
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.10.18
04:38
Шановна Редакція Майстерень! Наш видатний покидьок (ой, вибачте) автор Самослав Желіба під черговим ніком продовжує робити гидоту авторам. На цей раз він образив нашу чудову поетесу Тетяну Левицьку. На її вірш "Щенячий" він написав таку рецензію (текст
2025.10.17
23:05
Вже ні чарів, ні спокуси,
Ні цілунку в темноті.
Навіть спогаду боюся,
Бо і спогади не ті.
А гулялось - так гулялось,
Наче буря - вглиб і вшир,
Нижче пояса дістало
Ні цілунку в темноті.
Навіть спогаду боюся,
Бо і спогади не ті.
А гулялось - так гулялось,
Наче буря - вглиб і вшир,
Нижче пояса дістало
2025.10.17
21:50
Із тиші комори,
набитій різним мотлохом,
лунає голос віків.
Він губиться в шумі,
як у брудних водах.
Його так легко заглушити.
Голос віків тендітний,
як шелест листя,
набитій різним мотлохом,
лунає голос віків.
Він губиться в шумі,
як у брудних водах.
Його так легко заглушити.
Голос віків тендітний,
як шелест листя,
2025.10.17
21:49
Так буває, вір не вір,
Я від щастя сам не свій.
Бо мені таки щастить:
Моя вдача – то є ти.
Приспів:
Круглий світ, як не крути,
Мов клубочок непростий.
Я від щастя сам не свій.
Бо мені таки щастить:
Моя вдача – то є ти.
Приспів:
Круглий світ, як не крути,
Мов клубочок непростий.
2025.10.17
16:29
Щоб не пускати дим у очі
Заради зниклої краси,
Які слова почути хочеш
У найсуворіші часи?
Куди нестерпну правду діти,
Аби від сліз уберегти, -
І як я маю говорити,
Щоб усміхалась звично ти?
Заради зниклої краси,
Які слова почути хочеш
У найсуворіші часи?
Куди нестерпну правду діти,
Аби від сліз уберегти, -
І як я маю говорити,
Щоб усміхалась звично ти?
2025.10.17
15:14
Коли тобі сняться рожеві сни,
Чи неймовірно яскрава картина,
Це мами молитва летить в небесах,
Бо ти завжди її люба дитина.
Коли на ранок усміхаєшся дню,
В душі плекаєш передчуття свята,
То це кружляє в височині
Чи неймовірно яскрава картина,
Це мами молитва летить в небесах,
Бо ти завжди її люба дитина.
Коли на ранок усміхаєшся дню,
В душі плекаєш передчуття свята,
То це кружляє в височині
2025.10.17
13:56
І велелюдно,
і пустельно -
у плетиві людських орбіт.
Шматує сни
гудок пекельний,
мов апокаліптичний біт, -
ламається у хату, душу:
і пустельно -
у плетиві людських орбіт.
Шматує сни
гудок пекельний,
мов апокаліптичний біт, -
ламається у хату, душу:
2025.10.17
12:29
На порозі волоцюга
Їсить без турбот
Метильований сендвіч
Сам – ходячий гардероб
Ось іде дочка єпископа
Із іншого кута
Йому так ніби заздрить
Її гнали все життя
Їсить без турбот
Метильований сендвіч
Сам – ходячий гардероб
Ось іде дочка єпископа
Із іншого кута
Йому так ніби заздрить
Її гнали все життя
2025.10.17
11:13
А косо-око-лапих не приймає
деінде неугноєна земля,
та удобряє
де-не-де, буває,
війна тілами їхніми поля.
***
А балом правлять люди-тріпачі
деінде неугноєна земля,
та удобряє
де-не-де, буває,
війна тілами їхніми поля.
***
А балом правлять люди-тріпачі
2025.10.17
10:44
Вийшов друком альманах сучасної жіночої поезії "Розсипані зорі", 50 поетес.
Примірники альманаху отримала. Зміст подаю на фейсбуці, дехто цікавився.
Видавництво "Терен", м. Луцьк. Вдячна видавцям та упоряднику за запрошення.
Ціна 300, для інформ
Примірники альманаху отримала. Зміст подаю на фейсбуці, дехто цікавився.
Видавництво "Терен", м. Луцьк. Вдячна видавцям та упоряднику за запрошення.
Ціна 300, для інформ
2025.10.16
22:36
Зникнути в невідомості,
розчинитися у просторі,
розпастися на частинки,
перетворитися на пил.
Пил стає господарем доріг,
найбільшим повелителем,
німим оракулом,
який віщує істини.
розчинитися у просторі,
розпастися на частинки,
перетворитися на пил.
Пил стає господарем доріг,
найбільшим повелителем,
німим оракулом,
який віщує істини.
2025.10.16
20:33
Її хода здавалася легкою.
Під стукіт крапель, наче каблучків,
Між скелями стежиною вузькою
Свою руду коханку жовтень вів.
Від чар її немає порятнку.
Смарагди-очі, серце-діамант,
А на вустах мелодія цілунку
Під стукіт крапель, наче каблучків,
Між скелями стежиною вузькою
Свою руду коханку жовтень вів.
Від чар її немає порятнку.
Смарагди-очі, серце-діамант,
А на вустах мелодія цілунку
2025.10.16
20:04
Які лиш не проживали з тих часів далеких
У Криму народи: таври, скіфи, поряд греки,
І сармати, й печеніги, половці, хозари,
Візантійці, готи й турки, накінець, татари.
Генуезці і вірмени торгували крамом.
Москалі, якщо і були, то лише рабами.
Та і
У Криму народи: таври, скіфи, поряд греки,
І сармати, й печеніги, половці, хозари,
Візантійці, готи й турки, накінець, татари.
Генуезці і вірмени торгували крамом.
Москалі, якщо і були, то лише рабами.
Та і
2025.10.16
16:30
На відліку дванадцять час спинився —
прочитана сторінка ще одного дня.
Осіння мла, порожня годівниця
не нагодує з рук замерзле цуценя.
Хтось викинув дружка... Іди до мене,
зігрію серцем, хоч сама тепер, як ти
тремчу від холоду листком червленим
прочитана сторінка ще одного дня.
Осіння мла, порожня годівниця
не нагодує з рук замерзле цуценя.
Хтось викинув дружка... Іди до мене,
зігрію серцем, хоч сама тепер, як ти
тремчу від холоду листком червленим
2025.10.16
10:43
Шпак з довгим хвостом,
За який зачепилась веселка,
Лишивши на ньому фіолетову пляму,
Прилетів до міста кам’яних провулків
В якому нічого не відбувається.
По радіо так і сказали:
«У цьому місті нічого не відбувається…»
А Бог дивиться
За який зачепилась веселка,
Лишивши на ньому фіолетову пляму,
Прилетів до міста кам’яних провулків
В якому нічого не відбувається.
По радіо так і сказали:
«У цьому місті нічого не відбувається…»
А Бог дивиться
2025.10.16
10:30
Дівчинко,
пірнай в мої обійми!
Притулись міцніше і пливи
у любов мою,
як в інший вимір,
молитовним шепотом трави…
Я тобі в цій вічності побуду
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...пірнай в мої обійми!
Притулись міцніше і пливи
у любов мою,
як в інший вимір,
молитовним шепотом трави…
Я тобі в цій вічності побуду
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.09.04
2025.08.19
2025.04.30
2025.04.24
2025.03.18
2025.03.09
2025.02.12
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Адель Станіславська (1976) /
Проза
Софія(ч.V)
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Софія(ч.V)
Минуло ще трохи часу. Петро ще не раз передиба́в Софію, з’являючись завжди ніби випадково. А вона була певна – чатував, чекав тих зустрічей. І було вже її серце готове озватися його любові. Коли ж і зла доля була на чатах, не спала…
Прийшла до медпункту якось Петрова сестра за якоюсь потребою, а після розмови з фельдшеркою вийшла і стала на порозі, Софію дожидаючи, що якраз з річки воду несла, аби підлогу мити.
- Слава Йсу, Софіє! Добре, що-м тя застала.
Якесь недобре передчуття вкололо Софію, як зачула ті слова.
- Навіки слава Богу!
- Хочу тебе спитати, чи правда то, що люди по селі балакают? – Вперлася гострим поглядом в Софіїні очі.
- А що люди по селі балакают, Наталко? – Спиталася не відводячи очей.
Уже наперед знала, що вчує, але дітися було нікуди, мусила терпіти цей допит.
- А то, що-с поклала око на нашого Петруся, та й голову йому крутиш…
- Хто то каже, Наталко?
- Всі кажут. Ціле село вже гудит, як рій.
Софія мовчала якусь хвилю, думаючи що має відповісти на се пусте звинувачення, але нічого путнього в голову їй не приходило. Вона ж бо знала, що ні обіцянок, ні надії Петрові не давала. А як доведе?
- Людям писок не запреш, Наталко, що схочуть, те й говорять.. Не журися, не кручу йому голови, правду ти кажу. Нічо нема межи нами.
- Ну дивися, Софіє, - блиснула недобрим оком Наталка, - бо, як була-с дівкою, то чогось йго не схотіла, попід ноги-с узєла, за другого віддалася. А нині, як лишила-с ся з дитинкою, то вже би він тобі здався… Нема чого йому світ заступати! Дай му спокій і не колоти – він хлопець молодий, файний, годен ще дівку собі знайти, а не молодицю!
По тім слові Наталка обернулася від Софії і пішла. А та стояла, зціпенівши, і дослуха́ла, як шуміло в голові, ніби хтось огрів ту голову обухом...
Пізно ввечері хтось стукав у шибу. Назарко вже спав, а Марися з Софією якраз лагодилися до сну.
- Хто би се міг бути так пізно?- Стривожилася Марися. – Аби що не сталося…
- Я піду подивлюся, тето.
Софія, що була вже в самій сорочці, кинула наспіх на плечі шалину і вийшла в сіни. Обережно прочинивши двері, визирнула надвір:
- Хто тут?
- Я, Софіє. – Обізвалася темінь Петровим голосом.
У Софії тьохнуло серце:
- Що ти хочеш, Петре? Ніч на дворі…
- Маю тобі щось сказати, Софіє. Вийди до мене, прошу тебе…
- Май розум, Петре, я не вийду.
- Прошу тебе, Софіє… Вийди, я зажду під грушкою…
Петрові кроки стихли, а Софія вернулася до хати. На Марисю не сміла глянути, а та й без слів зрозуміла, хто потривожив їх такої пізньої години.
- То він, Софійко?
- Він, тето…
- Пішов чи чекає?..
- Чекає… Але я не йду ніґде, тето. Лягаймо спати….
- Софійко, послухай мене, дитино. Не крийся передо мнов. Ти гадаєш я не виджу, який тобі камінь на душі? Виджу, дитино, виджу. І я була молода, і знаю, як то любити… Вийди до него, не неволься. А може то і є твоя доля?..
- Я проґавила свою долю, тето… - Мовила ледь чутно Софія. - Ще тоди, як на лихій дорозі здибав мене Андрій…
Софія, наспіх накинувши на себе якусь одежину, вийшла в ніч. Був травень. Босі ноги збивали теплу росу, а десь між дерев, над річкою, витьохкувала вірна пташина, розраджуючи своїми щирими співами кохану подружку, що невтомно сиділа на гніздечку…
Петро курив під крислатою старою грушею, коло брами. Про це сповіщала світла цятка, що тліла в темноті ночі, час від часу спалахуючи яскраво-червоним сяйвом. Софія підійшла до нього і стала мовчки, дивлячись, як він гасить цигарку. А погасивши, взяв її за руки і притягнув до себе, обіймаючи, та так і затих, зануривши обличчя у розплетені на ніч запашні Софіїні коси. Якусь мить Софія не пручалася. Стояла, припавши до широких грудей, зачудована теплом його тіла і ніжністю, котрою він огорнув її у своїх обіймах. А тоді відсторонилася легенько і, відступивши від нього на крок, заговорила:
- Петре, послухай мене... Не шукай більше стрічей зі мною. Ти файний хлопець і вартуєш кращої пари, як я. Нащо тобі надкушене яблуко, як довкола стільки незайманого плоду?.. Скалічиш собі життя об мене нама́рно, бо не належить моє серце тобі, Петре…
Софія віддихнула у паузі і, відчуваючи, що серце ось-ось урветься, всадила в нього лезо болю ще глибше:
- Я не люблю тебе, Петре… Я… донині люблю Андрія…
Говорила ці брехливі слова якимось чужим голосом, і сама собі не вірила, що змогла сказати їх твердо. Петро дивився на неї нерозуміючим поглядом і, здавалось, не міг усвідомити нащо вона йому це каже.
- Се не правда, Софіє. – Спромігся нарешті на слово Петро. – Се не може бути правда. То сестра моя тобі наговорила дурниць і ти тепер хочеш мене через те спрова́дити… Вона не скаже тобі більше ні слова. Чуєш? Ні слова… І ніхто не скаже. То моя справа, і ніхто не буде мені перечити.
- Петре, спам’ятайся! – Перебила його Софія. – Я не люблю тебе!
Петро вмовк і дивився на Софію скам’янілим поглядом.
- Пробач мені, Петре… - Прошепотіла Софія, і рвучко обернувшись, кинулась від нього у темінь.
Прийшла до медпункту якось Петрова сестра за якоюсь потребою, а після розмови з фельдшеркою вийшла і стала на порозі, Софію дожидаючи, що якраз з річки воду несла, аби підлогу мити.
- Слава Йсу, Софіє! Добре, що-м тя застала.
Якесь недобре передчуття вкололо Софію, як зачула ті слова.
- Навіки слава Богу!
- Хочу тебе спитати, чи правда то, що люди по селі балакают? – Вперлася гострим поглядом в Софіїні очі.
- А що люди по селі балакают, Наталко? – Спиталася не відводячи очей.
Уже наперед знала, що вчує, але дітися було нікуди, мусила терпіти цей допит.
- А то, що-с поклала око на нашого Петруся, та й голову йому крутиш…
- Хто то каже, Наталко?
- Всі кажут. Ціле село вже гудит, як рій.
Софія мовчала якусь хвилю, думаючи що має відповісти на се пусте звинувачення, але нічого путнього в голову їй не приходило. Вона ж бо знала, що ні обіцянок, ні надії Петрові не давала. А як доведе?
- Людям писок не запреш, Наталко, що схочуть, те й говорять.. Не журися, не кручу йому голови, правду ти кажу. Нічо нема межи нами.
- Ну дивися, Софіє, - блиснула недобрим оком Наталка, - бо, як була-с дівкою, то чогось йго не схотіла, попід ноги-с узєла, за другого віддалася. А нині, як лишила-с ся з дитинкою, то вже би він тобі здався… Нема чого йому світ заступати! Дай му спокій і не колоти – він хлопець молодий, файний, годен ще дівку собі знайти, а не молодицю!
По тім слові Наталка обернулася від Софії і пішла. А та стояла, зціпенівши, і дослуха́ла, як шуміло в голові, ніби хтось огрів ту голову обухом...
Пізно ввечері хтось стукав у шибу. Назарко вже спав, а Марися з Софією якраз лагодилися до сну.
- Хто би се міг бути так пізно?- Стривожилася Марися. – Аби що не сталося…
- Я піду подивлюся, тето.
Софія, що була вже в самій сорочці, кинула наспіх на плечі шалину і вийшла в сіни. Обережно прочинивши двері, визирнула надвір:
- Хто тут?
- Я, Софіє. – Обізвалася темінь Петровим голосом.
У Софії тьохнуло серце:
- Що ти хочеш, Петре? Ніч на дворі…
- Маю тобі щось сказати, Софіє. Вийди до мене, прошу тебе…
- Май розум, Петре, я не вийду.
- Прошу тебе, Софіє… Вийди, я зажду під грушкою…
Петрові кроки стихли, а Софія вернулася до хати. На Марисю не сміла глянути, а та й без слів зрозуміла, хто потривожив їх такої пізньої години.
- То він, Софійко?
- Він, тето…
- Пішов чи чекає?..
- Чекає… Але я не йду ніґде, тето. Лягаймо спати….
- Софійко, послухай мене, дитино. Не крийся передо мнов. Ти гадаєш я не виджу, який тобі камінь на душі? Виджу, дитино, виджу. І я була молода, і знаю, як то любити… Вийди до него, не неволься. А може то і є твоя доля?..
- Я проґавила свою долю, тето… - Мовила ледь чутно Софія. - Ще тоди, як на лихій дорозі здибав мене Андрій…
Софія, наспіх накинувши на себе якусь одежину, вийшла в ніч. Був травень. Босі ноги збивали теплу росу, а десь між дерев, над річкою, витьохкувала вірна пташина, розраджуючи своїми щирими співами кохану подружку, що невтомно сиділа на гніздечку…
Петро курив під крислатою старою грушею, коло брами. Про це сповіщала світла цятка, що тліла в темноті ночі, час від часу спалахуючи яскраво-червоним сяйвом. Софія підійшла до нього і стала мовчки, дивлячись, як він гасить цигарку. А погасивши, взяв її за руки і притягнув до себе, обіймаючи, та так і затих, зануривши обличчя у розплетені на ніч запашні Софіїні коси. Якусь мить Софія не пручалася. Стояла, припавши до широких грудей, зачудована теплом його тіла і ніжністю, котрою він огорнув її у своїх обіймах. А тоді відсторонилася легенько і, відступивши від нього на крок, заговорила:
- Петре, послухай мене... Не шукай більше стрічей зі мною. Ти файний хлопець і вартуєш кращої пари, як я. Нащо тобі надкушене яблуко, як довкола стільки незайманого плоду?.. Скалічиш собі життя об мене нама́рно, бо не належить моє серце тобі, Петре…
Софія віддихнула у паузі і, відчуваючи, що серце ось-ось урветься, всадила в нього лезо болю ще глибше:
- Я не люблю тебе, Петре… Я… донині люблю Андрія…
Говорила ці брехливі слова якимось чужим голосом, і сама собі не вірила, що змогла сказати їх твердо. Петро дивився на неї нерозуміючим поглядом і, здавалось, не міг усвідомити нащо вона йому це каже.
- Се не правда, Софіє. – Спромігся нарешті на слово Петро. – Се не може бути правда. То сестра моя тобі наговорила дурниць і ти тепер хочеш мене через те спрова́дити… Вона не скаже тобі більше ні слова. Чуєш? Ні слова… І ніхто не скаже. То моя справа, і ніхто не буде мені перечити.
- Петре, спам’ятайся! – Перебила його Софія. – Я не люблю тебе!
Петро вмовк і дивився на Софію скам’янілим поглядом.
- Пробач мені, Петре… - Прошепотіла Софія, і рвучко обернувшись, кинулась від нього у темінь.
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію