то каже, Наталко?
- Всі кажут. Ціле село вже гудит, як рій.
Софія мовчала якусь хвилю, думаючи що має відповісти на се пусте звинувачення, але нічого путнього в голову їй не приходило. Вона ж бо знала, що ні обіцянок, ні надії Петрові не давала. А як доведе?
- Людям писок не запреш, Наталко, що схочуть, те й говорять.. Не журися, не кручу йому голови, правду ти кажу. Нічо нема межи нами.
- Ну дивися, Софіє, - блиснула недобрим оком Наталка, - бо, як була-с дівкою, то чогось йго не схотіла, попід ноги-с узєла, за другого віддалася. А нині, як лишила-с ся з дитинкою, то вже би він тобі здався… Нема чого йому світ заступати! Дай му спокій і не колоти – він хлопець молодий, файний, годен ще дівку собі знайти, а не молодицю!
По тім слові Наталка обернулася від Софії і пішла. А та стояла, зціпенівши, і дослуха́ла, як шуміло в голові, ніби хтось огрів ту голову обухом...
Пізно ввечері хтось стукав у шибу. Назарко вже спав, а Марися з Софією якраз лагодилися до сну.
- Хто би се міг бути так пізно?- Стривожилася Марися. – Аби що не сталося…
- Я піду подивлюся, тето.
Софія, що була вже в самій сорочці, кинула наспіх на плечі шалину і вийшла в сіни. Обережно прочинивши двері, визирнула надвір:
- Хто тут?
- Я, Софіє. – Обізвалася темінь Петровим голосом.
У Софії тьохнуло серце:
- Що ти хочеш, Петре? Ніч на дворі…
- Маю тобі щось сказати, Софіє. Вийди до мене, прошу тебе…
- Май розум, Петре, я не вийду.
- Прошу тебе, Софіє… Вийди, я зажду під грушкою…
Петрові кроки стихли, а Софія вернулася до хати. На Марисю не сміла глянути, а та й без слів зрозуміла, хто потривожив їх такої пізньої години.
- То він, Софійко?
- Він, тето…
- Пішов чи чекає?..
- Чекає… Але я не йду ніґде, тето. Лягаймо спати….
- Софійко, послухай мене, дитино. Не крийся передо мнов. Ти гадаєш я не виджу, який тобі камінь на душі? Виджу, дитино, виджу. І я була молода, і знаю, як то любити… Вийди до него, не неволься. А може то і є твоя доля?..
- Я проґавила свою долю, тето… - Мовила ледь чутно Софія. - Ще тоди, як на лихій дорозі здибав мене Андрій…
Софія, наспіх накинувши на себе якусь одежину, вийшла в ніч. Був травень. Босі ноги збивали теплу росу, а десь між дерев, над річкою, витьохкувала вірна пташина, розраджуючи своїми щирими співами кохану подружку, що невтомно сиділа на гніздечку…
Петро курив під крислатою старою грушею, коло брами. Про це сповіщала світла цятка, що тліла в темноті ночі, час від часу спалахуючи яскраво-червоним сяйвом. Софія підійшла до нього і стала мовчки, дивлячись, як він гасить цигарку. А погасивши, взяв її за руки і притягнув до себе, обіймаючи, та так і затих, зануривши обличчя у розплетені на ніч запашні Софіїні коси. Якусь мить Софія не пручалася. Стояла, припавши до широких грудей, зачудована теплом його тіла і ніжністю, котрою він огорнув її у своїх обіймах. А тоді відсторонилася легенько і, відступивши від нього на крок, заговорила:
- Петре, послухай мене... Не шукай більше стрічей зі мною. Ти файний хлопець і вартуєш кращої пари, як я. Нащо тобі надкушене яблуко, як довкола стільки незайманого плоду?.. Скалічиш собі життя об мене нама́рно, бо не належить моє серце тобі, Петре…
Софія віддихнула у паузі і, відчуваючи, що серце ось-ось урветься, всадила в нього лезо болю ще глибше:
- Я не люблю тебе, Петре… Я… донині люблю Андрія…
Говорила ці брехливі слова якимось чужим голосом, і сама собі не вірила, що змогла сказати їх твердо. Петро дивився на неї нерозуміючим поглядом і, здавалось, не міг усвідомити нащо вона йому це каже.
- Се не правда, Софіє. – Спромігся нарешті на слово Петро. – Се не може бути правда. То сестра моя тобі наговорила дурниць і ти тепер хочеш мене через те спрова́дити… Вона не скаже тобі більше ні слова. Чуєш? Ні слова… І ніхто не скаже. То моя справа, і ніхто не буде мені перечити.
- Петре, спам’ятайся! – Перебила його Софія. – Я не люблю тебе!
Петро вмовк і дивився на Софію скам’янілим поглядом.
- Пробач мені, Петре… - Прошепотіла Софія, і рвучко обернувшись, кинулась від нього у темінь.
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
