Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.04.21
16:09
Покотилась крашанка до самого неба,
І яскравим місяцем дивиться на тебе.
"Віруєш? Не віруєш?" — боюся спитати,
Тишу синьооку щоби не злякати.
Сяє Луна у Всесвіті, а навколо зорі —
Теж яскраві крашанки в небі неозорім.
Скоро прийде раночок. В кош
І яскравим місяцем дивиться на тебе.
"Віруєш? Не віруєш?" — боюся спитати,
Тишу синьооку щоби не злякати.
Сяє Луна у Всесвіті, а навколо зорі —
Теж яскраві крашанки в небі неозорім.
Скоро прийде раночок. В кош
2026.04.21
14:09
Листок зелений завітав у хату,
Як стислі і спресовані слова.
Слова із чебрецю, із рути й м'яти,
В яких надія знову ожива.
І ми цінуємо цей лист зелений
Посланням у майбутнє, у світи,
В яких тополі, виноград і клени
Зазеленіють, певно, навіки.
Як стислі і спресовані слова.
Слова із чебрецю, із рути й м'яти,
В яких надія знову ожива.
І ми цінуємо цей лист зелений
Посланням у майбутнє, у світи,
В яких тополі, виноград і клени
Зазеленіють, певно, навіки.
2026.04.21
13:50
Людям справді великим манія величі ні до чого.
Завдяки розвою філософії людство позбулося найкращих ілюзій.
Не зазнавши гіркоти поразок, не відчуєш смаку перемог.
Дика природа надто чутлива до диких звичаїв.
Коли відчуваєш листопад у квітні –
2026.04.21
12:01
Один видатний поет якось зауважив: справжній вірш це такий, де кожен рядок - вірш. Гадаю, не варто забирати літр крові, іноді досить й однієї краплі. Скажімо, достатньо 123-секундної композиції «Yesterday», щоб зрозуміти, якого рівня музикант перед вами…
2026.04.21
11:38
Живу, не марную ні грошей, ні часу,
скорочую ради здоров’я меню –
підсовую тій, що з клюкою, свиню,
в уяві малюю пастелі, пейзажі,
а щоб економити нерви, наразі
не слухаю вісті з війни і рідню.
ІІ
скорочую ради здоров’я меню –
підсовую тій, що з клюкою, свиню,
в уяві малюю пастелі, пейзажі,
а щоб економити нерви, наразі
не слухаю вісті з війни і рідню.
ІІ
2026.04.21
08:53
Голуб мене долонями, як вогку глину
Гончар бере та ліпить вправно груди, стегна…
Якщо колись я все-таки десь раптом зникну,
Не зможеш відчувати: як у ребрах б’ється
Сердечний ритм, відлуння, досить сильний стукіт;
Приємність рук, що зачепили кожен
Гончар бере та ліпить вправно груди, стегна…
Якщо колись я все-таки десь раптом зникну,
Не зможеш відчувати: як у ребрах б’ється
Сердечний ритм, відлуння, досить сильний стукіт;
Приємність рук, що зачепили кожен
2026.04.21
05:57
Ні людини, ні собаки,
І ніщо ні грим, ні блим, -
Тільки зрана висне мряка
Понад берегом крутим.
Всюди холодно і тьмяно
Так, що гепну сторчака
Отуди, де у тумані
Зачаїлася ріка.
І ніщо ні грим, ні блим, -
Тільки зрана висне мряка
Понад берегом крутим.
Всюди холодно і тьмяно
Так, що гепну сторчака
Отуди, де у тумані
Зачаїлася ріка.
2026.04.20
20:28
Бігти, наче за тобою гнались,
Щоб успіти там, де вже не встиг -
І застав би, може, сніжну навись,
Вісницю потеплень і відлиг.
Це була зима грудневих тижнів
З мороком сердечних потрясінь,
Гірша, ніж усі позаторішні,
Щоб успіти там, де вже не встиг -
І застав би, може, сніжну навись,
Вісницю потеплень і відлиг.
Це була зима грудневих тижнів
З мороком сердечних потрясінь,
Гірша, ніж усі позаторішні,
2026.04.20
20:16
Під очеретом хата зустрічала
Свічу вечірню, місяць ночі.
Здавалося, доволі в неї часу,
І не лякали поторочі.
Рожеві абрикоси обіймали
Тим цвітом, що пахтів сміливо.
Пережила старенька вже чимало.
Свічу вечірню, місяць ночі.
Здавалося, доволі в неї часу,
І не лякали поторочі.
Рожеві абрикоси обіймали
Тим цвітом, що пахтів сміливо.
Пережила старенька вже чимало.
2026.04.20
17:51
усе це буде не про нас
хіба що раптом
бо час
який минає зна
не сильно фактор
ми дивні
і чого би не
десь-божевільні
хіба що раптом
бо час
який минає зна
не сильно фактор
ми дивні
і чого би не
десь-божевільні
2026.04.20
17:42
На карті світу він такий малий.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
2026.04.20
17:30
Чи прислухаєшся до зір,
чи чуєш грому канонади,
а з юності і до сих пір
лягають думи на папір
і цьому вже немає ради.
А по ночах тривожать сни
і сюр-реальні, і пророчі,
чи чуєш грому канонади,
а з юності і до сих пір
лягають думи на папір
і цьому вже немає ради.
А по ночах тривожать сни
і сюр-реальні, і пророчі,
2026.04.20
15:08
Долинають спогади тремтливі
Із туманності німих зірок.
Долинають болі нескоримі,
Як старий невивчений урок.
І, напевно, душі нелюдимі
Віднайдуть спочинок в певний строк.
Долинають образи трмвожні,
Із туманності німих зірок.
Долинають болі нескоримі,
Як старий невивчений урок.
І, напевно, душі нелюдимі
Віднайдуть спочинок в певний строк.
Долинають образи трмвожні,
2026.04.20
10:33
Олександр Чуркін (1903-1971)
В дальнім полі любонька
жде мене,
а вже сходить сонечко
весняне,
обрій світлом сяючим
залило...
В дальнім полі любонька
жде мене,
а вже сходить сонечко
весняне,
обрій світлом сяючим
залило...
2026.04.20
09:27
Сум…
Зупинилося серце чарівної жінки, знакової телеведучої, кінознавиці.
Саме вона у вересні 1995 року першою оголосила: «Вітаємо вас! В ефірі — "Студія 1+1!».
Ми разом вчилися на факультеті журналістики Київського університету імені Тараса Шевченк
2026.04.19
23:17
Насипана Юрку могила*
колись, багато літ тому,
але і досі в ній та сила,
що Бог послав тоді йому.
Тож хочу жити в тій країні
де весь народ – одна сім’я,
в козацькому зростать корінні,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...колись, багато літ тому,
але і досі в ній та сила,
що Бог послав тоді йому.
Тож хочу жити в тій країні
де весь народ – одна сім’я,
в козацькому зростать корінні,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.03.31
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Адель Станіславська (1976) /
Проза
Софія(ч.V)
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Софія(ч.V)
Минуло ще трохи часу. Петро ще не раз передиба́в Софію, з’являючись завжди ніби випадково. А вона була певна – чатував, чекав тих зустрічей. І було вже її серце готове озватися його любові. Коли ж і зла доля була на чатах, не спала…
Прийшла до медпункту якось Петрова сестра за якоюсь потребою, а після розмови з фельдшеркою вийшла і стала на порозі, Софію дожидаючи, що якраз з річки воду несла, аби підлогу мити.
- Слава Йсу, Софіє! Добре, що-м тя застала.
Якесь недобре передчуття вкололо Софію, як зачула ті слова.
- Навіки слава Богу!
- Хочу тебе спитати, чи правда то, що люди по селі балакают? – Вперлася гострим поглядом в Софіїні очі.
- А що люди по селі балакают, Наталко? – Спиталася не відводячи очей.
Уже наперед знала, що вчує, але дітися було нікуди, мусила терпіти цей допит.
- А то, що-с поклала око на нашого Петруся, та й голову йому крутиш…
- Хто то каже, Наталко?
- Всі кажут. Ціле село вже гудит, як рій.
Софія мовчала якусь хвилю, думаючи що має відповісти на се пусте звинувачення, але нічого путнього в голову їй не приходило. Вона ж бо знала, що ні обіцянок, ні надії Петрові не давала. А як доведе?
- Людям писок не запреш, Наталко, що схочуть, те й говорять.. Не журися, не кручу йому голови, правду ти кажу. Нічо нема межи нами.
- Ну дивися, Софіє, - блиснула недобрим оком Наталка, - бо, як була-с дівкою, то чогось йго не схотіла, попід ноги-с узєла, за другого віддалася. А нині, як лишила-с ся з дитинкою, то вже би він тобі здався… Нема чого йому світ заступати! Дай му спокій і не колоти – він хлопець молодий, файний, годен ще дівку собі знайти, а не молодицю!
По тім слові Наталка обернулася від Софії і пішла. А та стояла, зціпенівши, і дослуха́ла, як шуміло в голові, ніби хтось огрів ту голову обухом...
Пізно ввечері хтось стукав у шибу. Назарко вже спав, а Марися з Софією якраз лагодилися до сну.
- Хто би се міг бути так пізно?- Стривожилася Марися. – Аби що не сталося…
- Я піду подивлюся, тето.
Софія, що була вже в самій сорочці, кинула наспіх на плечі шалину і вийшла в сіни. Обережно прочинивши двері, визирнула надвір:
- Хто тут?
- Я, Софіє. – Обізвалася темінь Петровим голосом.
У Софії тьохнуло серце:
- Що ти хочеш, Петре? Ніч на дворі…
- Маю тобі щось сказати, Софіє. Вийди до мене, прошу тебе…
- Май розум, Петре, я не вийду.
- Прошу тебе, Софіє… Вийди, я зажду під грушкою…
Петрові кроки стихли, а Софія вернулася до хати. На Марисю не сміла глянути, а та й без слів зрозуміла, хто потривожив їх такої пізньої години.
- То він, Софійко?
- Він, тето…
- Пішов чи чекає?..
- Чекає… Але я не йду ніґде, тето. Лягаймо спати….
- Софійко, послухай мене, дитино. Не крийся передо мнов. Ти гадаєш я не виджу, який тобі камінь на душі? Виджу, дитино, виджу. І я була молода, і знаю, як то любити… Вийди до него, не неволься. А може то і є твоя доля?..
- Я проґавила свою долю, тето… - Мовила ледь чутно Софія. - Ще тоди, як на лихій дорозі здибав мене Андрій…
Софія, наспіх накинувши на себе якусь одежину, вийшла в ніч. Був травень. Босі ноги збивали теплу росу, а десь між дерев, над річкою, витьохкувала вірна пташина, розраджуючи своїми щирими співами кохану подружку, що невтомно сиділа на гніздечку…
Петро курив під крислатою старою грушею, коло брами. Про це сповіщала світла цятка, що тліла в темноті ночі, час від часу спалахуючи яскраво-червоним сяйвом. Софія підійшла до нього і стала мовчки, дивлячись, як він гасить цигарку. А погасивши, взяв її за руки і притягнув до себе, обіймаючи, та так і затих, зануривши обличчя у розплетені на ніч запашні Софіїні коси. Якусь мить Софія не пручалася. Стояла, припавши до широких грудей, зачудована теплом його тіла і ніжністю, котрою він огорнув її у своїх обіймах. А тоді відсторонилася легенько і, відступивши від нього на крок, заговорила:
- Петре, послухай мене... Не шукай більше стрічей зі мною. Ти файний хлопець і вартуєш кращої пари, як я. Нащо тобі надкушене яблуко, як довкола стільки незайманого плоду?.. Скалічиш собі життя об мене нама́рно, бо не належить моє серце тобі, Петре…
Софія віддихнула у паузі і, відчуваючи, що серце ось-ось урветься, всадила в нього лезо болю ще глибше:
- Я не люблю тебе, Петре… Я… донині люблю Андрія…
Говорила ці брехливі слова якимось чужим голосом, і сама собі не вірила, що змогла сказати їх твердо. Петро дивився на неї нерозуміючим поглядом і, здавалось, не міг усвідомити нащо вона йому це каже.
- Се не правда, Софіє. – Спромігся нарешті на слово Петро. – Се не може бути правда. То сестра моя тобі наговорила дурниць і ти тепер хочеш мене через те спрова́дити… Вона не скаже тобі більше ні слова. Чуєш? Ні слова… І ніхто не скаже. То моя справа, і ніхто не буде мені перечити.
- Петре, спам’ятайся! – Перебила його Софія. – Я не люблю тебе!
Петро вмовк і дивився на Софію скам’янілим поглядом.
- Пробач мені, Петре… - Прошепотіла Софія, і рвучко обернувшись, кинулась від нього у темінь.
Прийшла до медпункту якось Петрова сестра за якоюсь потребою, а після розмови з фельдшеркою вийшла і стала на порозі, Софію дожидаючи, що якраз з річки воду несла, аби підлогу мити.
- Слава Йсу, Софіє! Добре, що-м тя застала.
Якесь недобре передчуття вкололо Софію, як зачула ті слова.
- Навіки слава Богу!
- Хочу тебе спитати, чи правда то, що люди по селі балакают? – Вперлася гострим поглядом в Софіїні очі.
- А що люди по селі балакают, Наталко? – Спиталася не відводячи очей.
Уже наперед знала, що вчує, але дітися було нікуди, мусила терпіти цей допит.
- А то, що-с поклала око на нашого Петруся, та й голову йому крутиш…
- Хто то каже, Наталко?
- Всі кажут. Ціле село вже гудит, як рій.
Софія мовчала якусь хвилю, думаючи що має відповісти на се пусте звинувачення, але нічого путнього в голову їй не приходило. Вона ж бо знала, що ні обіцянок, ні надії Петрові не давала. А як доведе?
- Людям писок не запреш, Наталко, що схочуть, те й говорять.. Не журися, не кручу йому голови, правду ти кажу. Нічо нема межи нами.
- Ну дивися, Софіє, - блиснула недобрим оком Наталка, - бо, як була-с дівкою, то чогось йго не схотіла, попід ноги-с узєла, за другого віддалася. А нині, як лишила-с ся з дитинкою, то вже би він тобі здався… Нема чого йому світ заступати! Дай му спокій і не колоти – він хлопець молодий, файний, годен ще дівку собі знайти, а не молодицю!
По тім слові Наталка обернулася від Софії і пішла. А та стояла, зціпенівши, і дослуха́ла, як шуміло в голові, ніби хтось огрів ту голову обухом...
Пізно ввечері хтось стукав у шибу. Назарко вже спав, а Марися з Софією якраз лагодилися до сну.
- Хто би се міг бути так пізно?- Стривожилася Марися. – Аби що не сталося…
- Я піду подивлюся, тето.
Софія, що була вже в самій сорочці, кинула наспіх на плечі шалину і вийшла в сіни. Обережно прочинивши двері, визирнула надвір:
- Хто тут?
- Я, Софіє. – Обізвалася темінь Петровим голосом.
У Софії тьохнуло серце:
- Що ти хочеш, Петре? Ніч на дворі…
- Маю тобі щось сказати, Софіє. Вийди до мене, прошу тебе…
- Май розум, Петре, я не вийду.
- Прошу тебе, Софіє… Вийди, я зажду під грушкою…
Петрові кроки стихли, а Софія вернулася до хати. На Марисю не сміла глянути, а та й без слів зрозуміла, хто потривожив їх такої пізньої години.
- То він, Софійко?
- Він, тето…
- Пішов чи чекає?..
- Чекає… Але я не йду ніґде, тето. Лягаймо спати….
- Софійко, послухай мене, дитино. Не крийся передо мнов. Ти гадаєш я не виджу, який тобі камінь на душі? Виджу, дитино, виджу. І я була молода, і знаю, як то любити… Вийди до него, не неволься. А може то і є твоя доля?..
- Я проґавила свою долю, тето… - Мовила ледь чутно Софія. - Ще тоди, як на лихій дорозі здибав мене Андрій…
Софія, наспіх накинувши на себе якусь одежину, вийшла в ніч. Був травень. Босі ноги збивали теплу росу, а десь між дерев, над річкою, витьохкувала вірна пташина, розраджуючи своїми щирими співами кохану подружку, що невтомно сиділа на гніздечку…
Петро курив під крислатою старою грушею, коло брами. Про це сповіщала світла цятка, що тліла в темноті ночі, час від часу спалахуючи яскраво-червоним сяйвом. Софія підійшла до нього і стала мовчки, дивлячись, як він гасить цигарку. А погасивши, взяв її за руки і притягнув до себе, обіймаючи, та так і затих, зануривши обличчя у розплетені на ніч запашні Софіїні коси. Якусь мить Софія не пручалася. Стояла, припавши до широких грудей, зачудована теплом його тіла і ніжністю, котрою він огорнув її у своїх обіймах. А тоді відсторонилася легенько і, відступивши від нього на крок, заговорила:
- Петре, послухай мене... Не шукай більше стрічей зі мною. Ти файний хлопець і вартуєш кращої пари, як я. Нащо тобі надкушене яблуко, як довкола стільки незайманого плоду?.. Скалічиш собі життя об мене нама́рно, бо не належить моє серце тобі, Петре…
Софія віддихнула у паузі і, відчуваючи, що серце ось-ось урветься, всадила в нього лезо болю ще глибше:
- Я не люблю тебе, Петре… Я… донині люблю Андрія…
Говорила ці брехливі слова якимось чужим голосом, і сама собі не вірила, що змогла сказати їх твердо. Петро дивився на неї нерозуміючим поглядом і, здавалось, не міг усвідомити нащо вона йому це каже.
- Се не правда, Софіє. – Спромігся нарешті на слово Петро. – Се не може бути правда. То сестра моя тобі наговорила дурниць і ти тепер хочеш мене через те спрова́дити… Вона не скаже тобі більше ні слова. Чуєш? Ні слова… І ніхто не скаже. То моя справа, і ніхто не буде мені перечити.
- Петре, спам’ятайся! – Перебила його Софія. – Я не люблю тебе!
Петро вмовк і дивився на Софію скам’янілим поглядом.
- Пробач мені, Петре… - Прошепотіла Софія, і рвучко обернувшись, кинулась від нього у темінь.
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
